МОВОСВІТ: поезія літа 2026  

Літо-літечко 2026 господарює вже на повну силу. Воно щедро наповнює дні  достигаючими барвами, пахощами трав і квітів, ранковими росами, полудневою спекою та нічною прохолодою. Саме в таку пору хочеться не лише милуватися красою довколишнього світу, а й зберегти її у віршованих рядках. Саме влітку особливо чутно голос природи, а разом із ним – і голос людської душі, яка прагне осмислити побачене, пережите.  Нова добірка «Поезія літа», підготовлена творчим осередком «МОВОСВІТ», що діє в Артхабі «Вінграновський» у Первомайську, стала ще одним свідченням того, як по-різному звучить одна пора року в серці кожного автора.

У цих поезіях оживають сонячні світанки й вечірні сутінки, тихоплинні води річок, польові квіти, невтомний літній рух природи. Тут є місце і захопленню красою рідного краю, і світлим мріям, і щирим спогадам. Але українське літо вже давно неможливо уявити без іншого виміру — болю, тривоги, віри й молитви. Навіть серед буяння природи наші думки линуть до тих, хто боронить Україну, до її Героїв. Саме тому поруч із сонячним світлом у цих віршах бринить незламна надія, любов до рідної землі та глибока вдячність усім, хто виборює її майбутнє.

Своїм літнім поетичним баченням цього разу діляться учасниці творчої спільноти «МОВОСВІТ» — Лоріна Лисогурська, Антоніна Пожарницька, Наталія Терещенко, Антоніна Григоренко, а також наші колеги – поети Миколаївщини Сашко Обрій та Микола Савка.  Кожен автор відкриває читачеві власний світ, але разом їхні голоси складаються в єдину щиру мелодію літа.

Запрошуємо до читання та щиро дякуємо всім авторам, які продовжують творити українське слово. З нетерпінням чекаємо нових творів від наших талановитих мовосвітян.

АНТОНІНА ПОЖАРНИЦЬКА

***

Попри жару усе ж

період літа –

Привільні миті

легкості та гри,

Жага життя

розкута й розмаїта

В довкіллі,

що б там хто

не говорив!

Росте зело

під виборку,

покоси,

Зроста гніздо

лелече на даху,

І все село,

уздрівши в небі,

просить

Пролити дощ

хмариноньку глуху…

***

Чатує ніч на чорному коні,

Усе вчаїлось нишком, ледве диха…

Рятуй бо, вірний Місяце, ясній,

Щоб темінь не поглинула, як лихо!..

А чорний кінь все ближче підступа,

Копита крешуть іскорками зорі

І метеор мелькнув, згорів і впав…

Де ж Місяць в чорнім небі неозорім?

І врешті засвітився ліхтарем

Окраєць того дива, що просили,

І стало ясно: ніч не відбере

Ні краплі світла сонячної сили!

І повня знялась морем золотим,

Що все навкруг за мить заллє потоком, –

Сховався чорний кінь і відпустив

Усіх, кого торкав, мов ненароком

***

Дмухнуло вітром…

Знову він –

Чи дежавю, чи хто ворожить?

Чи тиходзвінний відгомін,

Що злегка душу так тривожить?..

Мабуть, це пошуки кохання

Чи у ромашках, чи вінках, –

На тлі небес блакитнім, раннім –

Бравурний марш, в руці – рука…

Та Мендельсон творив початок,

А все по тому, все по нім:

Той шлях долати, вибачати,

Низати перли спільних днів –

Ото й воно, безмежжя буднів,

Як їм бажалось, дав би Бог,

А чи гірке, чи незабутнє,

Вже визначається удвох…

НІЖНА ЗЛИНКА

Є рослинка, зветься злинка,

Пелюстинки, мов щетинки,

Квітне весело й привітно,

Починаючи із квітня.

