Згадуємо музичний Первомайськ 80-х з Володимиром Денисенком

Інтерв’ю з солістом ВІА «Летючий Голландець»: вітання з 80-х!

В далеких 80-х роках  мало  хто в Первомайську не чув про найпопулярнішу в місті музичну групу Летючий голладенць. Сімейні свята, міські культурно-розважальні заходи, масові  урочистості – всі ці дійства передбачали музичний супровід Летючого голландця. Дуже був популярний колектив!  І це була заслужена популярність, бо хлопці викладалися сповна. Без фонограм, жива музика, живий голос! Сьогодні соліст групи – Володимир Денисенко ділиться з читачами  Рervomaisk.info  спогадами і …секретами!

Володимире, як вдалося вам, хлопцям без музичної освіти, без досвіду роботи на сцені, стати найпопулярнішим музичним колективом в Первомайську в 80-і роки?

  • Все просто: зійшлося багато випадковостей в потрібний час у потрібному місці. А якщо серйозно, це був якийсь творчий порив, який не піддається поясненню.

Розкажіть про себе: де вчилися, як дорослішали?

  • Так склалися сімейні обставини, що мама багато працювала, часто в кілька змін. Тому 1 і 2 клас я відвідував в інтернаті міста  Миколаєва. Вперше я відчув, що подорослішав, коли ми з моїм другом вирішили піти пішки з Миколаєва в Первомайськ, простіше кажучи, втекти з інтернату. Дійшли аж до Вознесенська. Там нас зупинила міліція. Нагодували і привезли в Первомайськ. Тоді мама, побачивши мене, (а я йшов з Миколаєва в черевиках різного кольору і розміру) вирішила, що я вже самостійний. Забрала документи з інтернату і віддала навчатися мене в 4-ту школу.

Як сталося, що Ви полюбили музику. Пам’ятаєте Ваш перший музичний досвід виконавця?

  • Мій перший досвід – це спів в шкільному ансамблі в четвертому класі. Наш вчитель музики Борис Петрович возив нас у Миколаїв, де ми перемогли в конкурсі. Побачивши мої успіхи, мама віддала мене в музичну школу при Будинку піонерів. Але я там підпалив пластмасову димучку і мене відрахували. Тоді я почав співати вдома, коли нікого не було: вмикав радіолу, ставив якусь платівку і копіював співаків.

Коли ви почали виступати публічно, як музикант і виконавець пісень?

  • В кінці 70-х я прийшов до хлопців, які грали в Міському будинку культури і попросився до них в групу. На «прослухуванні» заспівав пісню з репертуару популярного зарубіжного ансамблю. Мене взяли. Співав в школах, на вечорах, в БК.

А коли ж утворився Летючий голландець?

  • Це відбулося  вже після армії. Спочатку я грав і співав в ресторані, а потім ми зібралися з друзями і почали репетиції у вільний час. Директор РСП  надав нам приміщення, натомість ми грали для цього підприємства на свята. Поступово придбали апаратуру, підібрали репертуар, нас почали запрошувати, ми стали відомими в місті і в районі.

А хто придумав  назву Летючий голландець?

  • Це трапилося спонтанно: якось ми грали на Поронівці, і хтось з гостей сказав: хлопці, ваш ансамбль як летючий голандець,  куди не глянеш – всюду ви граєте. Так і пішло. Наш ударник Сашко Бузмаков написав навіть одноіменну пісню, яка стала нашою візитівкою.

Який у Вас був репертуар?

  • Ми співали те, що подобалось людям. Виконували багато  українських пісень:  Марічка, Коло млину, коло броду, Чорнобривці… Переспівували шлягери з репертуару відомих груп «Ласковий май», «Фрістайл», «Пісняри», тощо. Але виконували це в своїй манері. Ну, і, звичайно, писали власні пісні. Цим відрізнялися від інших місцевих ВІА.

 А як з іноземними піснями? Здається, це не дуже віталося в Радянському Союзі?

  • Тут доводилося трішки хитрувати. Наприклад, брали репертуар Бітлз, і підшукували український вірш, який би органічно лягав на ноти. Є, скажімо, у Бітлз  пісня «Girl».  Ми беремо вірш Тичини «Хай завжди живе і квітне наша Україна» і виконуємо це на мелодію «Girl», а приспів співаємо англійський: Ah, girl, girl! Дуже круто виходило.

Чи приймали участь в конкурсах?

  • Так, доводилось іноді. Але для нас це було не головне.

Як ви вирішували питання з інструментами, обладнанням?

  • Все купували, а що могли – самі конструювали. Купували підсилювачі, динаміки, без них неможливі були виступи на сцені, а потужну звукотехніку радянська промисловість не випускала. А далі – ДСП, фанера та умілі руки. Самотужки я зробив навіть кілька гітар.

Чи  відчували ви  в ті роки  якісь утиски, обмеження  чи контроль з боку влади?

  • В ті часи нерідко траплялися кражі  техніки з сільських клубів. Тому наші документи на обладнання  неодноразово перевіряла міліція. Але з цим у нас був порядок, ми  все купували за власні кошти, працювали відкрито.

В чому виявлялася ваша популярність серед населення?

  • По-перше, це затребуваність. У нас були замовлення на багато місяців наперед. Люди міняли дати своїх урочистих подій, погоджувалися переносити святкування на будні заради нашої гри. По-друге, це плагіат. Інші колективи копіювали нашу назву, репертуар. Але ми не ображалися: робили нові пісні, і удосконалювалися. По-третє, мене прийняли на роботу на підприємство тільки заради того, щоб ми представляли самодіяльність цього підприємства. Можна було отримати житло, певні привілеї.

Чому розпалась група?

  • Трагічний випадок з нашим барабанщиком Сашком Бузмаковим – медики не розпізнали інсульт, час було втрачено. Без нього ансамбль не зміг продовжити працювати. Ніхто сторонній не зміг його замінити. А з іншого боку, ми були просто деморалізовані цією трагедією.

Де живете зараз?

    • Живу в дружиною в Києві, працюю. Донька в США, має бізнес в Майамі. В Києві проживає також мій син з родиною. Вже на жаль немає багатьох моїх побратимів по творчому цеху. Земля пухом! Бережу фотографії, відео, аудиозаписи. Нерідко трапляється, що мою сторінку в соцмережах знаходять земляки, котрі досі пам’ятають наші виступи, наші пісні. Телефонують з Ізраїлю, США, Європи… Дякують, згадують. Життя триває!

Отже, Ви і досі маєте фанатів! Вітаю, це важлива ознака популярності! Чи були вже в ЗМІ публікації про вашу творчість?

  • Так, років 15 тому кореспондент газети Всесвіт брав у мене інтерв’ю, воно було надруковане в місцевому щотижневику. Але вам я розповів багато особистого,  чого ще нікому не розповідав!

Дякую Вам, Володимире за цікаву бесіду. Ви ніби відчинили нам двері у світ  дитинства і юності. Старше покоління пам’ятає Вашу творчість, а молодь, якщо зацікавиться, теж знатиме про  ваш ансамль і його історію.

А я відкрию свій секрет: знаю Володимира зі школи, наші класні кімнати були поруч , тож ми частенько чули його жарти і сміялися до сліз разом з його однокласниками. Дуже був винахідливим, з фантастичним почуттям гумору! Таким і залишається.

Побажаймо ж Володимиру безкінечно щасливих посмішок долі!

А читачів запрошуємо переглянути  також інші  інтерв’ю з цікавими особистостями! Приємного читання!

 

Бесіду записала Наталія Терещенко, голова художньої ради АртХабу Вінграновський

Loading

.