Лідія Іванівна Пташинська — двоюрідна сестра письменника по материнській лінії. З братом у неї пов’язано багато спогадів, цікавих історій, якими вона охоче поділилася, завітавши в Бібліотеку-музей Миколи Вінграновського 10 червня 2022 року.

Краєвиди села Кримки. Первомайщина.

Пані Лідія – жителька села Кримка, одного з наймальовничіших сіл Первомайського району. Річка Кодима, Кримський ліс, буйна зелень довкруж кожного сільського будиночка – все це дуже приваблювало письменника. Адже його душа завжди прагнула єднання з природою.

Микола був зачарований ще змалечку безмежними степовими краєвидами, що разом з багатовіковими гранітами тримали в обіймах  русло Південного Бугу. Він мав особливий хист, збирати враження в таємну скарбничку своєї душі, а потім переплавляти їх на рідкісні дорогоцінності іншого виміру, так можна сміливо назвати його поезію і прозу.

В Бібліотеці-музеї Вінграновського. Перший ряд праворуч- Геля Степанівна Мельник, рідна сестра письменника, ліворуч – Лідія Іванівна Пташинська, двоюрідна сестра. Другий ряд: Леонід Пташинський, племінник, Ольга Коломієць рідна племінниця письменника, Дмитро Пташинський – онук з дружиною.

Звісно ж, місто не могло дати тих вражень і досвіду, яких потребувала душа поета. Тому його так вабили  місця, з  котрими були пов’язані спогади дитинства. Це не тільки мала батьківщина, район Богополя, зокрема Поронівки в Первомайську, берег Південного Бугу і рідна батьківська хата. Це також села Кримка й Кумарі,  де жила його рідня: тітонька Ганна, двоюрідна сестра Ліда, брати Леонід, Павло й Іван, їхні діти, численні сусіди й знайомі.

Лідія Іванівна Пташинська

Так от, мова піде саме про спогади, якими поділилася Лідія Іванівна  Пташинська –  незвичайна жінка,  харизматична і енергійна. На таких кажуть «жінка-вогонь!»; при спілкуванні в її словах, міміці й рухах відчувається  велика внутрішня сила і енергія.  Пані Ліда дивує  несподіваними цікавими одкровеннями, емоціями, оповідками.  Попри поважні літа, в очах  у Лідії Іванівни –  вогники й молоде завзяття, обличчя – вольове й усміхнене, голос – дзвінкий, впевнений.

На брата вона каже «Колюся», пригадує, що він майже щоліта приїздив до неї в Кримку гостювати. Це вже, коли жив у Києві, був відомим поетом.  Спогади про брата йдуть з  далекого дитинства, коли родина Вінграновських жила в селі Кумарях.

– Він мене бавив, як я була маленька!  – каже Лідія Іванівна. Одного разу не міг мене заспокоїти, ані заколисати, та й кличе маму: «Тьотю Ганю! Йдіть щось робіть, бо вона скрутилася, як вертута, тай плаче!» .

«Школярем приїжджав щоліта з Первомайська в Кумари на канікули.  В садку росла груша, дуже стара, утрьох не обхопиш. Там дітвора гралася, під тією грушею. Пам’ятаю, одного разу Микола кудись зник. Шукали, але марно. А він, виявляється, заліг на горищі і писав там щось. Бабуся про те знала, але просила , щоб ми не заважали йому. Та марно! Ми вже вдерлися до нього на горище, і яка то вже писанина, коли ми прийшли!»

«Приїздив часто до мене в Кумари, любив спати надворі. У нас стояло ліжко під виноградом, я йому стелила і він спав там. А іноді спав на баштані, брав кожуха, подушку. Любив вареники з картоплею і кропом. Бувало, просив мене: Лідо, звари вареники з кропом!»

«А коли я з дітьми приїздила до нього в Київ, то просив мамалиги зі шкварками.»

«Мій тато був конюхом, тож я з дитинства їздила верхи, ніхто не міг мене обігнати. Звикла до коней, багато років возила молоко з ферми на підводі, запряженій кіньми. Одного разу мене Микола попросив купити йому конячку.»

 Наважуюсь задати  пані Лідії питання, яке звучить у багатьох статтях дослідників творчості Вінграновського: «Була Манюня чи не було Манюні?»

Якщо була, то яке її насправді походження?

Зроблю в цьому місці невеличкий відступ.

Версій походження Манюні є багато. Це тому, що усі вважають роман автобіографічним, тож має бути реальна конячка і  бажано було  встановити, звідки та конячка взялася у Миколи Степановича.

Олександра Білінкевич-Вінграновська,  дружина письменника, в своїх спогадах «Трохи про Миколу» стверджує, що конячка була, але не називалася Манюнею, кобилка просто возила Миколину сестру на ферму. За версією пані Олександри, єдиний раз Микола поїхав нею у лісосмугу, як виявилося, цього було достатньо для нього, щоб написати «Манюню».

А от ще кілька версій «походження» Манюні.

Данило Кіт, краєзнавець і журналіст, в статті «Багатогранний талант» пише, що прохання, купити коня, віз і упряж, було адресоване двоюрідному брату, Броніславу Кулачинському, котрий  мешкав у Кумарях. Прохання було виконане, тож «Микола роз’їжджав степовими дорогами і занурювався у світ природи, збираючи неповторні враження.»

