Краплини світла мисткині  Антоніни Пожарницької – талановитої художниці і поетеси

Вона бачить красу, відчуває її і вміє передати за допомогою слова й пензля.  Рідкісне поєднання талантів! Творчий доробок Антоніни Пожарницької  – це 5 книг поезій; їх письменниця подарувала Бібліотеці-музею Миколи Вінграновського, де, власне, і відбулося наше розвіртуалення, після знайомства та спілкування в мережі онлайн. Особливість поезій Антоніни Пожарницької –  яскрава  колористика, виразна «акустика» вірша, майстерне поєднання  картин природи з філософськими роздумами про життя.

В її віршах можна слухати тишу нічну й вечорову, ранкове пробудження землі у щебеті пташок, гудіння мегаполісів, забуті мелодії спогадів… Болем відгукуються у віршах  рядки про долю України. Захоплюючись красою і неповторністю пейзажів рідного краю, вона ні на хвилину не забуває про ті випробування, які долає її неймовірна Батьківщина.

В даній статті зібрані  нові вірші поетеси, які читач може  обрати для декламування і створення відеовіршів в рамках проєкту “Бентежні вірші 2026.” Збережімо разом поетичний голос воєнного часу та створімо літопис сучасної Миколаївщини!

Патріотична, пейзажна, громадянська лірика Антоніни Пожарницької  вирізняється щирістю, образністю та глибоким відчуттям рідного простору. Це поезія, яка не нав’язує готових відповідей, а залишає читачеві простір для власних думок, а деталі українського світу  стають знаками часу, пам’яті, дороги й людського життя.

***

Висіється степом пісня полинова,

Виплачуть хмарини всі земні жалі,

Матиме потребу літо на обнови,

Досі ж бо ходило босе по землі…

Думаються речі щемні та незвичні,

Те, чого ніколи дехто і не знав, –

Витяглися гречні верби, липи, вишні,

В літнім видноколі – певна новизна!

Мов смола, повільно рухається простір,

Колесо від воза звисло ліхтарем,

У колибі спільній нібито й непросто,

Але шлях і відстань кожний обере…

 

***

Шакал гарчить, кусає в люті,

Бризкоче слиною і множить

Руїни – ні собі, ні людям

Которий рік, на тижні кожнім…

Трясеш двіжухою? Навіщо?

Пробиті й строщені всі днища!

Прокльони жертв, потворо хижа,

Тебе зсередини понищать!

Та недогавкай, недопси!

В нору сховайся, там і вчадій,

Лиш горе світу не неси,

Най догорить твоє свічадо,

Підступна, скорчено- зловісна,

Гієно люта та пихата,

Згасай, почезни, – буде пізно

Від кари Божої втікати!

З РОСИ ТА ВОДИ!

В заплавах Кодими – туман,

Немов розлився мегадзбан,

Ріка молочна потекла,

Заволокла на пів села

Густою парою дахи,

В густих куртинах лепехи

Набрала пахощів зела,

Цілющі роси розтрясла…

І в росах, в кожній із краплин

Сконцентрувалася з глибин

Джерельна міць підземних вод,

Що оздоровлює з щедрот

Святої матінки- Землі

І додає в туманній млі

Цілющу витяжку із трав,

Щоб кожен з рос її вбирав!

Щоб із водиці, із роси

Набула щастя та краси

І дітвора, і юнь зросла,

Й зміцнився люд мого села.

І скрізь, де плинуть потічки, малі й великії річки,

Хай роси щастям бережуть

Народ, що знає їхню суть.

 

ЖЕБОНІННЯ ЛІТА

Віджебоніли дзвони кришталеві,

Здійнялась літня спрагла миготінь,

Закублилося хмаркою серпневе

Погоже сьогодення, впала тінь…

І випурхнула зграйка ластів’яток,

І знову жебоніння рознеслося

Проміж сільських обійсть, веселих хаток

У поле, де гойдалося колосся.

Гойдало те колосся золотеє

Сни жайворів, фазанів перегуки,

І жебоніло тихою зорею

В гніздечка просочившись ніжним звуком.

Пішли у безвідь спогади правдиві

Златих ланів… Хмаринок білопіння

Зосталося ж, увічнилось  предивним

Природним ніжним всюдним жебонінням

 

НАШІ КОЗАКИ

У авангардах наші козаки!

