Почну зі спогаду. 1960 рік. Мені 23 роки. Після закінчення Всесоюзного Державного інституту кінематографії у Москві, нас, двох молодих кінорежисерів творчої майстерні Олександра Довженка — мене та мого однокурсника й друга Ролана Сергієнка — було направлено в Київ, на київську кіностудію художніх фільмів.
П’ять інститутських років промиготіли, зблиснули як перша любов і їх не стало… Не стало і нашого Вчителя — ми провчилися в нього один лише рік — 25 листопада 1956 року важко хворий на серце Олександр Петрович раптово помер. Було Довженкові 62 роки…
Проїхали хутір Михайлівський – кордон Росії і України. Я відчував , що серце моє від хвилювання спітніло. Що воно буде? Як воно буде? Починалася зустріч з Україною. Тоді ж у вагоні я написав вірша. Ось він, цей молоденький вірш:
Останній міст проплив у далині,
Колеса змащені росою голубою —
І Київ на Богдановім коні
Пливе навстріч дніпровою водою…
Вже серце під колесами петля!..
Упало серце! Де тому причина?..
Вже чуть, як обертається Земля,
І обертається з Землею Україна…
Красо моя! Вкраїночко моя!
Ну, що мені робити — я не знаю!
То прилечу, то знову відлітаю,
А день за днем і гасне, і сія…
Твоє обличчя світле, як надія,
Пахкими пальцями торкнув я уночі
І кров свою змішав я із твоєю,
Як зерно із землею повесні.
Тоді ти стала мною, Батьківщино,
А я тобою на світанні став —
І свої очі я відкрив крізь тебе…
Ти поселила в серці мій народ,
Ти освітила думку мою часом
І в мову українки сповила,
Тебе дивлюсь я серцем і думками,
Тебе люблю я всесвітом і людством,
І соняхом у золотому сні,
І сивиною вченого-мислителя,
І на стерні горошком польовим.
Ми стрінулись з тобою на Дніпрі,
Там губи я торкнув твої, Вітчизно,
Там вивірив по тобі пульс любови,
Годинник людства — з стрілками життя
На цифрах смерти — звірив із твоїм…
Ні, Батьківщино! Не лише стражданням
Чи радістю я звернений до тебе!…….
…………………………………………………………………..
… По приїзді до Києва вперше переступив поріг Спілки письменників, де тоді містилася газета “Літературна Україна” і де редактором був Павло Загребельний, який і познайомив мене з Іваном Дзюбою та Іваном Драчем. Благословляю той день, коли ми зустрілися. Хто тоді знав, що мине сорок рокiв, а ми, як були, так і зостанемося друзями, разом пройдемо не один і крим, і рим, і мідні труби! Василь Симоненко. Ліна Костенко. Григір Тютюнник. Роман Андріяшик. Роман Іваничук. Євген Гуцало. Іван Світличний. Євген Сверстюк. Микола Лукаш. Григорій Кочур, Віктор Іванисенко. Дмитро Павличко. Борис Олійник. Петро Скунць. Борис Нечереда. Роберт Третьяков. Василь Голобородько. Валерій Шевчук. Леонід Талалай. Тарас Мельничук. Петро Засенко. Павло Мовчан. Володимир Коломієць. Ірина Жиленко. Петро Перебийніс. Володимир Дрозд. Ігор Калинець. Леонід Кисельов.
Відважний, непередбачливий для ЦК партії Павло Загребельний в “Літературній Україні” дав наші вірші, відвівши кожному окрему сторінку. 7 квітня 1961 року “Микола Вінграновський. З книги першої, ще не виданої — мої, 5 травня — “Вірші лікаря Віталія Коротича”, 18 липня — “Ніж у сонці. Феєрична трагедія в двох частинах” Івана Драча, 17 вересня — “Зелена радість конвалій” Євгена Гуцала…
Отут по нас і всадили з усих гармат. Не було газети — від “Радянської України” до обласних і районних, — які би не стали нас молотити. Одна з поперед другої, вони прямо-таки почали захлинатися, що ми — відщепенці, деструктивісти, штукарі й низькопоклонники-авангардисти. Особливо дісталося Івану Драчу і мені. Драча “пішли” з університету. Мене не було звідки “піти”, я жив у приймах (у гуртожитку) в глухо-сліпо-німих…
По всіх обласних центрах, районах, містах, містечках, селах і хуторах газети і радіо оповістили трудящихся, що трудящі Радянської України дають гідну відсіч новоявленим письменникам-борзописцям, яким заманулося якоїсь незалежної України.
……………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………….
… 10 років нашої Незалежності. Їх ще буде і сто, і двісті. Але ці перші 10 – нам найживіші.
Микола Вінграновський. Вибрані твори. Київ.Смолоскип. 2013. ст 644- 660