Як подасться на городи –

Не чекайте нагороди:

Заснує, що й світу тяжко,

Хоч і схожа на ромашку))

Тож любуйтесь на природі

Й не пускайте до городів,

Бо краса ця – справжня мУка

І для грядки, і на руки…

© Антоніна ПОЖАРНИЦЬКА , літо 2026

 

ЛОРІНА ЛИСОГУРСЬКА

 

ЛІТЕЧКО

Розкіш зеленого літа, мліє під сонцем долина,

Синіми росами вмита, небу сміється калина,

Пахощі зілля духмяні то чебрецю, то ромену,

Заходу крила багряні літа обнімуть

 

рамена.

Зірка зійде вечорова, лишиться потім в узорі,

Тиха вечірня розмова очі ув очі як зорі.

 

СЕРПЕНЬ

Колючою стернею диба серпень

Забутий колос бережно зрива,

А в чубі золотім  в дрімоті терпне

За день щасливо вморена бджола.

На чорно синім на безмір’ї неба

Як на сільському вигоні колись

Зійшлись зірки на вечорниці – треба ж!

І парами за обрій розійшлись

***

Журба. моя, печалія, життя, ох, непросте.

Зате моя азалія не журиться — росте.

Бутони набубнявілі, вже скоро буде цвіт.

О господи, даруй. мені іще хоч кілька літ.

У роки безтурботнії життя знесло мости.

За вольні і невольнії, за всі гріхи прости.

Життя нас не научує, то скарги, то жалі.

Мабуть погані учні,ми , ще гірші вчителі.

Все мудрості шукаємо, та справді все просте.

Погляньте -но, азалія — прийшла пора, цвіте!

Та прийде час — осипеться на підвіконня сніг.

А. що від нас залишеться, який  залишим слід?.

 

У СИНЬОМУ НЕБІ

У синьому небі та й без пари птиця.

Зібрались лівчата та й стали журиться.

Дівчинонька плаче та й каже подрузі:

краса наша в”яне ромашкою в лузі.

Ромашкою в лузі, волошкою в житі.

Ой як нам без пари у цім світі жити?

Піду до милого на його могилу

щоби посадити, щоби посадити явора й калину.

А вас, воріженьки, ще Бог покарає,

вогнем ясним спалить ніхто й не згадає!.

© Лоріна ЛИСОГУРСЬКА,  2026

 

НАТАЛІЯ ТЕРЕЩЕНКО

 

ВОЄННЕ ЛІТО

Травень  роздав тюльпани, чебрець і м’яту,

вітер гірчить пилком і марить грозою.

Небо затягують хмари з білої вати

Над виноградом з заплаканою лозою.

 

Ластівки вдосвіта знову літають низько,

На електричних дротах тримається небо.

Виють сирени, волають про страх і ризики,

Адже  сиренам нас рятувати треба.

 

В зелень стежин вростають дроти й паркани,

Пахне дощем, та  спека вже незабаром.

Крає війна країни зяючі рани,

Сліз додає і горя, руїн і сварок.

 

Зграя шахедів гуркоче неначе трімер,

Ніби траву хтось дуже ретельно косить.

Пострілів черги пройшли цього разу мимо.

Перехрестись, що дім уцілілий досі.

 

Мчить лісосмуга вздовж траси як потяг довгий,

Мчить за автівкою, ніби зелений вітер.

Місто стоїть на березі, тихе й змовкле,

Там, де стартує п’яте воєнне літо.

 

РОЖЕВИЙ СВІТАНОК НАД ТІЛІГУЛОМ

Рожевий світанок льодяником тане,

І сонце на вахту стає над лиманом….

Рожевий світанок, солона водичка,

Крайнебу рум’янець пасує і личить.

 

Торкаються гла́ді промінчики перші,

І срі́блом небесна виблискує ве́рша….

Повітря проймають – гіркі аромати,

Рожевий світанок –  казковий початок.

 

Мовчу, бо потрі́бні слова розгубила,

Де во́дні й земні об’єдналися сили.

До них додалися ще й сили небесні, –

Рожевий світанок,  де сонечко скресло.

 

Лимане, лимане, лиманочку,

Салям тобі, доброго раночку!

І гарної днини, погі́дної днини!

Рожевий світанок  стрічає пташина.

