Про інклюзивне навчання. Інтерв’ю з Людмилою Сороковською

Сьогодні  у читачів  Рervomaisk.info є можливість отримати багато цікавої і важливої інформації про інклюзивне навчання.  Саме з цією метою до нас на зустріч прийшла  директорка  Інклюзивно-ресурсного центру Первомайської міської ради Людмила Олександрівна Сороковська.  Звучить офіційно, але запевняю вас, що моє спілкування з пані Людмилою не було ні на йоту офіційним. Тому що в кожнім її слові, в кожній фразі і в кожнім русі   відчувається любов  до своєї справи, небайдужість до долі кожної дитини, якою опікується колектив ІРЦ.

Долучайтеся, буде цікаво!

Пані Людмило, давайте  почнемо з того, що пояснимо читачам сам термін інклюзії. Адже ще донедавна його вживали лише у вузьких професійних колах.  Отже, що таке інклюзивне навчання…

• Переконана, що усі знають термін «All inclusiveAll inclusiveAll inclusiveAll inclusiveAll inclusive» – «усе включено». Так от «інклюзія» і означає включення. Включення людини у звичайне освітнє середовище, у соціум взагалі. Якщо говорити конкретно про інклюзивне навчання, то його сенс полягає не у тому, щоб просто зарахувати дитину до звичайного закладу освіти і нехай  вона пристосовується, тобто,  виживає, як може, а у тому, щоб середовище, форми, методи навчання були пристосовані до кожної без винятку дитини.

Ви обрали нелегку професію, дуже специфічний фах. Адже вона потребує вдвічі (а може і втричі) більше знань, терпіння, мудрості. Що вас привабило в ній? Як Ви зробили вибір на користь саме цієї спеціалізації: свідомо чи це був якийсь емоційний поштовх?

• Корекційна педагогіка – це моя друга освіта. За першою я вчитель. Але так склалися обставини, що  почала працювати логопедом у садочку, і вже потім це стало моєю основною спеціальністю. І взагалі мені до вподоби те, ще не є типовим, стандартним. У теперішній моїй роботі рутини немає!  Це щодня різні люди зі своїми особливостями. Але коли бачиш, як мама, у якої зламались мрії, повертається до життя, коли дитина, яку раніше намагались не показувати на люди, цілком нормально почувається у садочку чи школі, має свої успіхи, це дає серйозне професійне задоволення! Тому я скзала б, що вибір моєї професії є емоційно-осмисленим).

• 

Як документально підтверджується, що дитина має особливі освітні проблеми. Тобто як діяти батькам, щоб забезпечити такій дитині нормальні умови розвитку і навчання. Куди звертатися?

• Зазвичай батьки відмічають певні особливості своєї дитини ще з раннього віку. Буває, що такі особливості проявляються у дитячому садочку або навіть у школі, коли починається інтенсивне навчання. Наявність особливих освітніх потреб документально підтверджується висновком про комплексну оцінку дитини, яка проводиться в інклюзивно-ресурсному центрі. Наші фахівці, а це вчитель-дефектолог, логопед, практичний психолог та вчитель-реабілітолог, володіють інструментарієм щодо діагностики розвитку. Ми маємо у своєму арсеналі міжнародні методики на визначення
• гіперактивного розладу поведінки,
• рівня вербального та невербального інтелекту,
• розладів аутистичного спектру.

• 

На підставі висновка ІРЦ, якщо визначено наявність особливих освітніх потреб, дитині може бути організоване інклюзивне навчання, з введенням в штат закладу освіти посади асистента вчителя/вихователя, наданням додаткових безкоштовних для батьків корекційно-розвиткових занять тощо. А куди звертатись, підкажу: вул. Театральна, 26, комунальна установа «Інклюзивно-ресурсний центр Первомайської міської ради» (на базі ліцею «Лідер»), 7-51-00. Можна звернутись і on-line через систему «Україна. Інклюзія» за покликанням: https://ircenter.gov.ua/irc/view/id/85363

Ми знаємо, що права таких дітей декларуються. А чи достатньо є умов для реалізації прав дитини на практиці?

• Системно говорити про інклюзивне навчання почали з 2017 року, коли було ухвалено Закон про освіту. Саме там було закріплено право кожної без винятку дитини на навчання у найближчій школі або найближчому садочку. Звісно, що це має бути не просто перебування дитини в закладі, а саме розвиток!  До речі, новою Постановою КМУ від 15.09.2021 року вводиться визначення саме рівнів підтримки для осіб з особливими освітніми потребами. Сам факт введення рівнів підтримки є важливим, оскільки насамперед ми говоримо не про діагноз, порушення, а про ту підтримку, якої потребує дитина в процесі навчання. Щодо умов, не можу сказати, що всі умови створені. Наразі існує проблема з фахівцями, які могли б проводити корекційно-розвиткові заняття безпосередньо у закладах освіти. Не відкрию секрет і про безперешкодний доступ будь-куди. Є бар’єри і у ставленні до інклюзивного навчання. Є проблеми з наданням соціальних послуг.  Задекларований універсальний дизайн, а це не лише про пандуси, а саме про  умови, зручні для усіх без винятку, поки що є фрагментарним. Але процес рухається, насамперед, завдяки свідомим батькам, громадським організаціям, набайдужим людям.

