Дядько Коля дуже мене любив. Казав: «З тебе будуть люди! Тільки треба вчитися!»

26 травня 2004 року – сумна дата, позначена в календарі, як день, коли пішов за межу Микола Степанович Вінграновський.

Випадково, а може й невипадково, саме в середині травня,  я познайомилася з двоюрідною племінницею Миколи Степановича – Валентиною. Буває ж таке! За якимсь дивним збігом обставин, по дорозі з музею Вінграновського – додому,  зав’язалася розмова з незнайомою жінкою. Слово за слово, і от, виявляється, переді мною близька родичка нашого видатного поета.  Звісно ж, я не могла не домовитися про зустріч, аби розпитати її, що вона памятає про свого знаменитого родича!

Микола Степанович Вінграновський, 1969 р.

Сьогодні, в переддень 18-х  роковин з дня смерті Миколи Вінграновського,  відбулася ця зустріч. В теплій душевній бесіді слухала  дитячі та юнацькі спогади Валентини про двоюрідного дядька, яким їй доводився Микола Степанович.

Валентина Кулачинська-Кривальцевич. Спогади про Вінграновського

Пані Валентина – дуже позитивна людина, з  доброзичливою посмішкою на вустах і задумливими блакитними  очима. Розповіла, що її бабуся Ганна і мама Миколи Степановича, Зіна, – то рідні сестри Садовніченко. Так вона й називає їх: бабуся Ганна і бабуся Зіна.

Ганна Олексіївна Садовниченко-Кулачинська, рідна сестра Зінаїди Олексіївни Вінграновської

Так от, Ганна Олексіївна мешкала в Кумарах, а поруч, просто на подвір’ї побудував хату її син, Леонід Іванович Кулачинський, тато Валентини. Сюди, в Кумарі погостювати до тітки й двоюрідного брата в 70-80 роках майже щоліта на кілька днів приїздив Микола Степанович.

Дітям привозив гостинці, взагалі дітей дуже любив. Годинами міг розмовляти з ними, розповідати цікаві історії, слухати дитячі секрети.

Але найбільше любив сидіти біля ставка чи озерця, що знаходилось в кінці  города. Там, просто неба,  серед запашних та буйних польових трав, примостили для нього столик і стілець – то було його робоче місце. Поки дядько Коля працював, маленька племінниця закидала вудочку і чекала, коли почне клювати риба.

  • Клює!!! – кричала Валентина…
  • Ану, давай витягну, – озивався дядько Коля і хутко біг на підмогу.

Ось так і здобували, одного за одним, карасиків на обід!

Село Кумарі. Двоюрідний брат Миколи Вінграновського, Леонід Кулачинський з доньками Валентиню та Іриною

Дядько Коля багато писав і багато списаного паперу викидав у корзину, що стояла поруч.

  • А чого ви так багато паперу псуте?
  • Так треба, Валюшо, інакше не виходить….
  • А я теж вмію писати вірші! – хвалилася  Валентина і читала свої поетичні рядки.
  • Так. З тебе будуть люди! Тільки треба вчитися, – заохочував її дядько Коля.
  • Миколо, йди вже їсти! – кликала бабуся обідати.
  • Ще попрацюю трохи і прийду, тьотю Ганю! – відзивався Микола…

Найбільше смакували йому  «фірмові» картопляники, які готувала бабуся Ганна, завжди нахвалював їх. Вони й справді були дуже  смачні! Але в їжі не був вибагливий, чим простіше – тим краще.

Микола Степанович запам’ятався Валентині простим, скромним чоловіком, ніколи не хвалився своїми успіхами, не хизувався популярністю. Завжди дарував рідним свої книги, але вірші читав тільки на прохання, коли діти (Валентина з  меншим братом Володимиром) його просили. А декламував дуже гарно, з  душею, і дивився кудись поверх слухачів, ніби за обрій. У нього був особливий талант, читати власні вірші!  У інших декламаторів вони звучали зовсім не так, а у Миколи Степановича –  і паузи, і наголоси, і інтонація ніби спеціально підібрана до віршів, як музика – впевнено каже Валентина.

І далі продовжує: «Взагалі, Микола Степанович дуже любив українські пісні! У нас в родині всі гарно співали, а особливо –  бабуся Ганна,  її сестра Зіна і брат, дід Тимофій.  Тож , коли за столом збиралася велика родина, неодмінно співали народних українських пісень!

Коли я підросла, дядько Коля запрошував до Києва, дуже хотів, аби я поступила  в  інститут. Я часто приїздила в гості до нього,  він завжди давав гроші на дорогу. Але з вступом до інституту нічого не вийшло, бо я поспішила вийти заміж, а потім – господарство, домашні турботи завадили.

В дитинстві я часто гостювала у бабусі Зіни в Первомайську на Поронівці. Влітку до неї також приїздив Андрійко, син Миколи Степановича. Там, у кухні,  ми з Андрійком бешкетували, як казала бабуся,  «верхи знімали», нам разом було весело і цікаво.  Останній раз бачила його вже, мабуть років 20 тому.

Коли дядько Коля збирався знімати фільм «Сіроманець», то хотів взяти на зйомки мого брата Вову. Але Вова був такий домашній, ніколи не  розлучався з мамою, тож відмовився покидати домівку на цілих кілька місяців. На зйомки запросили іншого хлопчика.»

Валентина Кулачинська-Кривальцевич і Наталія Терещенко

В кінці нашої розмови, пані Валентина відкриває свої секрети: пробувала писати вірші і навіть прозу вже в зрілому віці. Записувала в зошит спогади. Але так і не вистачило натхнення, щоб завершити ці спроби…

Я заспокоюю мою співбесідницю: ще напишеться все, що мало б написатися!

Насамкінець,  пані Валентина декламує по памяті вірш раннього Вінграновського:

Я п’ю за мить — за вогняне і чуле,

За любощів священне забуття.

Сучасна мить мені вже, як минуле,

Сучасна мить мені, як майбуття.

 

За вічність п’ю — вона тебе відкрила,

Кохана, спи… За споминів гаї!

За ще не квітлі квіти твого тіла,

За таємничі лінії твої!

 

За свято засинання й просинання,

За довші крила нашим літакам.

І за прощання! Вип’ю за прощання —

Прощання ще не зраджувало нам.

 

Розмову з Валентиною Леонідівною Кулачинською-Кривальцевич записала Наталія Терещенко, 25.05.2022. Первомайськ.

 

2,531 total views, 16 views today

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

code

.