Тетяна Букіна про текст у час війни та нові прочитання Миколи Вінграновського

Виступ на засіданні круглого столу «Мистецький світ Миколи Вінграновського в контексті сучасної доби.» Тематичний блок «Текст у час війни: нові прочитання. Вінграновський у контексті війни та сучасності.»  Тема виступу: Тест у час війни: нові прочитання Миколи Вінграновського. м.Первомайськ, 26 травня 2026. Артхаб «Вінграновський».

Тетяна Вікторівна Букіна – кандидат історичних наук, начальник управління Служби у справах дітей  Первомайської міської ради. Учасниця культурологічних проєктів Артхабу «Вінграновський» 2022-2026рр, ініціаторка студентського дослідницького проєкту: «Я з роду Вінграновських».

ТЕКСТ У ЧАС ВІЙНИ: НОВІ ПРОЧИТАННЯ МИКОЛИ ВІНГРАНОВСЬКОГО

Шановні учасники зустрічі, сьогодні, говорячи про 90-річчя від дня народження Миколи Вінграновського, ми згадуємо не лише про ювілей письменника. Ми говоримо про людину, чий голос сьогодні звучить особливо гостро і сучасно.

Кожне покоління читає класиків по своєму. Але є історичні моменти, коли література перестає бути лише літературою. Вона стає свідченням епохи, формою памʼяті, способом втримати себе як народ. Саме так сьогодні ми перечитуємо Вінграновського. Для нас це особливо важливо – він – наш земляк. Людина цієї землі, цього степу, цього простору. Саме тому у його творах так багато живого повітря, ріки, вітру, дитинства, українського простору як дому людини. Та щоб зрозуміти значення Вінграновського, важливо памʼятати історичний контекст.

Він прийшов у літературу як представник покоління шістдесятників

Ц покоління, яке після десятиліть страху і мовчання почало повертати Україні її голос. Після трагедії Розстріляного Відродження, після репресій, після системного знищення української інтелігенції саме шістдесятники стали початком нового культурного відродження. Разом із: Ліною Костенко, Василем Симоненком, Іваном Драчем, Василем Стусом – Вінграновський повертав українській літературі живу емоцію, свободу образу, людяність і внутрішню гідність. Їхня боротьба не завжди була відкрито політичною. Але саме українська мова, саме присутність української культури вже ставали формою спротиву.

Сучасна війна – це не лише війна за території. Це війна за право народу бути собою

Сьогодні, в умовах війни, ми особливо добре це розуміємо. Бо сучасна війна – це не лише війна за території. Це війна за право народу бути собою. За мову. За пам’ять. За культуру. Тому сьогодні тексти Вінграновського читаються зовсім інакше. Те, що колись могло здаватися лише красивою лірикою, сьогодні звучить як захист українського світу.

Його степ – це вже не просто пейзаж. Це образ землі, яку потрібно втримати.

Його ріка – це вже не лише природа. Це памʼять поколінь.

Його тиша – це цінність мирного життя, яку ми навчилися по справжньому відчувати лише тепер.

Особливо вражає, наскільки багато у Вінграновського любові до життя. Не декларативної, не гучної – а дуже глибокої і людської. У нього Україна – жива. Не ідеологічна конструкція. Не офіційний лозунг. А жива земля, де – пахне степом, шумить ріка, росте дитина, живе памʼять роду. Саме це сьогодні болить найбільше. У час війни люди особливо починають цінувати те, що раніше здавалося звичайним – дім, дерево біля хати, голос матері, мирний вечір, дитячий сміх.

Сьогодні поезія Вінграновського звучить надзвичайно сучасно

Є рядки, які сьогодні сприймаються майже пророчо: «Сеньйорито акаціс, добрий вечір…» Колись це читалося як тонка лірика молодості. Сьогодні – ще й як нагадування про крихкість миру, про швидкоплинність життя, про те, як важливо не втратити здатність любити навіть у складний час.

Або його знамените: «Народе мій, поки ще небо…» У цих словах сьогодні чуємо вже не лише інтимне переживання поста, а відповідальність людини перед своїм народом і часом. Сьогодні, коли Україна знову проходить через важкі історичні випробовування, ми особливо гостро розуміємо значення таких постатей. Бо вони вчили любити Україну не декларативно, а глибоко і природно. І тому сьогодні Микола Вінграновський — не лише частина історії української літератури. Він – частина нашої сучасної розмови про те, ким ми є і що допомагає нам вистояти..

Війна змінює читання текстів. Вона загострює сенси

Саме тому, сьогодні до нас повертаються шістдесятники. Бо вони теж жили у час історичного тиску. Теж боролися за право українського слова звучати вільно. Теж намагалися втримати людську гідність у непросту споху. Для нас, як для істориків, дуже важливо бачити в літературі не лише мистецтво слова, а й історичне свідчення часу. Творчість Вінграновського – це свідчення того, як культура може ставати формою національного спротиву. Не через гасла. А через збереження людини в людині. Через любов до своєї землі. Через пам’ять. Через мову. Сьогодні ми живемо у час, коли Україна знову виборює не лише свої кордони — а й своє право на памʼять, мову, культуру, власний голос у світі. І саме в такі часи особливо повертаються справжні тексти. Не як сторінки із шкільної програми. А як жива присутність. Як внутрішня опора народу. Покоління шістдесятників колись почало велику боротьбу за право України бути собою. Без зброї. Але зі словом, яке теж виявилося силою.

Сьогодні, перечитуючи Миколу Вінграновського, ми раптом розумісмо – він писав не лише про степ, ріку, любов чи дитинство. Він писав про те, що не можна втратити, якщо хочеш залишитися народом. Тому його тексти сьогодні звучать не з минулого. Вони звучать поруч із нами. У нашому болю. У нашій памʼяті. У нашій незламності. І саме це с найбільшою ознакою справжньої літератури — коли через десятиліття вона перестає бути лише літературою і стає частиною сили народу, який вистояв.

Народе мій, поки ще я люблю – І сонце хвалю, і землю хвалю, І птаха хвалю, і траву, і воду – я ще не вмер…

Саме така любов до своєї землі в його текстах — форма незламності.

Тетяна Букіна