Чи справляються вчителі з непростою задачею адаптувати дитя до інклюзивного навчання ? Чи передбачене, наприклад, навчання вчителів, які працюють в інклюзивних класах, опанування ними спеціальних психологічних чи медичних знань?

• Почну з другого питання. Так, передбачене. У обласному ресурсному центрі підтримки інклюзивної освіти педагоги та асистенти педагогів проходять курси підвищення кваліфікації та модулі з питань роботи з дітьми з особливими освітніми потребами. У нас в ІРЦ постійно відбуваються відповідні наради, консультації. А ще ми  з колегами є учасниками команд психолого-педагогічного супроводу дітей на інклюзивному навчанні і безпосередньо у школах чи садочках консультуємо педагогів.

• 

• А чи справляються з адаптацією?…Хтось успішніше, хтось повільніше. Якщо порівнювати з попередніми роками, розуміння індивідуальності кожної дитини стало більше. Дітей на інклюзивному навчанні стало набагато більше, що все-таки свідчить про довіру, чи не так?  Маємо розуміння і підтримку інклюзивного навчання з боку управління і органів влади.  Ті, хто потребує  додаткових знань, завжди їх знайдуть, ми у цьому готові допомагати. Найнеприємніше у інклюзивному навчанні, та й взагалі у роботі з дітьми, не те, що педагог може припускатися помилок, а «формальна адаптація», прихований саботаж. На щастя, таких випадків стало менше саме тому, що педагоги теж вже мають знання, бачать власну  успішість у роботі з такою категорією дітей. Це складний процес, але я ставлюся з величезною повагою і вдячністю абсолютно до кожного вчителя, вихователя, асистента, психолога, керівника, які не ділять дітей на звичайних і особливих, а допомагають їм просто бути щасливими і мати звичайні дитячі турботи та успіхи.

Чи мають батьки альтернативу:  віддавати дитину в звичайну школу, або спеціальну. Такі школи  збережені?

•   – Так, мають. На сьогодні в Україні та і у нас в місті такі школи функціонують. Спеціальна освіта перебуває на етапі реформування. Сутність цих реформ полягає у підтримці сімейних форм виховання та створенні умов для максимального розвитку дитини.  Якщо говорити про дітей з тяжкими, комплексними порушеннями розвитку, то на даному етапі спеціальні школи мають відповідний кадровий склад, матеріально-технічне забезпечення, наповнюваність класів, завдяки чому забезпечується освіта таких дітей. І це знову ж таки про умови.  Я – за навчання дітей з особливими освітніми потребами у звичайних садочках і школах у всіх випадках, коли це можливо.

А як за кордоном, у розвинених країнах налагоджене питання інклюзивного навчання. Якщо можна – приклад якоїсь країни.

• – По-різному! Ми вивчали досвід Ізраїлю, Чехії, Польщі. Наприклад, досвід Ізраїлю. Мені імпонує їхній здоровий прагматизм. Тобто, навчатись, а потім і працювати мають усі. В Ізраїлі йдеться не про інклюзію загалом, а про вибір одного з її видів під потреби конкретної дитини. Якщо можливо максимально реабілітувати дитину у дошкільному віці, це зроблять. Коли дитині виповнюється 6 років, постає питання її навчання. І важливий тут розумний підхід, орієнтований на потреби дитини та ресурси школи, а не на бажання дати кожному все найінноваційніше та найзручніше. Саме індивідуальний освітній шлях – це важливо!  Існує там і так звана зворотна інклюзія: дітей зі звичайних класів відправляють на певні уроки чи на кілька тижнів до спецкласів. Це проводиться заради профілактики булінгу, а також коли дитина потребує підвищеної уваги на невеликий період: якщо вона відстала через хворобу, психологічні проблеми тощо. Підтримка забезпечується від раннього віку до дорослого, зокрема, і щодо працевлаштування. Мрію, щоб така системність була і у нас.

Чи дуже ми відстаємо від Заходу, чи і у нас є досвід, яким можна теж ділитися?

