Павло Вольвач: "Поезія Вінграновського вливає в жили гідність"

Павло Вольвач – відомий український письменник, один з наймолодших і найближчих друзів Миколи Вінграновського. Вони дружили родинами, зустрічалися і у свята, і в будні. Коли в родині Вінграновських почалися складні часи, пов’язані з хворобою Миколи Степановича, Павло Вольвач до останньої хвилини був поруч з другом. Разом з дружиною Іриною підтримували Олександру Іванівну Білінкевич, опікувались її здоров’ям. Саме Павлу Вольвачу пані Олександра довірила укладання книги спогадів «Маршал Вінграновський», яка вийшла у видавництві «Ярославів вал» 2014 року. Олександра Білінкевич не дожила до цієї події усього кілька місяців.

Павло Вольвач про Миколу Вінграновського

У відеоархіві Футуристичної бібліотеки-музею Миколи Вінграновського зберігаються відеозаписи спогадів Павла Вольвача, зроблені під час його виступу на Фестивалі Миколи Вінграновського, що відбувся на малій батьківщині поета, у місті Первомайську. Подію ініціював Оргкомітет першого в українській історії Фестивалю, присвяченого творчості Миколи Вінграновського. Артхаб став партнером Вінрановський ART FEST і однією з його локацій – Червоною залою фестивалю. Ось так символічно: одна з подій першого в українській історії Фестивалю, присвяченого творчості Миколи Вінграновського відбулася у першому в українській історії Артхабі його імені!

Вислови Павла Вольвача про Миколу Вінграновського – вишукані, шляхетні, зворушливі, вони сповнені гордості, вони мотивуючі й щирі. Послухавши їх, хочеться знову, й знову перечитувати Вінграновського, і здійснити це бажання, невідкладно!

З попередніх висловлювань Павла Вольвача – виступ на хвилях радіо “Свобода”

Павло Вольвач, виступ на хвилях радіо «Свобода» у форматі радіожурналу «Сюжети» від 9 липня 2004 року.

«Поезія Миколи Вінграновського для мене – це щось нерукотворне. Я розумію, що писав її Микола Степанович, жива людина, з плоті і крові, у якої є жінка і діти, і немає, наприклад, пальця – але… Відкриваєш книжку і забуваєш, що це всього лишень рядки на папері.
Вірші Вінграновського – це ліс в туманці, осіннє поле, сонце, вітер і джміль над будяком; вони поцятковані світлотінями, гойдаються й ряхтять, мерехтять, пливуть, як хмари і, як хмари, міняють форму.»
«Таке враження, що ці вірші писались димом по небу чи проступили візерунком на морозяній шибці. І при цьому не зникають. Ось уже стільки років. Багато що для мене впродовж років зникло чи потьмяніло, а поезія Вінграновського – ні, навпаки. Багато за що з так званого «нашого» мені гірко і соромно. А ось обпікаючись рядками Вінграновського, хочеться бути українцем. Гонорово навіть стає від того, що ти українець. Бо він несамовито красивий, цей Микола Вінграновський. Вишуканий, ніжний, чуттєвий і героїчний водночас.
Як якийсь добрий напій вливає силу, так поезія Вінграновського вливає в жили гідність. Щоб уже не казали, як би не під’юджували, а все марно – раз уже спромоглися на таку пісню, як у нас, на такий трагічний героїзм історії, як у нас – попри всілякі інші моменти, – і на таку поезію, як у Миколи Вінграновського. Як на мене, це добре, що довкола імені Вінграновського немає отієї всієї суєти й метушні з преміями і президіями, з грантами і розмовами про Нобелівську премію; це добре що довкола нема такої калино підіймальної екзальтації, як де інде. Типу там «мені тільки глянути, тільки б доторкнутися, потриматися…» Хай за інших тримаються. Бо Вінграновський – це щось інше. Це вища кляса! Це перепустка в шляхетність. В шляхетність не в мартинборулівському, а в зовсім іншому сенсі.
«Кращий вихід із соціалізму» – сказав хтось про буттєву поставу Поета. Це, мабуть, правильно, але це вихід не лише із соціалізму, а й з капіталізму, і з нинішнього капіталістичного феодалізму, і з усіх інших ізмів. Це вихід в свободу. В Батьківщину, в луг на Лутаві при Десні, вихід у вічність.»*