Микола Вінграновський: НАРОД – НАД ПАРТІЯМИ

Національна гідність кожного народу вирішувала і вирішує все. Без національної гідності, без національної свідомості, без відчуття особистого «я», кожен народ, хоч би яким великим чи малим він був, стає похмурою роздратованою масою ходячих людей, на умі в яких аби день до вечора, і аби щось кинути на зуб. Такий народ зневажають усі і, в першу чергу, в  душі він зневажає себе сам. Та коли в такого народу відібрана ще його історія й мова, коли його національний розум винищений і потоптаний – то що тоді?

Ви, певне, здогадуєтесь, про який народ я говорю. Скажете, що це народ український? Ні. Український народ не такий. Наш народ і цивілізований, і свідомий, самостійний і гордий. Згадаймо хоча б про його конституцію 1710 року – одну із перших конституцій у світі (після Англії і Угорщини). Наш народ у глибині століть таку конституцію мав. Про що це говорить? Це говорить про те, що він уже тоді був і суверенний, і свідомий свого історичного буття, бо тільки таке суспільство здатне на конституцію. З цього виходить, що вже тоді, маючи такий духовний потенціал, такий народ сьогодні, в наші часи, мав би бути одним із рівноправних народів серед народів світу.

Та цього не сталося. Сталося навпаки. Сьогоднішня суверенність нашого народу – це суверенність кирзових чобіт, ватяних куфайок, знекровлених рік і земель, отруєного повітря, суверенність капітальних черг і суверенність Чорнобиля.

Коли ж перед українським народом опустився, закрився, упав той духовний і політичний шлагбаум, що перепинив йому дорогу в майбутнє, дорогу, яку він так потужно розпочинав? Де той день, де той час, коли почався його занепад? Чи він, сам народ, у силу якихось обставин виродився і здеградував? Захворів на невиліковну хворобу?

Ні. Взяти хоча б ту ж саму його рідну, єдинокровну гілку в Канаді, Австралії чи у США, – ті ж самі гени, здібності й психологія, – гілку, яка годує півсвіту хлібом і в світовій культурі почуває себе на рівних. Так то ж одна-єдина гілка. А саме ж дерево тут, удома, на Україні – з коренем і кроною. Чи український народ не хоче собі добра? Чи, може, руки стали не так стояти і голова, й очі не туди дивляться?

Хочу сказати, що в жодній суверенній країні світу такої ненависті до своєї національної ідеї, як у нас на Україні, немає. Яка ще країна може дозволити собі так паплюжити свою власну історію, а, отже, паплюжити себе, як Україна? А це вже пряма дорога до виродження і деградації.

Чи має відношення до всього цього, про що я кажу, компартія України? Має. Пряме. Бо коли впродовж певного історичного часу компартія України взяла на себе обов’язок і відповідальність на очолювання українського народу, і це її очолювання привело до катастрофи народу, то така партія, як би вона не називалась, за цю катастрофу мусить відповідати. Якщо компартія України хоче жити – за все це вона мусить відповісти, і таким чином, глянувши на себе з різних боків, нарівні з іншими політичними партіями виборювати собі моральне і політичне право на своє існування. І не ради себе, як це було досі. А коли ні, то компартію не врятують ні обіцянки, ні армія. Ні гасла, ні директиви.

Політичні експерименти над українським народом час закінчувати. Народ – не полігон, досить того, що він уже був політичним і економічним полігоном не один рік і не одне десятиліття.

Те, що в Україні, як у кожній нормальній країні, з’явились нові політичні партії, треба тільки вітати. Немає в них досвіду? Буде. Багато галасу і балачок? Усі партії починаються і починалися з того. Гірше, коли вони балачками і закінчують.

Добре, що компартія України занепокоїлася. І саме це свідчить про те, що в своїй певній частині вона жива. Компартії України треба зрозуміти, що безграничне і монопольне всевладдя закінчилося. Безжурні часи монопольного панування минули. І в час народного пробудження треба боротися не за вказівки, а за розум. За знання. За компетентність. Не думати про пріоритетність і авангардність, а треба будувати здорове суспільство за законами цивілізації. Нам треба дивитися, як живе, діє, рухається цивілізований світ. На себе ми вже надивилися. Так надивились, що вже обридли самі собі та й усьому нормальному світові, – він з ввічливості про це лиш мовчить.

У 1942 році Олександр Довженко в своєму щоденнику записав: „Багата держава, яку утворюють бідні люди, – абсурд! Держава не може будувати свій добробут на бідності і обдертості своїх громадян”.

А коли й справді, що держава це і ми, то нам треба про це пам’ятати.

Йде битва за народ, за наш занедбаний і безправний. Сьогодні над головою українського народу знову закрутився політичний вихор, і вже не один, а кілька. Мало того – ці вихори ще і зчепилися між собою й утворили смерч. Тепер знову, народе, тримайся, рятуй свої останні моральні підвалини, що вже і так ледве дихають, рятуйся від розбоїв і вбивств, крадіжок, омонівців, рятуйся від нових Афганістанів.

А де рятуватися, спасатися де? Тікати куди? Народ – це таке єдине у світі поняття – він ніколи, при найчорніших днях і століттях не тікає. Бо він, як ті бджоли у вулику – бджоли вулика не покидають. Їх можна лише виморити або видушити.

Вихід один: усім українським політичним силам треба не забувати нашу історію, яка нас мусила б нас дечого навчити. Бо на взаємній запеклості, взаємній глухоті, шаленстві один до одного наш народ держави не матиме. Ми не можемо глумитись над собою і вкотре вже зганьбитись перед світом.

Микола Вінграновський

Жовтень 1990 року

Loading

.