Початок в попередніх частинах (початок, частина І, частина ІІ, частина ІІІ,)
Місце споживання їжі було вкрай важливим для Миколи Степановича. Це мала бути локація – найприємніша, найзручніша, найсприятливіша, щоб почуватися розкуто, вільно, наснажливо. Вона мала давати йому заряд творчої енергії, і цієї енергії повинно було вистачити надовго. Отже, шостий пункт розповіді назвемо місцем зустрічі.
МІСЦЕ ЗУСТРІЧІ…
Про кулінарні смаки Миколи Вінграновського. Скажи, де ти їси, і я скажу, хто ти…
Під темними вітрилами ночей
Сюди, сюди, на ці шовкові води,
На синій звук любові і свободи,
На синю Рось, що в снах моїх тече.
/Микола Вінграновський. Голубі сестри людей./
Батьківська хата, гостини в Кумарях, у Кримці, відпочинок з друзями на берегах річок: Кодима, Південний Буг, Рось, Десна, Дністер… Ці історії детально описані у книгах Мирослава Лазарука, звучать у спогадах Володимира Войтенка, Олекси Різникова, Григорія Усатюка. Та вершиною письменницького хисту в описі одного з таких вінграно-релакс-гастротурів для мене, наприклад, є єсей Павла Вольвача, яким я зачитуюсь знову і знову.
Цитую просторо, знаючи, що після цього «смачного» цитування твору читач просто не зможе втриматися, щоб не прочитати увесь есей!
«Пишучи цей текст, я звично розкрив перший том тритомника Вінграновського, і з нього випав складений вчетверо аркуш – теж звично. «Карта-меню», значиться чітким почерком. Тобто, список провіанту, який завжди заздалегідь складав Микола Степанович. «Підчеревина, часник, помідори…» Ніби початок вірша. «Хлібина, сир, перець…» Знайома усмішка, погамована напускним серйозом, теж тремтить крізь рядки. 1 (одна) – закреслено; 2, 3 – закреслено ще рішучіше; 4 (чотири) пляшки «доброї горілки». «Кріп, цибуля, картопля на юшку…» Кілька деревійно-полинових стебел, що зсохлись між сторінок, додають пахтіння лугу. Я й зараз готовий їхати. Качан, сусід Вінграновського й земляк-миколаївець («миковаївець» – у качанівській вимові) вже сивіє соплинами вусів на задньому сидінні, розколихуючи рукою, ніби диригує або виписує знак безкінечності…
Раніше до випрáв доєднувався Талалай, чи не найближчий друг Вінграновського, але при мені його не було жодного разу, він переважно пробувáвся на дачі на острові Водників, може, не так відрубно від світу, як Микола Степанович, але таки відособлено. Натомість, із Чернівців прибував Мирослав Лазарук, прозаїк і поет, тугий, ніби м’ясний валик, кілька валиків, верхній з яких прикрашений чорною щіткою вусів, і Микола Степанович починав тішитись ще зарані:
– Їде Мирось…Везе кукурудзяне борошно, кукурудзяну олію, а ще будз. Будемо робити вертуту й мамалигу. А ще Мирось прямо на Десні зробить нам мізéрію. Крім нього, так ніхто не вміє! Це такий салат – мізе-ерія… З прибуттям Мирося ставало смачніше й багатоголосіше.
Хто б не прибував, за головного був Вінграновський. Найдієвішим незмінно лишався Іван Павлович Дуля, водій сріблистої «тойоти». Іван Павлович був ніби створений для знаття з Вінграновським. Дитя природи, він усе знав і вмів – розпалити багаття на вітрі, визначити швидкість течії, взяти щуку підсакою, а окуня на блешню. Міг набрати повний кошик грибів, а при нагоді ще й здобути якусь звірину – в багажнику покоїлася рушниця-двостволка, «ружжо», якому Іван Павлович давав раду, як і будь-чому, що втрапляло йому до рук. Саме Дуля обирав місце отаборування і, після схвального кивка фельдмаршала чи просто маршала Вінграновського, першим брався до облаштування місцини, бликаючи з-під лоба на письмаків – як завжди, невстріливих, а до того ж, ще й лінькуватих. Микола Степанович, тим часом, уже возлягав на матрасі, котрого Дуля встиг надути, і блаженно роззирався навкруги…….