Рожевий світанок, небесна мінливість…

Танцюючий ві́тер, танцююче диво.

 

ЛЮБЛЯЧЕ СЕРЦЕ

Тільки і світла,  що ліхтарі засвітять,

жовто і кволо, ніби слова прощань.

Місто мовчить, як змовник у темнім світі,

та не зрікається  віри і  сподівань.

 

Буг  весною бурхливий і непокірний.

Дика вода, що забула  позначки меж,

Ближче до літа – тече собі тихо, мирно,

Швидко забувши полон крижаних одеж.

 

Знявши крижини, як одяг важкий і зайвий,

хвилями їх розплескає на траву.

Серце у Буга болить, бо  напевно знає,

як матері тут плачуть і як живуть.

 

Не озирайся! Там лиш сліди і кроки,

там тільки вітер, що знає тебе на смак.

Там, де зникають невчасні «чому» і «доки»,

там, де лишають дрони кривавий знак.

 

Сльози з небес  як свідки чекань і втоми,

доказ того, що знов додалось сивин.

Доказ того,  що  чекають тебе  додому,

вперто чекають, не слухаючи новин.

 

Тільки коли  розчинишся у безодні,

у небутті, де геть не лишилось дна,

раптом подумаєш, Боже, чому сьогодні?

Ти ж сподівався, це не остання весна!

 

Ти повернешся,  тільки не той, колишній.

З присмаком тиші і мулу в грудях своїх,

ти вже нічого не слухаєш, окрім тиші:

зайві слова  для радості,  і для лих.

 

Любляче серце відчує крізь час  і втрати

Ниточку рідну, що ледве жива, тонка.

Любляче серце вічність ладне чекати,

навіть якщо вже зовсім згіркла ріка.

 

МАТІОЛАМИ

Матіолами, матіолами

Огортає втомлений вечір,

Ходить місяць по небу колами,

І зірки збирає у глечик.

Перша зіронька – вже на денці,

Друга зіронька – забарилась,

Третя вже у місяця в жменьці,

А четверту – хмарка закрила.

Матіоли за небом скучили,

Споглядають секрети ночі,

Де Стожарів зіркове скупчення

Спалахнути вогнями хоче…

Пахне вулиця матіолами

Не сполохати б сонну тишу!

Подароване щастя долею.

З ним і затишно, і тепліше!

Перша зіронька – вже на денці,

Друга зіронька – забарилась,

Третя вже у місяця в жменьці,

А четверту – хмарка закрила.

 

СВІТЛА ДОМІВКА МОЯ!

Я повертаюсь подумки туди,

Де вітер ніжно колисає тишу.

Де яблуневий цвіт, мов білий дим,

Де кожен з нас дитячий світ залишив.

А ніч вдягає зоряне намисто,

Вишневим цвітом обіймає сад,

У світ дитинства, милий і барвистий,

На жаль не повернутися назад.

І, хоч дороги кличуть вдалечінь,

І птахом час летить нестримно швидко,

Я бережу той світлий тихий дім,

Де сад вишневий спить зеленолисто.

Там у росах цвітуть конвалії,

Виноград заглядає у вікна.

Там лілея білою кралею

Запишається й тихо зникне.

Світла домівка моя!

Стежка, що губиться в травах,

Часу невпинна швидка течія,

Човник несе в заплаву.

 

СИНЮХА КЛИЧЕ НА КОСУ

Купається у зелені садів,

Знайомий кутик і провулок кожен!

Де чорнобривці сонячно-руді,

Світ споглядають ревно і тривожно.

Тріпоче тінь утомлених робіній,

Сполохана вітрами, ніби птах,

У синьоокій неба голубіні,

Ріка стрічками ко́су запліта.

Нехай мені той сон насниться,

Синюха кличе на косу́,

У спеку літню – рятівниця,

Синюха – віддає красу…

Той спомин душу огортає:

Синюха кличе на косу!

Хмарини-лебеді літають,

Ріка Синюха – синій сум…

© Наталія ТЕРЕЩЕНКО, літо 2026

 

 

АНТОНІНА ГРИГОРЕНКО /ЛІТО 2026/

Симфонія барв

Всьому є час вертатися на коло.

