Про ранню поезію Миколи Вінграновського

Коли  вірші Миколи Вінграновського були вперше опубліковані в Літературній газеті в 1961 році, а потім у збірці «Атомні прелюди» (1962) , стало очевидним:  у літературу прийшов великий майстер слова, самобутній, сміливий, талановитий, з яким  вітчизняний літературний процес набув нових сенсів, барв і тональностей.

Перше, що було відмічене фахівцями, це вплив Олександра Довженка,  довженківського духу на формування поетичного стилю молодого поета. Про це в один голос заявили і неокласик Максим Рильський, і автор передмови до «Атомних прелюдів»  Борис Буряк, і багато інших читачів-аналітиків.

Якщо ж  врахувати, що перші спроби віршування у Вінграновського з’явилися на початку 50-х, а окремі твори датуються 1954–м роком, то стає очевидним: зустріч з  Довженком ще не відбулася, а вірші вже існували,  і були вони написані саме літературним почерком Миколи Вінграновського, який не сплутаєш ні з чиїм іншим.

Тож напевно можна зрозуміти подивування Василя Годованого, голови літстудії у місті Первомайську, котрий ставився до юного Миколи дещо упереджено, думаючи, що той списує у когось вірші. Сам Годований  писав здебільшого про партію, розквіт життя, швидке насування комунізму…  Про це йдеться у спогадах письменника Олекси Різникова,  шкільного друга Миколи Вінграновського: «Мені й досі здається, що Василь Годований просто передчував, що це росте майбутній поетичний геній, і тому трохи заздрив легкості Миколиного пера…. Справді, як можна було за тиждень списати віршами (своїми) цілий учнівський зошит!?…»

Саме до ранніх віршів Миколи Вінграновського належать: «Димить стерня над синіми ярами», «Серпень ліг під кущем смородини», «Зоря над містом піднімає весла»…. У віршах, датованих 1954 роком, тобто у віршах Вінграновського – дев’ ятикласника вже можна упізнати самобутнього  поета, вільного від впливів і наслідувань.

Даленіє вечір в бабиному літі

І поміж тополі з поля до села

Гусеня хмарини плутається в житі,

Малинові пера губить із крила.

Отже, коли ми говоримо про ранню поезію, то це, швидше всього, навіть не перша його збірка «Атомні прелюди», яку вже можна вважати зрілою поезією. Напевне пошук зовсім раннього Вінграновського має сходити до того зошита, який у вересні 1955 року, привіз до Москви у гуртожиток ВДІКУ молодий студент, що приїхав  з Києва.  Зошит був вже майже списаний, і Ролан Сергієнко, однокурсник Миколи, прочитавши у ньому вірші, назвав їх дуже ліричними, з яскравою вражаючою образністю, наприклад: «не говори, не говори про світанковий яр…».

Це рядки саме з того вірша, що був присвячений однокласниці  Світлані Арсірій, «дівчині рожевокосій». Вона зберегла листи Миколи Вінграновського, які він писав їй у студентські часи, а також зберегла зошит з віршами, написаними в шкільні роки та в період навчання в столиці. Нижче –  кілька поезій з того зошита.

***

Поле моє, поле,

думи золоті…

Не любив ніколи

Так ще у житті,

Не любив нікого

і любить не міг…

О, прощань тривога

І пшениць усміх,

вечорові зорі,

думи золоті…

ниви яснозорі

шепчуть в забутті…

Поле моє, поле,

стежками у путь

Вдаль ідуть Миколи,

люблять і зовуть…

/М. Вінграновський/

****

Ти, вітре зоряний, над Бугом над рікою

Вогнем вечірніх хвиль на скелях пломеній!

Акацій тихих шум… хоч раз мені повій.

Зашелести вночі густою осокою…

Ти, вітре зоряний, над Бугом над рікою…

 

Ти, вітре ніжності, настояний у росах,

Де худотокав одут гомінкий,

Повій на мене піснею з ріки,

Що знала дівчина рожево коса…

Ти, вітре ніжності, настояний у росах…

 

Ти, вітре радощів, широких і німих!

Печаль, турбота, гнів тебе не колисали…

Нехай зірок завихрені кресала

Із тебе викрешуть жарини днів моїх…

Ти, вітре радощів, широких і німих…

 

Ти, вітре мужності в закурених дорогах,

Моє обличчя повертай назад,

Де пломенить над Бугом зорепад,

Де дівчина чекає до порога…

Ти, вітре мужності в закурених дорогах!

 

СВІТАННЯ

Люблю світання в тихім полі,

Коли молочний гасне шлях,

Коли зоря зника поволі

Із ніжним спокоєм в очах.

Коли роса в траві іскриться…

Віллється в душу щось мою…

І серце стане, як криниця,

З якого я кохання п’ю.

/М. Вінграновський/

26/VІ-55 р. СШ № 17.

 

* * *

Моє серце — це слово ліричне, лунке,

Де любові криниця глибока…

Я напишу тобі щось незнане таке

Лиш тобі, о моя ясноока,

 

Щоб ти юною завжди, навіки була,

Отакою, як зараз я бачу.

Щоб любов твоя в серці моєму цвіла

Молода, запальна і гаряча;

 

Щоб на тебе дивившись, я пісні співав,

І вони були юні і вічні.

І щоб люди сказали: він срібний вже став,

А пісні його — двадцятирічні.

М. В. 18/ІІІ.-55 р.

Поет Ігор Павлюк, якому Світлана Арсірій довірила цей епістолярний скарб, у передмові до опублікованих віршів написав:  «… розгорнутих коментарів вони не потребують, бо самі — Поезія, бо самі — Вінграновський на сході своєї зорі.»

Особисто я можу лише додати, що це – не просто вірші, адже кожен з них промовляє  якоюсь особливою довірливо-інтимною МУЗИКОЮ сповіді. Це те, що мало б стати піснями, романсами, увійти в скарбницю пісенної творчості. Упевнена, що у цієї частини творчого спадку  попереду ціле життя.

 

Наталія Терещенко – голова художньої ради Артхабу Вінграновський

 

 

Використані джерела:

Різників О. Наш Микола // Маршал Вінграновський. Книга про поета/ упорядкув. Павло Вольвач. Київ, 2011. С. 174

Роллан Сергієнко. І твої божествені вірші. // Микола Вінграновський. Вибрані твори. Серія Шістдесятники/ упорядник Мирослав Лазарук. Київ, 2013. С 754

Ігор Павлюк. “Колискова для Світлани”: публікація юнацьких листів та ранніх віршів Миколи Вінграновського; online: https://zolotapektoral.te.ua/