Чому в 60-х роках  минулого століття було небезпечно любити молоду літературу

«Люблю нашу молоду літературу» – під такою назвою в далекому 1963 році вийшла стаття А. Малишка. Сьогодні цій статті виповнюється 60 років. Що в ній особливого? Чому вона була небезпечною в той час і як вона вплинула на подальшу долю Миколи Вінграновського, фактично захистивши його ніби щитом від цькування й більш страшних репресивних наслідків?

В українську літературу Андрій Малишко увійшов як поет-пісняр, бо пісні на його вірші вже давно сприймаються як народні: «Знову цвітуть каштани»,  «Пісня про рушник», «Ми підем, де трави похилі», «Стежина», –  уся його творчість – гімн материнству, любові, рідній стороні, людині. Митець зумів знайти слова, якими передав велич, глибину й красу української душі, української ментальності. Саме пісенні вірші є апофеозом творчості українського генія.

Непростими стежками йшов митець до своїх вершин, до істинної поезії. Були й манівці,  обумовлені жорстокою дійсністю тоталітарної держави.

У дні гіркі і ранки того року,

як ми страждали у голодну ніч,

Про мене десь,  дитину одинку,

Все думав заклопотаний Ілліч.

Це теж написав Малишко. Чи й справді він був щирий у своїх  міркуваннях про  “заклопотаного” Ілліча, котрий  “думав”  про голодних дітей? Чи справді не зароджувалися у поета сумніви й питання, хто був винуватцем страждань і хто  прирік на голодування українських дітей та їхніх батьків? Залишимо це питання у риторичній площині.

Про літературні процеси тих часів дізнаємося з наукових та історичних праць наших сучасників. Зокрема  Семчишин Д.В. зазначає: « У 30-ті роки минулого століття зазнає непоправних втрат  українська поезія. Талановитих поетів було доведено до самогубства (М. Хвильовий) або репресовано й знищено (О. Влизько, Д. Фальківський, М. Зеров, М. Йогансен, М. Драй-Хмара, В. Поліщук, В. Еллан-Блакитний, Є. Плужник, М. Семенко,  та ін.). Разом із загибеллю майстрів згасає дух творчого пошуку.  Ті митці, які дивом залишаються живими (П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, М. Бажан, Л. Первомайський, Л. Дмитерко, А. Малишко, П. Воронько та ін.), змушені стати заручниками  усередненості форми і  версифікаційного шаблону.  Шпальти видань  на кшталт «Гонг комункульта» попереджали в той період: «ПАМ’ЯТАЙ: 1) Що не всі технічні зразки поезії можна використовувати. 2) Що є технічні зразки, які по своїй будові ворожі пролетаріятові. Тому: ніколи не використовуй таких технічних прийомів, як сонет, ода, рондель і взагалі всіляких вичурних прийомів…  бо це є контрреволюція форми».

Хрущовська «відлига»  50-60-х  років не лише висвітила на літературному небосхил нові зірки у особі Миколи Вінграновського, Ліни Костенко, Василя Симоненка, Івана Драча та інших шістдесятників, але й  сприяла оновленню і розквіту творчості «неокласиків», серед яких – відомий і всенародно шанований поет Андрій Малишко.

Саме на ці роки припав найпродуктивніший період творчості в житті митця. Літературознавці називають його другим народженням поета. Малишко видає збірки, до яких входять літературні перлини: “Знову цвітуть каштани”, “Пісня про Київ”, “Пісня про рушник”, “Ми підемо, де трави похилі”, “Вчителька”.  Ці поезії поклали на музику композитори брати Майбороди, Ревуцький, Козицький, Вериківський.

Злет творчого піднесення митця пов’язують також з перемінами у особистому житті Андрія Самійловича. 1956 року поєднали свої долі Любов Забашта і Андрій Малишко. Ці двоє, зустрілись у зрілому віці, цілком сформованими особистостями, знайшовши одне в одному споріднену душу. Цей гармонійний шлюб  поєднав реальні стосунки і мистецькі ідеали, що нечасто  буває  в родинах талановитих пар. Він дав обом  митцям і теплоту  шлюбних відносин, і  затишок родинної оселі,  і  мотивацію творчості.  Вони прожили разом більше 13 років – до 17 лютого 1970-го, коли Андрія Самійловича не стало. Любов Василівна пішла з життя  21 липня 1990 року; її поховали на Байковому кладовищі поруч з чоловіком.

Доречно згадати про те, як Андрій Самійлович на початку 60-х років захистив і фактично врятував молодих літераторів від цькування й серйозного переслідування. Тоді М. Вінграновського та інших талановитих молодих поетів звинувачували у формалізмі, штукарстві, абстракціонізмі, сюрреалізмі, ідейному виродженні.  Войовничі настрої критиканів підтримав поет-академік П. Тичина у статті «Бути вірними великій ідеї до кінця».   Зовсім іншу позицію зайняли М. Рильський і Малишко.  У статті «Люблю нашу молоду літературу» Андрій Самійлович підкреслив вдалі образи молодого Вінграновського і провів паралелі з фольклором і творчістю Т. Шевченка. Митець зазначив, що талановиту молодь слід оберігати «від огульного охаювання».

На щастя, це спрацювало! Більше того, дало поштовх до виведення літературної критики на новий рівень, позначений не «огульним охаюванням», а уважним аналізом, інтелектуалізмом. Загалом з цих позицій  було наголошено на оригінальності та своєрідності кожного поетичного голосу, відзначено формальне та змістове експериментаторство, яскраву образність і глобальність лірики молодого покоління.

Мужня і мудра позиція, яку обрав Малишко, могла  дорого йому коштувати. Але  він залишився непохитним і принциповим у цьому питанні.

 

Наталія Терещенко, голова художньої ради Артхабу «Вінграновський»

 

Література:

Семчишин Д. В. Версифікація Миколи Вінграновського – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.// Миколаїв – 2018, С.22

Тичина П. Бути вірними великій ідеї до кінця // Дніпро. 1963. №3. С. 145–148. »

Малишко А. Люблю нашу молоду літературу // Дніпро. 1963. №3. С. 148–151.

Loading

.