Анатолій Качан – наш земляк, уродженець села Гур’ївка Новоодеського району на Миколаївщині. Знаний поет, нагороджений престижними преміями та відзнаками. Особливо близька його поезія юним читачам, адже твори Анатолія Леонтійовича широко представлені в підручниках, хрестоматіях та антологіях дитячої літератури.
Микола Степанович Вінграновський писав про «живий, дихаючий талант» поета. Письменників по життю єднала щира дружба, творча співпраця. Анатолій Леонтійович не раз приїздив у Первомайськ, був знайомий з родиною Вінграновських, спілкувався з батьками, сестрами, племінниками Миколи Степановича. Відпочивали разом на Бузьких порогах, на берегех річки Рось, рибалили, обговорювали творчі плани, ділилися враженнями.
Анатолій Качан – друг Футуристичної бібліотеки Музею Миколи Вінграновського, під час проведення Фестивалю у 2023 році відвідав наше місто разом з відомим письменником Павлом Вольвачем. Артхаб отримав у подарунок цінні світлини, книги, документи. А 25 травня 2024 року Анатолій Леонтійович разом з Зоєю Голотою, виконавчим директором Благодійного фонду Миколи Вінграновського гостинно приймали делегацію з Первомайська у Києві.
Нещодавно нові поезії Анатолія Качана були опубліковані в Літературній газеті. Ділимося з читачами творчим доробком нашого земляка.
* * *
Зима насіяла снігів
І побілила нашу хату.
Для лиж, санчат і ковзанів
Настало довгождане свято.
Святково в лісі, у саду,
А сніг – немов рипучі двері,
А зграя галок на снігу –
Як чорні букви на папері.
В ці дні село, де я живу,
Аж помолодшало від снігу:
Хто ліпить бабу снігову,
Хто в сніжки грається – потіха!
Та раптом десь за ворітьми
Забелькотів індик сердито:
«А я віддав би дві зими
І навіть три – за тепле літо».
Індик – великий краснобай:
Дав крила Бог йому для неба,
Та відлітати в теплий край
В індика вже нема потреби.
Індик белькоче, ну а ми
За зиму дякуємо Богу,
Бо Рік без щедрої зими –
Як віз без колеса одного.
ОЖЕЛЕДЬ У САДУ
За вікнами в саду мороз-коваль
Заковує дерева у кришталь.
Заковує два яблучка з листком
На кришталевій гілці за вікном.
Іще горять жоржини вдалині,
Та жар жоржин вже жевріє крізь лід.
На згадку про ті квіти – на вікні
Мороз узором вишив дивовид .
ХОДІННЯ ПО ВОДІ
Південному Бугу, річці Бога,
де колись ходив по воді і я…
Насуваються холоди,
Підкрадаються до води.
Заворожують плавні, луг,
Заморожують річку Буг.
Ось на перший лід-ясенець
Сів здивований горобець.
Він напитись води хотів,
Тільки дзьобом лід не пробив.
Ось із лугу, як вертоліт,
Чорний грак прилетів на лід.
Мабуть, хоче дізнатись грак,
Де зимує у річці рак.
Ось із вудкою риболов,
Як Христос, по воді пішов.
Захотілося і мені
Погуляти на мілині.
Молодесенький і тонкий,
Лід вгинається, мов живий.
Ще й порипує – рип та рип,
Тихо мимрить на мові риб:
«Ти зарано прийшов сюди
На прогулянку по воді.
Зачекай іще тиждень-два
На морози після Різдва.
Замурують у лід вони
Нашу річку аж до весни,
Наведуть крижані мости –
Хоч гармати по них коти.
Скільки хочеш, гуляй тоді
По замерзлій, скляній воді.
І літай, наче вільний птах,
Понад Бугом на ковзанах.
А коли верболозу цвіт
Прожене до Лиману лід,
Ти назустріч новій весні
Попливеш через Буг в човні».
ОБРАНЕЦЬ СТЕПУ *
Скрізь, куди не глянь, –
степ, степ і степ….
Микола Вінграновський
Знов на окраїні села
В саду кує зозуля.
А хата згадує сумна
Про щось давно минуле:
Глухі роки після війни,
Сніги, морози люті,
Через які дітей вони
Виводили у люди.
Казала мати навесні
Допитливому сину:
«Не тільки світу, що в вікні
Видніється з хатини».
Та хата й досі ще стоїть
З вікном на степ без краю
І на дорогу в білий світ,
Що в небокрай впадає…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
В тих розмінованих степах
Під жайворонка пісню
Розпочинав свій творчий шлях
Земляк наш славнозвісний.
Його з дитинства степ манив,
А там – рябі баштани,
Грайливе марево степів,
Сторожові кургани.
В тих пірАмідАх степових
Заснула наша воля
І жде будителів нових,
Нових обранців долі.
Той степ, де дрохви ще велись
І перепілок зграї,
Наш степовик сходив колись
Від краю і до краю.
Сходив з Первінкою, а ще
З чотирилапим другом,
Блукав із вихором, з дощем
Степами біля Бугу.
Там половчанка кам’яна
В степу сторожувала,
Весною жайворів вона
Із дітьми зустрічала:
«З далекого краю
Пташок викликаю:
Летіть, жайворонки,
До рідної сторонки
Весну зустрічати,
Зиму проводжати!..»
Одному хлопцю баба та
Відкрила по секрету,
Передала із вуст в уста
Всі таємниці степу.
Така химерна дивина
Лиш раз на рік буває,
Коли в день Жайвора весна
І камінь оживляє.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І знов на марево в степах
Бабуня задивилась,
А в хлопця с я й в о у очах
Яскраво засвітилось.
Усе це бачили полин
І тирса на кургані:
Тим хлопцем був Степана син
І матері з Лиману.
Ще не одна весна мине
Над степом ковиловим,
Коли те сяйво спалахне
Вогнем в одежі Слова .
Жаль, що ті весни відцвітуть.
Та пам’ятні картинки
У «Сіроманці» оживуть,
На сторінках «Первінки»…
*(Фрагмент, 2024)
Анатолій Качан
Наталія Терещенко, голова художньої ради Артхабу Вінграновський