У кожної пори своя краса.

Заповнить осянь листям все довкола,

І будуть чисті сині небеса.

 

Зима засипле снігом спозаранку

Кущі, дерева, ріки і мости.

Весна розтопить інію фіранку,

І первоцвіти враз почнуть цвісти.

 

А літо, літечко, воно напоїть в спеку,

Цілющі трави вимиють дощі,

Веселкою торкнеться річки й степу,

І світло з’явиться у сутінках душі.

 

Літня спека

Ця спека нестерпна така –

Повітря стоїть непорушно,

Немає бодай вітерка,

Ні хмарки, ні протіні – душно.

 

Деревам засохли листки,

Застигла імла над полями.

А риба в заплаві ріки

Ворушить леле-ледь плавниками.

 

Лиш жаби співають пісень,

Їм, жабам, напевне, не жарко.

А нам би – закінчився день

Чи сонце сховалось за хмарку.

 

Липневий ранок

Тепло розхлюпує липневий ранок щедро,

В повітрі запах ніжний і хмільний.

Це ніби в ступочці мигдаль розтерто –

То запах абрикос солодкий і терпкий.

 

Вже розквітають айстри так ласкаво,

Стрункі майори в пишних сорочках

Стоять між ніжних квітів величаво,

А небо в хмарках, наче в латочках.

 

Природа ніби мліє у розмаї.

Яскраве сонце в синій вишині.

Все навкруги буяє, дозріває,

І на душі так радісно мені.

 

Люблю цю щедру пору дозрівання:

Солодкий запах чути у дворах –

Це як на двох розділене кохання,

Як ніжний поцілунок на губах.

 

Цвіте соняшник

Таке яскраве поле… Чи не сон це?

Як марево в пустеля, а проте –

Це сонях, а над ним веселе сонце.

Воно таке ж, як сонях, золоте.

 

А він дрімає, ніби від наркозу,

Ввіткнувши в рідну землю кострубок.

А оси п’ють солодкий сік-фруктозу

З розбитих, бо попадали, грушок.

 

Навколо тиша… Поховались круки.

Лиш бджоли чинять вічний ритуал

Та вихор несподівано закрутить,

Втамовуючи свій невпинний шал.

 

А я стою неначе у полоні

Цієї неземної красоти.

Назустріч тягне соняшник долоні,

Ніби запрошує до нього підійти.

 

Голівкою привітно так киває,

Цвіте, як сонце в небі голубому.

Гармонію відчуть допомагає,

Дарує радість і знімає втому.

 

 

Ще серпень…

Ще серпень… Пахне рута-м’ята,

Медують бджоли у квітках.

Та вже маленькі пташенята

Рядком усілись на дротах,

 

Щоб раптом в небо полетіти,

Крилом торкнутися крила,

Про рідний край погомоніти,

Бо в вирій вже летіть пора.

 

Від сонця жар, а в небі просинь,

І цвіркуни в траві сюрчать.

Та на ніч вже приходить осянь,

Щоб в теплих травах полежать.

© Антоніна ГРИГОРЕНКО, літо 2026

 

 

МИКОЛА САВКА

ЛІТНІЙ ДОЩ

Прийшла до нас непроханою  спека,

А вітер підіймає сірий пил.

Кружляє в небі втомлений лелека –

Здається, що йому забракло сил.

 

Згорнулися у трубочку листочки,

Від засухи потріскалась земля.

Лиш трішки зелені на дні ярочка,

Дзюрчить струмок – то річки немовля.

 

Всім хочеться ковтнути прохолоди:

Злітаються і щиглики, й стрижі…

Така на півдні з примхами погода:

Усі тут балансують на межі.

 

І тут у небі виникла хмаринка,

Її відчувши, встав із пилу хвощ.

Упала перша рятівна краплинка –

Раптово розпочався літній дощ!

 

Полегшення прийшло усьому краю:

Умилися і луки і поля!