Ті процеси, які нині тривають у нас, у інших країнах тривають 30-60 років. У них інклюзія просто стала частиною життя. Я, коли подорожую, завжди фотографую ті геніально прості, але зручні для усіх речі, які допомагають нормально жити: розклад трамваїв з позначкою, що трамвай є доступним для маломобільних осіб, макети історичних пам’яток з шрифтом Брайля, туалети, скошені бордюри і рівні дороги, дитячі майданчики, де можуть гратися усі діти та багато іншого. Щодо саме навчання, вже є гарні практики, якими можна ділитись. Але поки що ми більше навчаємось.

Яку динаміку показує практика, позитвну чи негативну? Від чого це залежить? Чи буває так, що батьки незадоволені перебуванням в інклюзивному класі і шукають інших шляхів отримання освіти для дитини?

• За три останніх роки кількість дітей на інклюзивному навчанні збільшилась від 3 до 66 дітей. Отже, динаміка позитивна. Насамперед, як через обізнаність батьків про права їхньої дитини, так і педагогів, що працюють з дітьми з особливими освітніми потребами. Щодо незадоволення, то так теж буває. Буває, що батьки не повністю розуміють обов’язки педагогів, асистентів педагогів, вимагаючи від них забезпечення побутових потреб. Буває і так, що вчитель не може охопити увагою всіх дітей. Проблемою, як я вже і говорила, є і недостатня забезпеченість корекційними педагогами, через що діти не можуть отримати додаткові послуги. Бувають і об’єктивні причини, наприклад, погіршення стану здоров’я дитини. У таких випадках батьки можуть обрати інший шлях: перевести дитину до спеціального закладу освіти (якщо дитина має інтелектуальні порушення), або перейти на індивідуальну форму навчання (у випадку погіршення стану здоров’я). Але так  трапляється нечасто. Зазвичай і батьки, і педагоги шукають варіанти вирішення проблем.

Людмило,  мені хочеться трішки відступити від теми  і  задати Вам  кілька  особистих питань!  Я пам’ятаю Вас у школі не тільки як красуню і відмінницю, але і як дуже артистичну  особистість: де ви тільки не приймали участь: танці, декламування, інсценізації, громадська робота… Десь застосовуєте нині свої таланти і здібності?

• – Дякую! Як приємно, що саме такою Ви мене пам’ятаєте). Танці – це любов назавжди. Хоч і без сцени).  До сих пір дружу з моєю вчителькою танців! А про інше – так!  Звісно, допомагає. Думаю, це допомагає мені бути переконливою у  професійних публічних виступах…

У Вас є дорослий син, цікаво, яку він обрав професію?

• Мій син цього року закінчив навчання у Краківському Ягеллонському університеті, факультет філософії. Також закінчив курс маркетингу. Зараз він працює в Польщі викладачем англійської мови. Мій син – це моя радість, щастя, і надзвичайно цікава особистість). Знаючи мою любов до подорожей, він постійно влаштовує поїздки по цікавим туристичним місцям. Завдяки йому я побувала в багатьох країних Європи…

  

Ваша професія вимагає стресовитривалості, особливого вміння зберігати внутрішній спокій, щоби протистояти професійному вигоранню, яке, до речі можливе в будь-якій професії.  Як ви цього досягаєте? Де черпаєте джерело натхнення, мудрого спокою. Родина підтримує?

• Родина підтримує! А допомагають банальні, але такі важливі речі, як книги, подорожі, музика. А ще люди: рідні, друзі, мої чудові колеги, знайомі. Мені взагалі дуже щастить на людей. І це дарує настрій, сили, натхнення!

Незабаром ми увідемо в Новий рік – 2022. Які у вас особисті сподівання, плани і які побажання нашим землякам?

•  –  Усім землякам бажаю лише гарних новин, миру в родинах, здійснення мрій. І ще хочу, щоб усі діти були здоровими!!!

 

Післямова)

Наша бесіда з Людмилою Олександрівною затягнулася на добрих півтори, а то й дві  години. Поступово переді мною намалювалася цілісна картина діяльності  установи, яку вона очолює. Левову частину нашого спілкування  пані Людмила присвятила розповідям  про вихованців. Я не тільки почула імена багатьох діток, дізналася про динаміку їх просування в навчальній діяльності. Я  побачила їхні фото, малюнки, новорічні костюми, дізналася про захоплення й успіхи, про плани й сподівання. Зрозуміла, що оте питання, про стресовитривалість, мабуть було зайве. Тому що джерело свого натхнення пані Люда черпає саме в роботі.  Ось така вона. Людмила Сороковська. Енергійна, принципова, фахова і дуже людяна. З по-дитячому щирою посмішкою.  Як добре, що поруч з нами живуть такі Люди, що вони не перевелися на нашій землі.

 

Бесіду записала Наталія Терещенко, голова художньої ради АртХабу Вінграновський