Мирослав Лазарук, письменник, близький друг Вінграновського пише у книзі спогадів «Степовий Сварог»: «…в його (Вінграновського) мандрівне життя увійшла Манюня, невеличка конячка, подарована письменникові на одній із зустрічей у чернігівському господарстві. Оскільки в Києві її не було змоги утримувати, Вінграновський відправив її до сестри на Миколаївщину».

Роман Дідула взагалі вважав розповіді про конячку й воза  не чим іншим, як  грою письменника, і дуже сумнівався в їхньому реальному існуванні.

Як бачимо, фантазій на тему Манюні багато, а як же все було в реальності?

Пані Лідія здивована і  навіть ображена такими версіями! Розповідає, як усе насправді відбувалось.  Вона купила лошицю на прохання Миколи. Сама косила сіно для неї, годувала її, доглядала, чекала, коли брат приїде у відпустку. Навіть квитанція є про купівлю конячки.

 Це саме вона,  Лідія Пташинська, назвала кобилку Манюня. Братові дуже сподобалось це ім’я, він був у захваті від лошиці, від назви, і від тих мандрівок, які тепер стали можливими, завдяки наявності воза й конячки. Тож, почалися мандри на возі від Кумарів до Кам’яної балки, і далі,  степами понад Бугом. Їздив Микола не сам, а з сестрою Лідою. Не лише милувався степовою красою, але й співав разом з сестрою українських пісень! Лідія Іванівна наспівує «Думи мої, думи мої» на слова Т. Шевченка, то одна з улюблених пісень Вінграновського, співав він її  гарним сильним голосом. В родині Садовниченків  усі співали гарно, про це згадують їхні діти й онуки.

Тут таки розкривається невеличкий, але істотний секрет: віжки тримала в руках Ліда, а не Микола! Він не вмів правити кіньми, та й не мусив, якщо чесно. Як письменник, Вінграновський  скористався авторською фантазією  в зображенні деяких деталей.  Але на власному досвіді дійсно пережив ті мандри околицями Кримки й інших сіл, мав незабутні враження і геніально описав їх у своєму творі «Манюня».

Намагаюсь зрозуміти, чому саме у сестри Ліди, Микола Вінграновський  гостював найдовше? Чому саме Ліді доручив купити коня, саме з нею, а не з братами чи товаришами, мандрував возом дорогами Первомайщини, Врадіївщини, Кривоозерщини? Розгадка проста. Ліда – то є, за характером, українська «амазонка», з Миколою вони не просто кревні, вони за своєю внутрішньою суттю –  відчайдухи, романтики, бунтарі, руйнівники стереотипів.

Лідія Іванівна пригадує, що замолоду не було в селі хлопця, який міг обігнати її у верховій їзді на конях. Кермувала усіма видами транспорту, включаючи трактор і комбайн! Виступала на шкільній сцені, в клубі, на усіх сільських святах. Одного разу дали їй вивчити вірш на 16 сторінках – вона вивчила його за ніч і виступила на святі, навіть не збилась жодного разу. На підтвердження своїх слів, декламує  напам’ять уривок з Гайдамаків «Гонта в Умані», та ще й як декламує! Емоційно і впевнено. Племінниця Валентина Кулачинська-Кривальцевич розповідає, що тітонька Ліда була з дитинства  дуже заповзята. Нічого не боялася, приятелювала більше з хлопцями, аніж з дівчатами. Одного разу  пташка впала у криницю, тож Лідія, не замислюючись, спустилася в колодязь й дістала пташку, на загальний подив!

Зрозуміло, що для Миколи Степановича – то були не просто відвідини сестриної родини, то було своєрідне творче відрядження для його душі. Він їхав у Кримку, як золотошукачі до Клондайку за скарбами.  Він шукав своє «золото», котрим були для нього враження, спілкування, спостереження.

Навіть просто послухати, як в рідній українській глибинці плюскотить ріка рідної мови, як дивує прозорістю,  глибиною, а подекуди й стрімкими течіями! А їх там  немало: це і особливості  південної говірки, і полонізми, бо в сусідніх Кумарях пів села польського походження, і тюркські вкраплення, бо тут колись проходили турки. Є навіть твердження, ніби уздовж Кодими ходили турецьки судна, й котресь з них затонуло разом зі скарбом.  Старші люди оповідали,  ніби турки пропонували почистити річку Кодиму від плавнів, але за умови, що все знайдене на дні належатиме туркам.

Але будемо відвертими:  іноді навіть цієї «ріки»  письменнику  було замало! І тоді  Микола Вінграновський придумував свої власні слова-новотвори, якими рясніють його поезії. Бо для поета головне – творити  неповторну мить життя такою, якою він її бачить і тими художніми засобами, на які спроможний його талант. Щодо таланту Вінграновського, то  він був безмежним. До всього додалася фантастична працездатність і цілеспрямованість, жага знань і пізнання світу. А ще, йому приязно усміхнулась Доля: юнакові з Богополя, з Божою печаткою на чолі.

Наталія Терещенко, голова художньої ради Артхабу «Вінграновський».

В статті використані спогади Пташинської Л.І від 10.06.2022.

7,624 total views, 3 views today