Первомайська поетеса Лоріна Лисогурська долучилася до проєкту «Бентежні вірші 2024. Миколаївщина з відеовіршем «Коли закінчиться війна». Вона передала до Бібліотеки-музею Миколи Вінграновського свої нові поезії для мешканців міста, котрі бажають взяти участь в патріотичному проєкті.
***
По-літньому ще зелено, і міддю не застелено асфальт.
Ми з літом розпрощалися хоч не намилувалися, як жаль.
Горять тини красолями, а ми під парасолями — дощить.
Сміється, а чи плачеться, хай не переіначиться ця мить,
коли ще жити хочеться, у грудях щось лоскочеться — любов?
До цього світу білого, до вересня несмілого. Агов!
Ой вересню, ой легіню, дзвениш пташиним леготом у даль.
Іще ти усміхаєшся, та в очах ховається печаль…
***
З мого тіла зросте молоденька тополя,
Зашумить зелен-листом під вітром рвучким.
Тоді вирветься муза на вольную волю
І забуде мене буде з іншим. А з ким?
Хай це буде дівча молоде і наївне,
Її вірші хай будуть лише про любов.
І щоб небо над нею блакитне, спокійне
А на білій кофтині — лиш маки, не кров.
Але ні, хай це буде юнак із моїми очима ,
Відчайдушно, як я, він любитиме світ,
Може, буде у нього кохана дівчина,
Хай впаде для них яблуко райське із віт.
В ньому правда і мудрість часів і народу.
Яку мусиш, як факел, між люди нести.
Це твій подвиг, поете,твоя нагорода.
Чи це будуть вінки, чи розп’яття-хрести.
***
Яка у нас мова чудова!
В ній шелест колосся і гуркіт грозм,
і спів солов”я вечоровий,
і мед поцілунку, й солоність сльози.
Матуся співа колисанку –
там добрий коточок, не сірий вовчок.
Муркоче коточок до ранку,
не вкусить дитя за бочок.
А наші пісні про кохання –
сама тільки ніжність, не вереск, не крик.
В частушках лише про злягання,
не дівчина — баба, а він лиш мужик.
Ми кажемо: матінка, ненька.
У них же понуро-загрозливо: мать.
Ми кажемо: земле рідненька!
У них кожне слово як мат.
Шануймо ж і пісню, і слово,
Єднає нас мова в випробувань час.
То нашого духу основа,
що предки лишили для нас!
***
Небо вечірнє червоним умито.
Та не росою, а кров’ю людською.
Скільки ще воїнів буде убито
І поколінь, що постануть до бою?!
Вечір пекельний, а ранок холодний.
У лісосмузі вовки завивають.
Чом виєш, вовче, авжеж не голодний –
Орків убитих ніхто не ховає.
Згодом зіллється їх плоть із землею,
Поміж кущами білітимуть кості.
Не володіти вам, нелюди, нею!
Ось ваша слава, непрохані гості!
Тиша прийде, лише цінь-цінь синички.
Де довелося вражині вмирати,
За червоніють у червні сутички,
Та погидують їх люди збирати.
2024 р Лоріна Лисогурська. Первомайськ.