На всіх фронтах поснулої епохи

Лиш ненька Україна у тривогах

Веде свій бій крізь роки та віки!

На всі свої могутнії фронти,

В окопах і на рингах чи спортзалах

Карбує наша міць свої скрижалі

Гартує їх в горнилах чистоти!..

Вагомими здобутками на тлі

Розхристано- зманіженого світу

Свій голос українськая трембіта

Здійма попри печалі та жалі!..

Спадає весь непотріб і ганьба –

Ті ланці, що триножили наш поступ –

Троянців кінь, грабіжників короста

І комплекс меншовартості раба…

Накачуються м’язи, все – на кон

І будь що буде, наше діло праве

І в правді Україна, як держава –

Легенда! Абсолютний чемпіон!

***

Всі ріки наші — плетиво віків,

І хто не формував би те мереживо,

Ним безліч артефактів убережено

Від злих очей, корисливих мізків…

У кожній хвильці — тисячі мазків

Великого художника- природи,

Воістину чекає нагорода

Того, хто бачить світло маячків!

І кожна річка — власна глибина:

Де мілко, а де з ніг збива вона,

Бува, лиш зазирнем наполовину!..

Посильно осягати глибину —

Не дайвером мандрівками по дну:

Ріка — не дно, це Всесвіту частина!

***

Прекрасний літній місяць догора,

Коли навколо все буяє й квітне,

Коли і любе сонечко привітне,

Й канікулами тішить дітвора.

Хоч цілоріч знаходимо собі

Красоти неймовірної природи,

Та лиш тепер земля нам щедро родить –

Чи ж варто сумувати, далебі?

Погляньмо ж на птахів – це їхній час:

В цю пору зльоти виводків пернатих,

І ластівка співає біля хати…

Ще трішки – і у вирій, в добрий час!

Радіймо липню, щиро тішмось літом,

Допоки все величне й розмаїте!

Ховає русло Кодима в тумані,

Над нею жовті скошені поля

Ще сплять, і певно сняться їм останні

Вагомі зерна, зронені на шлях…

Бо то ж сини і донечки землиці!

Бо то її колосся золоте,

Що взимку між снігів та хлюпавиці

Десь іншими світами проросте…

А нині – ось!.. ПосИвівши поснути,

Аби тихіш ятрилася душа,

Аби колосся снилось незабуте,

Де зерна ще у кошиках лежать,

Як ті дитятка любі ув колисках,

А ниви їм нашіптують пісні…

Здіймай же, мамо- Кодимо, до висі

Туманами їх спогади ясні!..

 

МІСЯЦЬ УПОВНІ

У дивний колір неба

над Ревухою

Рогами повний Місяць

підійма

Той віл, котрий тут плугом

із потугою

Орав, не відчуваючи

ярма…

Корився і господарю,

й погоничам,

І тому паничеві,

що забрів,

Прибився із нудьги собі

до вогнища,

Де юшку стерегли

плугатарі –

Не встереглася! Спінилась

і вилилася,

В річку потекла

із казана,

Здійнялася у небо темне

хвилею

Із пари і приварку,

і пшона…

І доки орачі руками

в поли били,

Віл з ярма звільнився,

й казана

Рогами уночі підняв

над полем!

Білу юшку з річки випив

аж до дна!

З тих давніх пір ночами

над Ревухою

Рогами повний Місяць

підійма

І юшку білу власною

заслугою

П’є віл, котрий

звільнився

із ярма!

Antonina Pozharnytska

 

“ЛІНИВИЙ” ФОТОХУДОЖНИК

На світлини попросились пізня осінь і сніги,

Тиха зимонька стелилась

В гарних фото навкруги…

Ожеледиця заграла

В надзвичайний фотоплин,

Кришталем заскирдувалася

Говерлами світлин!..

Йшов весняним хороводом

Різнопланових робіт,

Надважкий, политий потом

Фотосесій моноліт…

І відколи завітала літня спека на поріг,

Щоб лінивим не вважали, ще додав петрів батіг!..

©2025-2026 рр. Антоніна ПОЖАРНИЦЬКА

 

Наталія Терещенко, Голова художньої ради Артхабу «Вінграновський»