Микола Вінграновський у контексті української культурної пам’яті

Виступ Ірини Половинко на засіданні круглого столу «Мистецький світ Миколи Вінграновського в контексті сучасної доби.» Тематичний блок: “Міжмистецький та історичний вимір  творчості”. Тема виступу «Вінграновський у контексті української культурної пам’яті.» м.Первомайськ, 26 травня 2026. Артхаб «Вінграновський».

Вінграновський у контексті української культурної пам’яті

Яким ми, сьогоднішні українці, мешканці 21 століття, свідки народження незалежної України, учасники революції гідності, незламні оборонці рідної країни, бачимо нашого видатного земляка? Яким пам’ятаємо? Чим була для нього рідна Вітчизна і чим він був для неї? Сам Микола Вінграновський  говорив так:

Тоді ти стала мною, Батьківщино,

А я тобою на світанні став —

І свої очі я відкрив крізь тебе…

Поет бачив не лише себе, а й природу, український дух, зумів звʼязати Україну магічну, таємничу з реальною, так просто, на одному вдиху і видиху:

І хтось питає, довго не вгава…

Земля ж спочила тихо просто неба,

Сплять горобці, і гори, і трава…

0 люде, люде! Нащо тобі треба

В цю ніжну мить турботити її,

Свою любистком вистелену землю?

Доволі узагальнене, можливо, для когось навіть далеке поняття «народ» для Вінграновського було цілком конкретним:

Ми знаємо, куди йдемо,

Як наші ночі йдуть за днями.

І України знамено

Кричить і горбиться над нами.

Не вірю в бога — в Україну.

Вона мій бог і поводир.

В свободу вірю, вірю в мир.

І хоч загину — до загину.

Саме так! Україна для Вінграновського була богом, якому він вірив беззаперечно.  А найголовніше, що своєю вірою  він зняв із трагічної історії українства клеймо приречення, бо, будучи тим самим народом, знав, що це не кінець історії, знав, що козацький  дух відродиться. Тож прочитання його творів дозволяє зрозуміти, чому українці обов’язково виграють нинішню війну з Росією.

 В непростий для Батьківщини час пощастило народитися поетові

За три роки до народження Вінграновського Україна пережила величезну трагедію – Голодомор 1932-1933 років, а коли Вінграновському ще не виповнилося й п’яти літ, до його домівки дісталася Друга світова війна – ще одне велике лихо. Згодом його покоління отримає назву «діти війни», а поет у вірші «І є народ…» напише:

Ми знову є. Ми — пізні. Найпізніші.

Що наросли з худеньких матерів

В саду порубанім».

Саме цим дітям судилося підносити і відроджувати сплюндровану, змучену, але нескорену землю.

Ніщо не могло викоренити з його душі відчуття приналежності до України

Довженко шукав саме в Україні молоді таланти, майстрові у той час дозволили набрати у Всесоюзному державному інституті кінематографії власний курс. Юний Вінграновський надзвичайно сподобався йому, і він забрав хлопця до Москви. Але це не могло викоренити з його душі відчуття приналежності до України.

Вже серце під колесами петля!..

Упало серце! Де тому причина?..

Вже чуть, як обертається Земля,

І обертається з Землею Україна…

Красо моя! Вкраїночко моя!

Ну, що мені робити — я не знаю!

То прилечу, то знову відлітаю,

А день за днем і гасне, і сія…

За свідченням очевидців, Вінграновський упродовж пʼяти років, проведених у Москві, продовжував розмовляти рідною мовою, навіть на лекціях відповідав українською.

1961 року він повернувся до Києва, тут і мешкатиме усе подальше життя, тут побачила світ його перша збірка «Атомні прелюди» – до нього прийшла поетична слава. І вона була не тільки офіційною, а й неформальною, живою – користувався великою популярністю у молоді, ще не видані твори Вінграновського розповсюджувалися українським «самвидавом».