І квітами-дітьми, що вийшли з раю,

Всміхнулась рідна матінка-земля!

29.06.2026р. Микола Савка

 

ІНГУЛ

Інгул біжить то мовчки, то хлюпоче,

То змійкою звивається потік.

Там очерету вітер щось шепоче,

Полощуть верби коси з боку в бік.

 

Літають бабки, тріпотять їх крила,

Яскраві, неймовірних кольорів.

Реальність гарну казку тут зустріла,

А сонечко всміхається вгорі.

 

Тече Інгул, як та блакитна стрічка, –

Це диво незрівнянної краси!

Маленька, але дуже гарна річка

В минулі і в теперішні часи.

 

Латаття, водомірки, плава ряска…

Впіймала сіра чапля карася.

Природою написана нам казка,

Дивами помережена уся.

 

Ріка Інгул несе блакитні води,

Що схожі на квітуючий тирлич,

Пливе й долає різні перешкоди,

І в’ється, наче кручений панич!

24.06.2026р. Микола Савка

 

ЛИШЕ В СТЕПУ

Безхмарне небо, тихий ранок –

Ось так почався гарний день.

Без фальшу, навіть філігранно,

Птахи наспівують пісень.

 

Великим натовпом мурахи

Волочать знайдений трофей,

А павучки – мушині жахи –

Готують пастки із сітей.

 

Метелик демонструє крила –

Свою вражаючу красу.

Нектаром квітка оросилась,

В’юрок полює на осу.

 

Сховалась гусінь під листочком,

Під камінцем – скрипаль-цвіркун;

А з джерельця на дні ярочка

П’є воду горобець-пустун.

 

А степ накинув вишиванку,

Де грає безліч кольорів:

Рожевий, білий, синь серпанку,

Й червоний теж замайорів.

 

Де ще таке є дивне диво

І неповторність, і краса?

Лиш у степу! Тут я щасливий

Й безмежно вдячний небесам!

© Микола САВКА 12.06.2026р.

 

 

САШКО ОБРІЙ     

***

Місто стало піччю без істерики –

обрій зранку спеку прикотив.

В затінку дерев шкільного скверика

тихо в хутрі хекають коти.

Хтось в ріці сховався й важко дихає

через соломинку в куширях.

Хтось, неначе лебідь з лебедихою,

вздовж міського пляжика ширя.

Хтось ілюмінатори задраїв, і

ще в міському вулику не вмер.

Півкіло морозива для драйву з’їв

й молиться на кондиціонер.

© Сашко Обрій. Поезія

 

***

Поволеньки, посрібленою ниткою

вплітається в волосся сивина,

в той час, як я життям тривожно нипаю

у пошуках міфічного руна.

Дні, тижні, місяці й роки прошмигують

в ілюзіях із вигаданих мрій,

а я ще й не знайомий досі з книгою,

в якій безцільно дух блукає мій.

Хіба що на ставковім плесі теплому

під вербами німує тиш і гладь,

а я все, мов бджола, кружляю петлями,

шукаючи в безладді мир і лад.

Та марно опиратися на зовнішнє.

Під брижами тривожності вони –

мої лагуни спокою, невловні ще,

які не вкрило срібло сивини.

© Сашко Обрій. Поезія

***

А шлях біжить край поля й по спіралі

закручується мушлею в Бишкин.*

Смарагдові прибої різнотрав’я

кошлатяться, збиваючи вершки.

Обаполи лоскоче руки й ноги,

обставши путівець, пахкий буркун.

Не йти в цей дивокрай немає змоги,

тож кроками мандрівку цю друкуй.

На пагорбах стежки гончарним колом

все водять в зачарованій петлі.

Здається, вже не вернешся ніколи

туди, де майорить на темнім тлі

то біла, то зелена, то блакитна,

далека плямка хати десь внизу.

І марно блискотять на сонці вікна

тобі, котрий блукальці-капці взув…

© Сашко Обрій. Поезія

* Верхній Бишкин – село на Харківщині.

 

Добірку поезій та передмову підготувала до друку Н. Терещенко