У лютому 2022 року наша землячка, поетеса, патріотка, голова «Просвіти», членкиня літературного об’єднання «Зажинок» Лорина В’ячеславівна Лисогурська святкує свій ювілей. Вона, як завжди на гребні подій, які відбуваються в Україні. Тому і даємо підбійку її віршів з коментарями автора.
Лорина Лисогурська
МИ НАРЕШТІ НАРОД
То неправда, що музи мовчать,
Як до справи беруться гармати.
Горде серце не сміє мовчати,
Коли в дім наш прийшов лютий тать!
Ми, нарешті, народ.
Одні з нас йдуть у бій,
Другі ладні ділитися кров’ю,
А поет – своїм словом-любов’ю:
Не зітхай і не плач – краще, дій!
На донецькі руїни дивись,
На спаплюжені щедрі поля,
( Як тих варварів терпить земля?!)
Кинь дрібне – за велике берись!
Все, що можеш і маєш – віддай,
Не чекай ні вигод, ні медалей,
Тільки б ворог загинув лукавий,
Тільки б мир повернувся в наш край!
Вже вісім років триває російсько-українська війна. Світова історія свідчить, що кожна війна закінчується перемогою однієї сторони і поразкою другої. Після цього настає мир: радісний і гордовитий для переможців і болісно –принизливий для переможених. Щоб уникнути гіршого варіанту, владні структури і весь народ мають об’єднатися у спільному зусиллі задля перемоги. На жаль, у нас дуже активна п’ята колона і надто багато громад, яким байдуже, вони сповідують принцип «Яка власть – така й масть, пристосуємось». Тому рушійною і вирішальною силою супротиву стає цвіт нації – кращі сини і доньки України, справжні патріоти. Саме їм з душевним болем, але й з гордістю і глибокою вдячністю присвячую свої вірші, народжені війною.
ДОБРОВОЛЕЦЬ АТО
Військкомат про афганця чомусь не згадав,
Від’їжджали безвусі хлоп’ята.
Стару форму знайшов і рюкзак спакував.
Впала в ноги йому, як підтята:
«Я нікуди,– ридала,– тебе не пущу!
Та хіба ж ти не навоювався?!
Тих проклятих заброд я повік не прощу,
Щоби кожен у пекло запався!»
Він дивився в вікно, серця біль тамував.
А там літо ласкаве, зелене.
Він дружину підняв, глянув в очі, сказав:
«А хто ж вас захистить, окрім мене?
Гріх ховатись за спини чужі!
Чи ж потрібна якась ще причина
Поспішати туди, де за волю йде бій,
Якщо ти патріот і мужчина.
За прийдешнє й минуле, за предків усіх,
Що орали і зводили храми.
Я не хочу, щоб внуків маленьких моїх
Сміючись називали хохлами.
Я не хочу репресій і голодоморів,
Ґвалтували щоб тіло і душу,
Щоб тримали мене у волячій покорі –
Я не хочу і я не допущу!
Ти не плач, дай напитись твоєї краси.
Обіцяю, що я не загину.
Краще жменьку землі із садка принеси,
Зав’яжи у біленьку хустину.»
То не дощ – ніч прощання промокла від сліз.
Ще хоч мить! Почало вже світати.
Довго-довго дивилась коханому вслід.
Дай їй Боже вдовою не стати…
ДЕСЬ НА ДОНБАСІ
Люди звикли уже до війни,
Але треба десь хліба дістати.
Ось і вийшли з підвалу вони –
Хлопченятко мале й його мати.
Чути здалеку гуркіт гармат,
Погляд хлопчика синій і чистий.
Раптом черга і регіт, і мат:
«Твою мать! Глянь, пацан какой быстрый!»
Він кричав і зигзагами біг!
Звідки знало дитя, що так треба?!
Враз упало щось біле, як сніг –
То злетіли всі янголи з неба
Затулити малого крильми,
Щоби душу його врятувати
Від звірюг, що не звуться людьми,
Бо посміли в дитину стріляти.
…Український боєць, коли бій загуде,
Дай вам Боже відваги і сили,
Пригадай, що десь містом іде
Сивий хлопчичок, хлопчичок сивий.
З віршами ювілярки можна познайомитись в музеї-бібліотеці Вінграновського.
Підготувала Антоніна Григоренко
бібліотекар музею-бібліотеки Вінграновського
Читайте також: Річка Синюха в творчості літераторів Первомайщини
5,941 total views, 3 views today
