Перед Артхабом «Вінграновський» на вулиці Парковій міста Первомайська у липні можна побачити початок цвітіння канн. Ці екзотичні квіти оспівані Миколою Вінграновським у вірші «Канни – червоні чайки». Твір набуває дещо екзотичного звучання насамперед завдяки самому образу канн — незвичних для української природи квітів. Але, крім екзотики цих сонячних рослин, читача дивує їхня символіка та художнє втілення, що ассоціюється у автора з болем, ранами, кров’ю.
Чому у вірші йде мова про рани? Погляд на поезію «Канни» в контексті українського сьогодення
У вірші «Канни цвітуть над морем…» звичайний природний образ поступово перетворюється на символ людського болю, пам’яті та кривавих ран. Те, що спочатку здається лише пейзажною замальовкою, з кожною строфою набуває дедалі більшого емоційного напруження. Найсильнішим символом твору є червоний колір. Канни автор порівнює із «червоними чайками», що «палахкотять над морем». Це не спокійна краса квітів, а образ, який викликає асоціації з кров’ю, вогнем і тривогою. Сьогодні, коли українці вже багато років живуть у реальності війни, цей червоний колір мимоволі сприймається як символ людських втрат і незагойних ран. Особливо промовисто нині звучать рядки:/«Наче з моєї крові/Мною загублені рани»/.
Особиста метафора автора в сучасному контексті набуває загальнонаціонального звучання. «Мої рани» перестають бути лише особистим переживаннями, вони стають образом пораненої країни, пам’яті про загиблих, болем кожної української родини. Водночас поет ніби відмовляється чи остерігається привласнювати цей біль: /«Ні! Не мої ви рани!/Вперше я стрівся з вами!»/
Якщо інтуїція навіяла молодому поетові (а в той час Вінграновському було 21 рік) криваві картини майбутніх трагічних подій в Україні, то абсолютно логічним є його реакція: прогнати ці думки, відсахнутися від нав’язливих образів. Особливого значення набуває і подвійний образ чайок і канн. Чайка – це символ свободи, польоту, життя, але у вірші вона втрачає здатність літати: /«Може, крило суворе /Вам відмовля злетіти…»/
Для сучасного читача це може нагадувати про людей, чиє життя обірвала війна, про нездійснені мрії, про покоління, яке втратило можливість жити мирно, про зруйновану країну. Чайка, що перетворилася на квітку, стає образом зупиненого польоту. Фінальні рядки твору поєднують одразу три образи:/«І зацвіли над морем /Чайки, і рани, і квіти./»
Це надзвичайно сильний художній фінал. Квіти вже неможливо відокремити від ран, а красу від трагедії. Так само сьогодні український пейзаж нерідко сприймається крізь пам’ять про втрати: поля, ліси, степи й морські узбережжя несуть не лише красу природи, а й відмітини війни.
Відлуння Другої світової війни
Хоча вірш не містить прямих згадок про воєнні події минулої війни, його образність могла народитися під впливом історичної пам’яті автора. Оскільки поет належав до покоління, яке пережило або пам’ятало Другу світову війну, то образи крові, ран, ненависті й любові цілком могли стати художнім осмисленням тієї трагедії. Війна залишає не лише фізичні руїни, а й духовні травми, які десятиліттями живуть у мистецтві. Тому сучасний читач може побачити у вірші своєрідний міст між різними поколіннями українців: між болем ХХ століття і трагедією, яку Україна переживає сьогодні. Поезія ніби нагадує, що війни змінюються, але людські страждання, пам’ять і прагнення життя залишаються незмінними.
Чи можна говорити про авторське передчуття чи візію?
Може виникнути спокуса сказати, що автор більш як за пів століття передбачив нинішню війну. Проте точніше буде говорити про дивовижну пророчість мистецтва. Великі поети часто настільки глибоко відчувають людську природу й історичні закономірності, що створені ними образи набувають нового звучання в майбутньому. Тому червоний колір канн сьогодні сприймається майже як передчуття сучасної трагедії, хоча, ймовірно, автор вкладав у нього власний досвід болю, пам’ять про війни свого покоління або роздуми над вічною боротьбою життя і смерті. Саме універсальність цих образів дозволяє поезії говорити з читачами різних епох так, ніби вона написана саме для них.
