Добігло кінця літо 2022. Воно видається тепер настільки коротким, ніби його не було зовсім. Трагічні події, пов’язані з повномасштабним вторгненням в Україну агресивного сусіда змінили сприйняття часу, змінили нашу свідомість. Весна, літо 2022 стали простором очікування. Чого ми очікуємо? Гарних новин, переможних новин, обнадійливих новин!
Очікуємо змін, бо змиритися з тим, що відбувається, неможливо, попри ствердження психологів про періоди й фази стресових ситуацій, від заперечення й гніву до прийняття ситуації. Прийняття у багатьох так і не відбулося, тому так боляче й болісно відлунює в серцях біда.
На цьому тлі хвилююче, як ковток свіжого повітря сприймається поезія Миколи Степановича Вінграновського. Вона розкривається по-новому, більш глибоко, глобально, мудро. Відкриваються нові змісти, утаємничені метафори, передбачення і передчуття.
Поезія ця створювалася в непростий час, але той час був мирним, без сирен і вибухів. Це дозволяло поетові неспішно смакувати кожен ковток тиші, осмислювати кожну дрібку живої природи, занурюватися в глибини історичних подій минувщини, дослухатися до перших ознак майбутніх українських лихоліть.
Поезія літа у Вінграновського – це “літо синє підніма крило”, це “попелястий сон”, “щасливе небо”, «світанкове сумовиння», “синьо-карий час”, “малиноголовий будяк” “сині соняшники”, “мамалижна хмара”… Усе має тут свій колір, свій запах і навіть смак. Свій вік і напрямок руху, форму й сенс буття. Вірші Вінграновського багатовимірні: здається, що вони являлися йому зримими образами, які можна відчути, побачити, осягнути. Та найголовніше – це те відчуття свободи, яким наповнені ці рядки.
Чи не вперше в українській поезії автор дає читачеві повну свободу тлумачення цих образів, не нав’язуючи свого бачення, не обтяжуючи і не обмежуючи рамками власного світосприйняття. Така поезія приголомшувала, лякала цензорів, адже “система” прагнула втиснути творчість до Прокрустового ложа соціалістичного реалізму. Свобода у будь-якому вияві була небезпечною для державних устоїв, тому автора звинувачували у формалізмі, символізмі, модернізмі, безідейності та інших “гріхах”. Але він залишився вірним собі, обравши внутрішню свободу.
Сам поет казав, що він неперекладний, його важко перекласти на інші мови. І дійсно, як перекласти таке: «серпень ліг під кущем смородини», чи «небо йшло задумливо над світом». Такі речі легше намалювати, чи показати на екрані, аніж перекласти.
До того ж, він український поет до останньої молекули. Неповторна краса південної України проступає так потужно й яскраво, що мало не засліплює очі.
/Бродили щастям дні мої
з тобою у маю./ ©М. Вінграновський. Романс.
/***
За літом літо, літо літо лове,
Чорніє ніч, де вчора день ходив.
І сивіє життя, як поле ковилове,
Як дивне диво з-поміж дивних див./ ©М. Вінграновський.
Запитайте себе, про який тут край іде мова? Уважний читач відразу скаже: поле ковилове – це південь України, і розмовну форму дієслова «лове», замість «ловить» можна почути на півдні. Так само, як “май” у значенні “травень”. Або:
/Доки доля дорогу стеле,
Доки в снах я літаю ночами,…/
Микола Вінграновський пише не просто яскраво й легко. Він пише сміливо, чуттєво, майстерно. Слова у нього слухняні, покірно складаються в пазли бісерними візерунками, так природно, ніби річка тече. Та є в тій річці і плеса, і вир, і пороги і бездонна глибінь. Таке відчуття, ніби слова з дивовижною легкістю вальсують, кружляють… Та вони можуть бути і важкими, колючими, вибуховими, коли мова йде про захист українського слова, народу, його історії, коли починається битва за Вкраїну.
/В тіні священній могил, в тіні священній свободи,
Коли я прилягаю на хвилю, бо ще далеко мені,
Коли проклятий раб в мені голову зводить, —
Будь при мені, будь навіки мені при мені./©М. Вінграновський. “Оксані”
Поет не приховував, що за невимушеністю й легкістю стилю – велика праця, стоси паперу й чернеток, переписування, сумніви. Але в кінцевому результаті – невагомість, сповнена глибокого змісту. Проникливий, чуттєвий, чистий голос Вінграновського веде читача стежкою божественно красивого саду, під задумливо-мудрим небом….
/Ходімте в сад, я покажу вам сад
Де на колінах яблуні спить вітер…/
Той же голос, але вже зі сталевими нотками, б’є у дзвони, відлунюючи попередженням, болем, сльозами:
/Не оглядайся! Що ти, що з тобою?
Не оглядайсь! Біжи, біжи бігом.
А тихо як… І місяць під водою,
Неначе совість плаче під вікном…/
Такий він, Микола Вінграновський, непередбачуваний, щирий, щедрий, люблячий, героїчний. А ще – дуже відповідальний за кожне написане слово. Його пафос – особливий, вінгранівський, що іде від душі, об’єднуючи акторське обдарування з письменницьким генієм.
* * *
На лист, на сніг, на квіт, на тіні,
У шелест і нешелестінь
Стелить в душевному тремтінні
Солодку, юну вашу тінь.
І в світанковім сумовинні
Прощально пестить шию, ніс
І сонні соняшники сині
В солонім сонці сонних кіс.
І знать одне: любити доти,
Доки не згасне долі рань,
Не згаснуть серця перші кроки
І перші болі перших ран.
Любити вас — любити знадність,
Любити вас — любить для вас,
Любити вас — любити радість
В червнево-вересневий час.
***
Вологий запах, запах паші
В сухому сяєві Стожар,
Уже почав в багатті нашім
Дрімати жар, куняти жар.
Човни і ми в човнах стемніли,
Стемніла птиця на лету,
Лише козацькі дві могили
Темніють довго у степу.
Дивись-дивись: пасуться коні!
Ненамальовані, живі!
І їхні тіні в оболоні
Темніють чисто на траві.
А там за ними море грає!
Шугають зорі у Стожар!..
І в попелястий сон лягає
Червоноокий тихий пар…
***.
Стояла в травах ніч, а трави пахли літом,
За кленами сіріло джерело,
І небо йшло задумливо над світом,
І довгі зорі сіяло крізь віти,
Втираючи хмариною чоло…
/Бринзою пахне роса,
В меду злипаються очі.
Бог прикотив небеса
Темною хмарою з ночі./ © Скіфська колискова. М. Вінграновський.
Це і є вона, поезія літа Миколи Вінграновського: чарівливо-барвиста, трохи сумна й задумлива, і вічно жива, як душа.
Наталія Терещенко, голова художньої ради Артхабу «Вінграновський»
