Інтерв’ю Володимира Базилевського з Миколою Вінграновським за 1986 рік

14 серпня відзначає свій день народження поет Володимир Базилевський, творчість якого – яскрава, самобутня сторінка в українській культурі. Пропонуємо увазі читачів інтерв’ю В. Базилевського з М. Вінграновським за 1986 рік.  Розмова відбулася тоді з прив’язкою  до ювілейної дати: 50-ліття Миколи Степановича. А у 2023 році автор відновив  це давнє інтерв’ю, доповнивши його примітками, що збереглися у чорнових записах. 

В статті подаємо запис у скороченому варіанті. Повну версію можна прочитати на сайті Інтер’вю з України. (посилання в кінці публікації)

Микола Вінграновський: Я повів своє слово просто… (Давнє інтерв’ю з недавнім коментарем) 1986 рік

Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ:

Восени Вам виповниться 50. (Інтерв’ю записане 1986 року. – ред.). Читачеві, який пам’ятає Ваш солоспів у поезії, звикнути до цього непросто. І все ж факт лишається фактом. Ваші «Атомні прелюди» вийшли у 1962 році. Якщо зважити на те, що перед цим були публікації в періодиці, то виходить, що в літературі Ви працюєте чверть століття чи навіть більше…

Микола ВІНГРАНОВСЬКИЙ:

Перший мій вірш був надрукований в журналі «Дніпро» 1956-го року. Головним редактором журналу був тоді Олександр Миколайович Підсуха, а я тоді був студентом. І коли я в цьому журналі побачив свій перший надрукований вірш – в мене пошерхли губи і мені з-за спини наче хтось сказав: «Я тебе люблю».

В.Б :

Отже, між Вашим дебютом у «Дніпрі» і нашою бесідою на прохання редакції цього ж часопису пролягла відстань у 30 літ. Поважні календарні дати – серйозний привід, щоб озирнутися і замислитися. Чи пробував Вінграновський нинішній поглянути з вершини життєвого досвіду на свого юного двійника ніби збоку? Чим Ви, наприклад, поясните той ентузіазм, з яким були зустрінуті ваші ранні речі: тематичною сміливістю, схильністю до експерименту, ліричною розкутістю, ще чимось іншим? Передбачаючи можливе заперечення – причини популярності має розтлумачувати критика – хочу відразу ж вибити цей козир із Ваших рук. Тут важливий погляд з боку самого автора.

М.В:

Подивитися на себе збоку? Іноді глянути одним оком можна. Та навіщо? Той тодішній я для мене сьогоднішнього – це той стан душі, про який говорити мені не хочеться, та я й не буду. Нехай той перший я лишається таким, яким він був. Ні тематична сміливість, ні схильність до експерименту, ні розкутість, ні щось інше – ніколи тоді, та, мабуть, і тепер не стояли переді мною як щось сформульоване розумом наперед. Я тоді таким був: і в житті, і на папері. В житті – з подробицями, а на папері – словом. А якщо сюди ще підкинути і фантазію, без якої слово поета глухе і німе, то, врешті, і виходить те, про що Ви мене запитуєте.

Я повів своє слово просто: я знав йому ціну, я відчував ціну собі, і відчував ціну гідності тих, до кого я те слово ніс. А тоді вже, будь ласка – хай це буде і експеримент, і лірична розкутість, і що завгодно. Це мене не пекло і не пече: і тоді, і тепер. У мене ніколи не було комплексу ірреальності. Я дорожу увагою.

В.Б:

Ви з тих поетів, які не переписують, не редагують свої уже опубліковані твори. У підсумкову книгу «Київ» вірші з попередніх книжок увійшли без змін. Що це означає: Ви ними повністю задоволені, отже, не помічаєте їх вад? Чи, помічаючи, вважаєте неправильним нав’язувати сьогоднішнє розуміння молодій своїй музі? Пошлюся для ясності на «Тополю». Цей вірш любив Довженко. Він і зараз бентежить. Але з моєї точки зору – остання, третя строфа в ньому зайва. Вона раціональна, силувана. Ви вичерпали себе в попередніх рядках: «І тополята в полі поливать, І поливати землю тополину…»

М.В:

Ну як можна себе редагувати, редагувати те, під чим ти вже розписався і прісно і во віки віків? Редагувати можна до безконечності, але не треба було тоді ставити своє ім`я на ще гарячому аркуші під останнім словом. Бо що ж тоді виходить? Сьогодні ти написав одне, а через рік чи два це саме вже провіюєш по-іншому? Поезія – не чоботи, які можна перешивати, вшивати нові передки чи ранти. Досить з того, що редагують редактори, така у них робота.

Є справжній і єдиний редактор – час. Він тебе і провіє, і просіє на своєму ситі так, що не лишиться від тебе не тільки висівок, а й натяку, що ти такий був, чи, принаймні, думав, що був у літературі. Прикладів хоч греблю гати. Треба, мабуть, любити таке, таких, таку, як воно є, і любити зразу, сходу, залпом, раз і назавжди, без всякого редагування. І – не помилишся! Я сказав: «і – не помилишся»… Ох, як би я хотів ці слова повторити ще через п’ятдесят літ, і …..не помилитися…

А щодо «Тополі», її третьої строфи – я з Вами згоден. Але нехай так воно і буде.

В.Б:

Складається враження, що пишете Ви легко, невимушено. Так це чи ні? Чи знайомі Вам так звані муки творчості, виснажливе шукання слова, яке б точно передавало душевний стан? Що стає поштовхом для написання? Чи бувають різкі перепади у Вашій роботі, коли ні слова? Судячи з того, як нечасто Ви виступаєте з новими віршами, Ви не прихильник формули «ні дня без рядка»…

М. В.

Єсть у мене одна така солодка-солодка мрія: сісти за стіл і за одним махом, не встаючи, за тиждень, чи місяць, чи за рік написати одразу все, що я маю написати за все своє життя. Отак сісти і одразу, не встаючи, в один присід написати геть чисто усе. От, як не дивно, але в мене є таке відчуття, що я знаю про що буду писати через рік, два, десять, двадцять… одним словом, скільки буду жити. Написати – і все, і забути. Щоб не мучило, не давило, не смикало тебе більше це триклятуще слово, якого, буває, шукаєш-шукаєш і так і не знайдеш…

Бо що там говорити – я пишу важко. То воно легко читається потім… Ну, як важко? Важко, та й усе, але з величезною насолодою, я сказав би так: пишу з щастям. Але щастя буває не щодня і не щороку. І тоді я не пишу зовсім. Геть. І тоді це найбільша моя мука…

Примушувати себе сісти за перо – я вже пробував. Пробував, і в мене нічого не виходило. Гоголь був про це іншої думки, і, очевидно, він правий. Але я особисто не можу: мені стають противні, гидкі ті слова і я сам собі, і близькі, і друзі…хоча в чому вони винуваті? Та ні в чому. Але в часи криз я не сказав би, що душа не працює. В такі чорні порожні для мене часи душа працює на всі оберти і трясе, як землетрус… Що ж тоді? Чого ж тоді? Що робити? Не знаю.

Знаю одне: мене рятує вода, ліс, гроза і дорога. Про степ я вже і не кажу.

Повна версія інтерв’ю:  Джерело

 

Підготувала до публікації Н. Терещенко