Хто і за що критикував поезії Миколи Вінграновського

Після ХХ з’ізду партії,  на якому  було засуджено культ особистості Сталіна,  українська література  поповнилася  цілою когортою молодих талановитих  поетів.  Серед них — Василь Симоненко, Григір Тютюник, Ліна Костенко, Борис Олійник, Іван Драч, Віталій Коротич, Євген Гуцало і наш земляк Микола Вінграновський! Оновлені настрої суспільства  потребували свіжого слова, і таке слово ці поети людям дали!  Але “поетичне щастя” шістдесятників було недовгим. Невдовзі почався погром і розгром сміливців. Вінграновського  цькували як «формаліста-відщепенця», викликали  у Верховну Раду УРСР 1960 року, аби змусити покаятися,  були навіть публічні приниження батьків.

Василь Симоненко про критиків Вінграновського

 

 

Василь Симоненко в одній із своїх статей  згадує вчительку О. Войнову, яка  дуже  войовничо долучилася до голосного хору “критиків”, котрий мав би знищити голос молодого поета.

«…Бажанням писати не так, як інші, віє від віршів М. Вінграновського», — каже вчителька літератури і думає, мабуть, що це обвинувачення дуже серйозне. Дарма! Не знаю, чи є хоч один поет, який свідомо праг­нув би писати так, як інші. Це роблять тільки автори пародій або епігони. Микола ж Вінграновський — поет, причому дуже талановитий, і дай Бог, щоб завжди писав не так, як інші. Ще скажу: він не пнеться бути несхожим, а просто — не схожий на інших та й годі.

О. Войнова розбирає « Етюд кохання » на кісточки і при­ходить до висновку, що це нісенітниця — і зовсім уже не прелюд. Чому? Виявляється, їй не подобається, щоб квіти мали ноги і ходили. А мені подобається. А хіба ж у самої критика не було такої хвилини, коли хочеться бути скрізь і всім? Мене особисто цей вірш глибоко хвилює. І я радив би О. Войновій перечитати його ще раз, але не тільки очима.

Ще мене здивувало твердження, що М. Вінграновський ставить символ, художній образ над змістом і думкою. Але ж це дурниця. Варто навіть поверхово переглянути його вірші, щоб зрозуміти, що їх автор — наш сучасник.

Нехай Миколу Вінграновського критикують, нехай сперечаються навколо його творів, — це буде корисно. Але тільки в тому разі, коли матимемо справу зі справж­нім критиком, а не з перукарем, який захоче остригти його під свій бокс і освіжити «шипром».

 

Треба сказати, що й сам Симоненко, який через хворобу покинув цей світ у віці 28 років,  мабуть більше за інших постраждав від цькування з боку влади. Микола Степанович Вінграновський цитує в статті  академіка Шамоту, який  застерігав : «Чимало в його (Симоненка) доробку було незрілого, ідейно нечіткого, не раз поет припускався перебільшеного чи спотвореного вияву національних почуттів… Підносити творчість Симоненка як взірець для літературної молоді, міряти Симоненком інших поетів, видавати його за приклад мужності — це треба рішуче відкинути».  Чи не правда, знайомі усім нам слова: рішуче відкинути, рішуче засудити, затаврувати, рішуче виявити?

Анатоль Перепадя та Микола Вінграновський на похоронах Василя Симоненка. Грудень 1963 року.

Анатоль Перепадя та Микола Вінграновський на похоронах Василя Симоненка. Грудень 1963 року.

Вінграновський  писав у 1988 році:

“…А Симоненка на цілих п’ятнадцять років закрили від українського читача. Цілих п’ятнадцять років забороняли видання його творів — підготовлене видавництвом «Молодь». «Вибране» поета розсипали й по-живому шматували аж до 1981 року, коли нарешті з горем й інквізиторським редагуванням вийшли його «Лебеді материнства».

Наталія Терещенко, голова художньої ради АртХабу Вінграновський

Loading

.