Історія одного кохання. Андрій Антонюк і Олена Червоненко

Художник Андрій Антонюк подарував світові свої картини, де чується дихання залитого сонцем південного степу, безмежного зоряного неба, поєднаного з  Божим полем і водяною стихією річок – Буга й Синюхи. І увесь цей дивовижний світ оповитий на полотнах митця таємницею українського міфологізму, що набуває безмежжя космічного простору. Серед жіночих образів, які ми бачимо на полотнах Антонюка, привертає увагу струнка постать жінки з пишним волоссям, кольору стиглої пшениці і виразними блакитними очима.

Цей образ переходить з однієї картини в іншу, ніби веде нас за собою вгору невидимим східцями часу. Хто вона, ця таємнича незнайомка, блакитноока красуня,  що випромінює світло і мудрість. Часто ми бачимо біля неї й самого маестро. Дружина художника – Олена Червоненко, його муза, кохання всього життя, берегиня сімейного вогнища і подруга. 

Історія їхнього кохання могла б вміститися в короткій фразі. А могла б засяяти на сторінках роману.

Андрій Антонюк, ще навчаючись на першому курсі Одеського художнього училищі ім. М. Грекова, познайомився з Оленою Червоненко, яка теж навчалася живопису. Андрій Антонюк побачив її на студентському вечорі. Вона вирізнялася серед  подруг — красуня з пишною русявою косою і вся ніби якась неземна. Принаймні такою її побачив Андрій… Він набрався сміливості й запросив дівчину на танець. З того часу вони не розлучались.

 

Батьки Олени були знаними  художниками, випускниками  Харківського художнього інституту. Подружжя займалося живописом і прагнуло, щоб донька теж стала художницею. Після закінчення навчання Олена повернулася додому, у Волгоград. Андрій поїхав услід за коханою. Це було в 1962 році. Там він пішов на строкову військову службу і потрапив у «творчу роту»: працював з  військовослужбовцями, котрі мали  мистецьку освіту.

Після армії влаштуватися на роботу за фахом він не зміг. Тоді закохана пара вирішила самостійно будувати своє родинне гніздечко. Олена залишила батьківський дім і разом з коханим вирушила назустріч долі. Сімейне життя починали в Закарпатті. Андрій влаштувався художником-оформлювачем на фабрику в Мукачевім. Тут молодята  узаконили свій шлюб.

Ось так разом і долали всі труднощі, від Одеського періоду до Миколаївського, де каральні органи КДБ пильно стежили за кожним кроком художника. Разом раділи успіхам і творчим злетам, коли картини Андрія за підтримки діаспори  мали успіх  в Німеччині, Великобританії, Нью-йорку… Разом витримали період  цькування і переслідування збоку КДБ й партійного чиновництва, важкі роки  фактичної заборони на творчу діяльність  митця.

Потім прийшов успіх. Почалися тріумфальні виставки по всьому світу. Європа,  Америка,  Австралія… Прийшло визнання і на Батьківщині – Шевченківська премія.

Впродовж усього шляху їх об’єднували любов, спільний будинок, побут, професія. Творили порізно і по-різному. Олена була тонкою творчою натурою, чудовою художницею. На жаль, вона не часто виставляла свій живопис на загальний огляд. Та це не заважало їй талановито відтворювати земну красу і різноманіття світу. А ще вона була мудрою дружиною і матір’ю, тому завжди жила ніби в тіні свого чоловіка, берегла і підтримувала насамперед його талант, допомагала у всьому.

Олена підтримувала паростки творчості у сина, виховувала в ньому художника…

Але родинне щастя було затьмарене хворобою Олени. Її не стало у 2011 році.  Подружжя встигло обвінчатися, щоб поєднати свої долі на небесах. Обряд  провели у лікарняній палаті.

В  інтерв’ю Володимиру Кабаченку Андрій Данилович  сказав: «Ти знаєш, я ще не сказав таку річ, що важлива у цьому контексті. Півроку тому пішла з життя моя дружина, моя другиня – Олена Червоненко. Ти знаєш – це була берегиня, це була господиня не тільки для мене, але й для нас всіх… Я живу тим, щоб зробити виставку пам’яті Олени до річниці, десь у квітні наступного року – тут, у Миколаєві. Я вже не планую, я просто живу і молю Бога щоб я встиг зробити те, закінчити, виконати борг, завіщаний Богом мені грішному, закінчити достойно те, заради чого я був  на цій землі».

4 травня, 2011 року, в міському виставковому залі Миколаєва  Андрій Антонюк і його син Данило відкрили  сімейну виставку, присвячену пам’яті Олени Червоненко – Дружини й Матері, яку вони так любили.

Андрій  Антонюк пішов з життя 16 квітня 2013 року. Він не уявляв свого життя без коханої Олени.

Індивідуальні риси дружини Андрія Антонюка – Олени Червоненко можна побачити в багатьох жіночих образах на його картинах. Цей впізнаваний персонаж виписаний з особливою ніжністю і одухотвореністю.  Від неї ніби йдуть промені, як внутрішнє світло любові, що  все життя осявала шлях цій талановитій закоханій парі.

 

Наталія Терещенко, голова художньої ради Артхабу Вінграновський

Використані фото з відкритих джерел Інтернету

Рекомендуємо також прочитати: Андрій Антонюк про Вінграновського,  виставку у Львові і байдужість влади