Екзотика і реальність
Канни — квіти незвичні для української природи. Вони асоціюються з півднем, теплом, морем, яскравими тропічними барвами, а їхній вигляд переносить ліричного героя в незвичайний, майже казковий простір: Вперше я стрівся з вами!/ Може, ви з сонця впали /Сонячні чайки — в клени./ Може, з землі постали/ Чайки земні до мене./
Канни не належать до традиційних символів української поезії (як калина, маки чи волошки), тому вони одразу створюють атмосферу далекого, незнайомого світу. На ранній стадії квітку можна описати так: Бутон вузький і загострений, схожий на спис або пташиний дзьоб. Пелюстки щільно згорнуті, лише їхні кінчики починають виглядати з-поміж зелених або рожевуватих приквітків. Якщо сорт червоний, то видно яскраво-червоні “язички”, які ніби прориваються назовні. Суцвіття росте вертикально, створюючи враження птаха, що витягнув шию або ось-ось розправить крила. Саме ця особливість дуже цікава для розуміння вірша. Коли бутон лише розкривається, він справді нагадує чайку, яка ще не злетіла: видовжений силует, загострені кінчики пелюсток, спрямованість угору. Тому образ: «Канни — червоні чайки!» не є випадковим. А ще більш промовистими стають рядки: /Може, крило суворе /Вам відмовля злетіти…/
На початку цвітіння канна ніби завмерла між бутоном і польотом. Вона вже має форму птаха, але ще не розгорнула своїх «крил»-пелюсток. Саме ця мить нерухомості й могла надихнути поета: чайки ніби застигли над морем і перетворилися на квіти.
Якщо ж читати вірш символічно, то нерозкритий червоний бутон може сприйматися як прихована рана, біль, який ще не проявився повністю, але вже присутній. Це узгоджується із загальною емоційною атмосферою твору, де квіти, чайки й рани поступово зливаються в один художній образ.
Канни цвітуть над морем…
Канни — червоні чайки!
Зором своїм червоним
Палахкотять над морем,
Наче вони не канни —
Квіти червоноброві,
Наче з моєї крові
Мною загублені рани;
Наче до мене в жили
Прагнуть улитись кров’ю,
Наче вони не дожили
Зненавистю і любов’ю!..
Ні! Не мої ви рани!
Вперше я стрівся з вами!
Ви мені лише канни!
Чайки червоні — канни!
Може, ви з сонця впали —
Сонячні чайки — в клени.
Може, з землі постали
Чайки земні до мене.
Може, крило суворе
Вам відмовля злетіти…
І зацвіли над морем
Чайки, і рани, і квіти. 1957 р./М.Вінграновський/
Насамкінець кілька слів про канни як рослини
Канни — це великі екзотичні багаторічні рослини з яскравими квітами та великим декоративним листям. Вони цвітуть з червня до перших заморозків, а їхні квіти схожі на орхідеї або гладіолуси. Висота рослин буває від 60 см до 3 м. Канна індійська (Canna indica). Більшість сьогоднішніх сортів і гібридів канн зобов’язані своїм походженням Індійській Канні. Зазвичай, саме їх називають – «канна садова». Гібриди цієї групи канн: Середньорослими – вважаються сорти висотою до 120-130 см. Більшість кореневищ каталогу відносяться до цієї категорії. Їх теж можна висаджувати у великі вазони, але виростають вони трохи нижчими, ніж ті ж сорти у відкритому ґрунті. Сорти En Avant, Firebird та ін. стануть виразними акцентами в міксбордерах, на задньому плані квітників, у підніжжі альпійської гірки.
Високорослі – це сорти, які здатні виростати величезними до 200 см заввишки. Це великі рослини, які найчастіше використовують на клумбах в парках і великих садах. З них можна формувати сезонні живоплоти.
На клумбі перед Артхабом висаджені саме середньорослі канни. Вони не належать до традиційних символів української поезії (як калина, маки чи волошки), тому вони одразу створюють атмосферу яскравого південного пейзажу, де природа виглядає яскравішою й контрастнішою. Насиченість барв посилює враження незвичайності.
Фантастичні метаморфози та метафористика вірша
Автор постійно стирає межу між квітами й птахами: «Канни — червоні чайки!» Згодом чайки ніби перетворюються на квіти, а квіти — на рани. Такі символічні перевтілення створюють майже сюрреалістичний світ. Водночас ця екзотичність є лише зовнішньою. За яскравими південними образами приховані універсальні людські переживання — біль, пам’ять, любов, ненависть, життя і смерть. Саме тому незвичайний пейзаж не віддаляє читача, а навпаки, допомагає глибше відчути емоційний зміст твору.
Якщо пов’язати вірш із сучасним українським контекстом, можна сказати, що контраст між екзотичною красою червоних канн і трагічними образами крові та ран робить поезію ще сильнішою: навіть серед краси природи поет бачить відлуння людського страждання. Саме цей контраст надає віршу особливої емоційної глибини.
А що відчули чи уявили Ви, шановний читачу, занурившись у вірш “Канни – червоні чайки”?
Наталія Терещенко, Голова художньої ради Артхабу «Вінграновський»
