Це страшне і нелюдське явище, яке відбувалося в період 1933-1945-х років і отримало назву – Голокост, що призвело до умисного винищення практично однієї третини євреїв, а також незліченної кількості представників інших нацменшин, породжене ненавистю і фанатизмом, затятим расизмом і принизливими забобонами, які панували тоді в фашистської Німеччини – НЕ ПОВИННО ПОВТОРИТИСЯ!
29 вересня 1966 року в Бабиному Яру, як і щороку, спонтанно збиралися люди. Радянська влада не підтримувала вшанування жертв трагедії 25-річної давнини, проте й офіційних заборон не було. Раптом хтось із натовпу вигукнув: «Писатели пришли!». Натовп вимагав слова. Виступали троє: Іван Дзюба, Віктор Некрасов та Борис Антоненко-Давидович. І.Дзюба говорив про трагедію двох народів, яка сталася на цьому місці й закликав викорінити антисемітизм, який уже з новою хвилею накочувався на радянське суспільство. Промова І. Дзюби була спонтанною, але не випадковою — солідарність, як між людьми, так і між народами, була засадничим принципом «шістдесятництва». Мотив «солідарності поневолених» у шістдесятників, так чи інакше, був пов’язаний з пошуком власної Батьківщини, тієї України, котру молоді люди плекали немовби «в собі». Молоді поети досить швидко усвідомили штучність «незалежності» радянської України. Тому в різних текстах шістдесятників відчувається певне відчуження від тієї радянської України, в якій їм довелося жити. У листі до Андрія Малишка в грудні 1962 року Василь Стус написав:
«…Я радів за нього, радів за землю і, грішний, одночасно думав про те, що Донбас — то не така вже і Україна, і Україна — то не така вже й Україна…»
Схоже відчуття в поетичній формі трапляється й у Миколи Вінграновського:
«В суцільних ворогах пройшли роки-рої,
Руїна захлинається руїною.
Ми на Вкраїні хворі Україною,
На Україні в пошуках її…».
Чи, згодом, у «Берестечку» Ліни Костенко:
«Світ за очі, покидавши своє.
Шукати Україну в Україні.
Десь має ж бути, десь вона та є!
Своя. Свобідна. Ще не занапащена».
Відчуття власної, ще насправді не здобутої вільної України у шістдесятників природно поєднане з відчуттям солідарності з іншими народами, які перебували у схожих обставинах. Прикметно, уже в другій збірці Ліни Костенко «Вітрила» (1958) цей мотив гостро звучить в образі естонської поетеси XIX століття Лідії Койдули («Лідія Койдула на чужині»). Іван Дзюба згодом відзначив, що цей вірш започаткував один із найпродуктивніших у творчості Ліни Костенко «мотив солідарного переживання долі й жертовного покликання поетес, які стали голосом своїх пригноблених або зневажених народів».
Так само, як і у випадку із солідарністю «всередині» когорти шістдесятників, їхнє співпереживання з поневоленими народами не обмежувалося лише поетичними текстами. Симптоматична в цьому сенсі промова Івана Дзюби в Бабиному Яру 1966 року. Дзюба говорив спонтанно, але в його короткій промові прозвучали базові цінності українського шістдесятництва:
«Я хочу звернутися до вас як до людей — як до своїх братів по людству. Я хочу звернутися до вас, євреїв, як українець — як член української нації, до якої я з гордістю належу. Бабин Яр — це трагедія всього людства, але сталася вона на українській землі. І тому українець не має права забувати про неї так само, як і єврей. Бабин Яр — це наша спільна трагедія, трагедія перш за все єврейського і українського народів».
Голокост був трагедією світового масштабу, і солідарність з єврейським народом була цілком природною реакцією серед молодого покоління. Однак у середині шістдесятих років в СРСР, після сумнозвісних кампаній «проти космополітів» часів пізнього сталінізму, знову поширювався антисемітизм, про що Іван Дзюба відкрито говорив того осіннього дня в Бабиному Яру.
Хоча євреї були не єдиним народом, який у XX столітті зазнавав утисків.
З відкритих джерел
Підготувала Антоніна Григоренко