Тріщало багаття, димок забілював смужку Десни, протилежний пологий берег і зубці лісу, танув у по-осінньому безбарвному небі. Пахощі шквареної підчеревини, що вплелися в запахи прілого листя й кори, змінилися ароматом юшки – Іван Павлович у сусідньому озерці наловив з пів-відра молоденьких щук. Добре було говорити, затисши в руці шкалика, такого ж, як у Вінграновського. Мовчалося теж добре, зі шкаликом чи без. Так було завжди, у всі сезони. Пиво наливалося у великі емальовані кухлі, є фото, де ми сидимо з Миколою Степановичем із такими кухлями на корязі, а за нашими спинами – щуче озерце, закрите деревами.»
/ПАВЛО ВОЛЬВАЧ. ДОРОГА СИВОВА/
Чи потрібні коментарі? Питання риторичне… Читаючи такий опис, ніби сам побував там, біля річки, поїв юшки з димком, не кажучи вже про шкварену підчеревину і мамалигу з вертутою. Щодо салату мізерії, то спочатку я вирішила залишити цю інтригуючу назву без пояснень. Але потім не втрималась і погуглила. Досить несподівану отримала відповідь, головне – неоднозначну. Кому цікаво – гугліть і ви!
На прихололе сонце зморене
Надули щоки гарбузи,
І соняха обличчя згоряне
Прошелестіло у низи.
Там, де млинок слухняно бухкає
І від олійні тихий струс,
Й голодний шпак даремно слухає
Маслини захололий пульс.
/МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ/
Гастрономічна тема в житті і творчості Миколи Вінграновського така ж безмежно глибока і красива, як і усі інші теми, яких він торкався. Тут вам і кавуни, і дині, і юшка, і мамалига, і салат мізерія…А тема грибів, риболовлі, сала, меду й борщу – взагалі неосяжна і майже космічна… Тому що, як зауважив Ростислав Семків, автор передмови до книги «Микола Вінграновський», з серії «Шістдесятники»: «Коли ми читаємо рядки Миколи Вінграновського, нас постійно переслідує відчуття, що в них сказано набагато більше, ніж сказано… Геній, як ми віримо, бачить далі звичного світу, майстер, як ми можемо пересвідчитися, здатен сягнути досконалості вислову, символу, звуку.»
Ось послухайте, як Микола Степанович писав про дині: «Війнуло динями. Дині пахнуть тепло. Кавуни, так ті — холодно. А дині — тепло і м’яко. І люблять дині пахнути там, де їх немає. Вони люблять пахнути здалеку, там, де живуть кавуни, магар чи просо. І ще вони люблять пахнути потроху — війнуть своїм теплом і стихнуть, і знову пахнугь самі кавуни — холодом і росою.»
/Микола Вінграновський. Літньої ночі/
Можливо статтю треба було починати зі спогадів Олександри Білінкевич, дружини письменника… Бо, хто як не дружина, найкраще знає яким стравам надає перевагу її чоловік.
Та Олександра Іванівна описала ці речі досить стримано і лаконічно, тож цілком виправдано з мого боку, розповісти про те, як це виглядає в уявленні інших людей, які також любили Миколу Степановича й дуже дорожать своїми спогадами і памяттю про нього.
***
Поїхали на Сквиру, на гриби,
На свіже слово, на меди на темні,
Поїхали за тінями орди,
Що вічно юні, вічно і зелені.
Де дядько крише підсвинкам буряк,
Де тітка гусям — гиля, гуси, гиля! —
Де жовтими свічками коров’як
На наших на козацьких на могилах
Цвіте і плаче жовтими слізьми,
Очима жовтими — одна-єдина квітка!
Любове дорога моя бездітна,
Моя удово, вибачте, — це ми.
Ми карасів наловим до обіду
І серцем захмелієм як на те,
І так поїдемо, і зникнемо без сліду,
Що й коров’як на нас не зацвіте.
/Микола Вінграновський/
Наталія Терещенко, голова художньої ради Артхабу «Вінграновський»