Вінграновський не був людиною чи митцем таким, як всі, він був собою. І це було не просто життєвим принципом, а його українською природою. При цьому і власні позиції він умів захищати. Коли з найвищої трибуни його звинуватили у формалізмі, коли у Верховній Раді  поета поставили перед величезним, у своїй більшості ворожо налаштованим залом, чекаючи на покаяння, Вінграновський найперше попросив, аби його не перебивали (що викликало хвилю обурення у залі), а потім прочитав нині вже,мабуть, найлегендарнішого вірша, якого написав у відповідь на звинувачення; у якому були рядки:

Якщо народ мій числиться формально,

Тоді я дійсно дійсний формаліст!

І знову він – народ, він – його голос, його – сила і нездоланність.

Вінграновський був не лише поетом, а й  дипломованим кінорежисером

«Український» період кінотворчості характерний тим, що митець звертається до українських історичних постатей і пов’язаної з ними топоніміки, тобто шукає зразки національних героїв та лідерів, аби висвітлити їх перед глядачем у новому світлі, відкинувши попередні інтерпретації, що диктувалися тогочасною ідеологією. Найбільше його цікавила козацька доба, як найближча його натурі. Тож девʼяності роки минулого століття,  Вінграновський провів у творчій активності: «Довженко. Щоденник 1941-1945» (1993), «Чигирин – столиця гетьмана Богдана Хмельницького» (1993), «Батурин – столиця гетьмана Івана Мазепи» (1993), «Галич – столиця князя Данила Галицького» (1993), «Гетьман Сагайдачний» (1999) – цими фільмами Микола Вінграновський шукав в історії України (у відомих історичних постатях) ті основи українства, які можна було б розвивати у майбутньому.

Переді мною всесвіт і політ

«Він несамовито красивий, цей Микола Вінграновський. Вишуканий, ніжний, чуттєвий і героїчний водночас. Як якийсь добрий напій вливає силу, так поезія Вінграновського вливає в жили гідність».  /Павло Вольвач, поет/

Він абсолютно природно почувається у ролі поета-трибуна, вісника істин, співця прогресу, але близька для нього і «тиха поезія».

Пахне сіном з Чумацького Возу,

Що мені сивиною сія,

І тремтить, як стебло верболозу,

Зачарована мрія моя…

Доки в серці бажання не пізні,

Доки юності чиста пора, —

Подаруй мене, Земле, Вітчизні

І води подаруй із Дніпра.

У ньому поєднувалися, легко уживаючись, зовсім протилежні вподобання: любив усе величне і безкрає – людей, події, плани, і водночас милувався і захоплювався «звичайними» людьми, «незначними» речами, якоюсь дрібною живністю, якою кишіла природа. Усе це поєднувалося із  дитячою невинністю.

До порога моєї землі

Поспішай, моя доле строга.

Коле осінь золото рога

Теплі лапи сумних журавлів,

В зачарованій млі на ріллі

Розверсталася сива дорога…

До порога моєї землі

Поспішай, моя доле строга

У Миколи Вінграновського була надзвичайна здатність перетворювати дитяче у доросле, а буденне у фантастичне. Його творчість близька до українського фольклору і української міфології. Не через запозичення, а через настрій, інтонацію, атмосферу.

Привіт тобі, ріко моєї долі!..

Ні, я себе не можу уявить

Без тебе, Дніпре, як і без тополі,

Що в серці моїм змалку тополить.

І навіть в цю запівнічну годину,

Коли б, здавалося, переді мною світ,

Переді мною всесвіт і політ

Думок і почуттів у верховину, —

Я раптом надивляю Україну..

 

Ірина Половинко, педагог-організатор гімназії № 6

 

Ірина Анатолівна  Половинко – педагог-організатор гімназії № 6,  працювала у ЗОШ 17 (нині гімназія№10, де навчався Микола Вінграновський. Тепер цей заклад носить його ім’я). Брала участь в організації заходів,  зустрічей з соратниками митця, які приїздили у Первомайськ на урочистості, присвячені Миколі Вінграновському. Проводила пошуково-дослідницьку роботу з учнями ЗОШ№ 17.