Розпочинаю рубрику, присвячену Дню рідної мови, словами Великого Вінграновського. Саме Великого, бо до безтями любив Україну, її народ, боровся Великим словом за нього, за його самобутність, унікальність, за Величну незрівнянну українську мову.:
«П’явки із черевом китів.
Іхтіозаври кабінетів.
Вам не минути в часолеті
Моїх неспинних слів-катів!
Так ви не звикли до хули,
Ви узаконились до гробу,
Ви за професію взяли
Любов до партії й народу!..
…Кривавсь, мій гніве, чорно, тлусто,
Кривавсь своїх щедрот.
І дмухай в світ, і дмухай в людство,
В мій кукурудзяний народ.»
Про мову, досвід та про душу…
Дуже прикро з того, що зовсім не пам’ятаю ім’я та по-батькові проректора Зарудняка, який викладав українську мову на педфаці Ізмаїльського ДПІ. Але запам’ятався мені він іншим. В ті далекі 1973-1977 мої студентські роки, у регіоні, де домінувала російська мова наряду з молдавською, румунською, болгарською, гагаузькою, українська була просто в дефіциті. І наш Зарудняк був єдиним в інституті, який спілкувався виключно українською. Говорив він гарно, грамотно, чисто, літературно. Його лекції були живі, образні, народознавчі, інтригуюче-порівняльні. Кожне правило неодмінно підкріплювалося прикладом, дібраним з художньої літератури, енциклопедії, словника. Ми любили його лекції, а самого Зарудняка дуже поважали. Хоча, бувало й не без класичних студентських «вибриків»: Того разу розбирали тему «Використання числівників у ролі займенників». От викладач наводить приклад: «Ой одна я, одна, як билина в полі…» (українська народна пісня) і помічає, що його не всі слухають. «Ану, Ви, Володимире, наведіть свій приклад», – звертається до студента. Володя Лосєв (четверокурсник!) встає і, не вагаючись, голосно «цитує»: «Ой один я, один, як билина в полі!». І жваво пояснює словами ж Зарудняка, що у наведеному ним прикладі числівник «Один» вжито в розумінні займенника «сам». Питань нема – аудиторія «лягла» від реготу. А ще я добре запам’ятала свою найпершу пару з українського мовознавства. Заходить виклад, всі перешіптуються: «Це ж проректор, Зарудняк, ну ми й попали…». А він, невисокий, худорлявий, красивим таким дикторським голосом починає читати напам’ять:
«Мово моя українська –
Батьківська, материнська,
Я тебе знаю не вивчену –
Просту, домашню, звичну,
Не з-за морів прикликану,
Не з словників насмикану.
Ти у мене із кореня –
Полем мені наговорена,
Дзвоном коси прокована,
В чистій воді смакована.
Болем очей продивлена,
Смутком багать продимлена,
З хлібом у душу всмоктана,
В поті людськім намокнута,
З кров’ю моєю змішана.
І аж до скону залишена
В серці моїм.
І далі: «Хто з вас може назвати автора вірша?» Тиша.
«А може хтось поділиться враженням від почутого?» Знов тиша. «Тоді дуже вас попрошу на наступний раз підготуватися до розмови про історію вірша і вивчити вірш Валентина Бичка напам’ять. Він (вірш) у вашому житті стане дороговказом!». Як же ми назавтра шуршали по бібліотеках! І як потім намагалися зрозуміти ті неповторні почуття: «…З кров’ю моєю змішана. І аж до скону залишена в серці моїм.» Бо надалі були вже не просто лекції, а глибокі філологічні дискусії, вираження власних думок, творчі підходи, асоціативні описи тощо. «Мова – це серце нації і канва, на якій людина вишиває узори свого буття. Мова – це особистість, вона має обличчя, свій характер, темперамент, свою культуру, мораль, честь і гідність, своє минуле і майбутнє. Мова – це невичерпна духовна скарбниця, до якої народ безперервно докладає свій досвід, розум і почуття.» Але аж тепер я зрозуміла (а, може, й не тільки я), що то було, завдячуючи проректорові Зарудняку (ніяк не згадаю ім’я), беззавітне закохування в рідну українську мову! А які асоціації у вас викликає вірш В.Бичка «Мово моя українська»?
Валентина Нємченко
Читайте також: До Міжнародного дня рідної мови. Вірші українських поетів про мову.
