Мальвійські острови Антоніни ПОЖАРНИЦЬКОЇ. Відгук Н. Терещенко на збірку КРАПЛІ СВІТЛА 2»

Вона бачить красу, відчуває її і вміє передати за допомогою слова й пензля.  Рідкісне поєднання талантів! Творчий доробок пані Антоніни – це 5 книг поезій; їх письменниця подарувала Бібліотеці-музею Миколи Вінграновського, де, власне, і відбулося наше розвіртуалення, після знайомства та спілкування в мережі онлайн.

Антоніна Пожарницька вперше завітала до Артхабу «Вінграновський» на відкриття виставки робіт Первомайської художниці Ганни Халджаєвої.  З собою мисткиня привезла кілька поетичних збірок у подарунок нашій культурно-просвітницькій установі, а також зразки своїх художніх полотен. Відразу потрапила в оточення поціновувачів живопису і поезії: цілком очікувана  реакція  «мовосвітівців»*(учасників культурологічної спільноти МОВОСВІТ)  на появу у нашому осередку яскравої творчої особистості. Та ще й такої харизматичної, зі своїм  власним сміливим і  самобутнім словом-пензлем-баченням відразу у кількох видах мистецтва!

Краплини світла 2

Потім була ще не одна творча зустріч у Первомайську, де звучали її вірші, промовляли її картини. Присутні довго не відпускали гостю, надто цікавою вона виявилася оповідачкою, а її вірші – зачаровували.

Мальвійські Острови Кривого Озера

Так буйно зарясніли диво-мальвами,

Що й небо, і ріка уже не з просинню  –

Зрожевіло навколо все повальними

Мальвовими пелюстками з прожилками…/Мальвійські острови, ст 62/

Хіба не дивовижно звучить цей авторський новотвір – топонім «Мальвійські Острови», хіба не надить,  опинитися хоч ненадовго у полоні тих манливих островів, серед рожевих мальвових пелюсток, що злилися з просинню неба і  ріки!

Тримаю в руках збірку «Краплі світла 2», в елегантній обкладинці авторського дизайну. Вдивляюсь у кольори, прислухаюсь до звуків, вчитуючись у віршовані рядки. Кожне слово поетеси – це також робота уявного пензля, вишукана кольорова  гама.

Фіолетова ніч над Ревухою

Підіймає рогами пів Місяця,

Молодою дзвенить сокотухою

Теракотовий хлів на обійсті цім…/Мармурові ночі. стор 45/

Особливість поезій Антоніни Пожарницької –  не лише яскрава  колористика, але й виразна «акустика» вірша. В її віршах можна слухати тишу нічну й вечорову, ранкове пробудження землі у щебеті пташок, гудіння мегаполісів, забуті мелодії спогадів…

Раптова впала ніч – і тиша залягла,

Завмерли звуки дальніх автобанів,

Розлогість межиріч закутала імла

Простертих фіолетових туманів… /Раптова ніч. стор.66/

Гуде наш тракт і вдень, і уночі,

Неначе то сама земля дуєтами

співа удень з вівсянками. Сичі

Їй вторять уночі разом з поетами. /Земля гуде. Стор. 21/

Заграв баян… збентежилося гамою… /Мелодії спогадів. стор. 61/

Ще одна відмінна риса – вірші поетки не цураються опису смакових гастрономічних тонкощів, делікатесів як давно минулих часів, так і новітніх. Небагато митців з часів Котляревського  ризикують вдаватися до таких «смачних деталей», тяжіючи лише до високого мистецтва!

І в ті роки дівоцтва-молодецтва,

Десертом був запечений кабак,

А верхом кулінарного мистецтва-

Розмелений з коржами свіжий мак… /З маком коржі. Стор.99/

І стелиться римовано поезія, запита камбучовими присмаками.. /Зваби простору. стор 67/

Зворушливо, як одкровення і сповідь, звучить вірш «Кабичка», справжній гімн українській літній пічці.  Відчувається, наскільки близькі, рідні, знайомі авторці ці назви  предметів сільського побуту: кописточка, узвід, кабиченька, казанці, черінь,  мурелі… Це – частина її життя, її спогадів, котру вона береже в пам’яті і у серці, тож ніколи не зрадить її.

Куди тим грецьким йогуртам, сирам,

Смузі, парфе, сорббетам чи айранам,

Створити глечик ряжанки чи два,

Як вірші підгорілі – аж на ранок.   /Підгорілі вірші. стор.96/

Мова, рідне слово – головна дійова особа творчості письменниці

Воно у Антоніни Володимирівни  самобутнє, щире, шановане, іноді – несподіване, гнучке, здатне кидати виклик мовним пуристам.

Болем відгукуються у віршах  рядки про долю України. Захоплюючись красою і неповторністю пейзажів рідного краю, вона ні на хвилину не забуває про ті випробування, які долає її неймовірна Батьківщина. Над усією тією  красою, слухаємо, бачимо, відчуваємо,  як  «голічерева падав лелека униз»… Затамувавши подих, спостерігаємо за тим лелекою, що падає  «голічерева, та іще голіруч, голініж…».  І завмираємо, бо «Ми не зможені, хоч би як не воліли зловить,/ Не спроможено/Той останній політ зупинить.»

Нам лелеками

Закружлялось би у небесах

Та далеко ми –

В спостереженнях хтось зависа:

Перевернуто

Україноньки вічні світи,

Не одвернуто

Споконвічної наддоброти!..

Серце поетеси заходиться болем, спотерігаючи за падінням  птаха. Потужна символіка додає цьому падінню трагічних відтінків і глибоких роздумів про Батьківщину. Цей стан не може не передатися читачеві, тому що авторка щира зі своїм читачем, і  він це відчуває. Адже читач завжди спроможний відрізнити щирість від декларативності чи пафосного спітчу! Тільки глибоко патріотична, щиро любляча людина здатна народити слова:

Країно-земле квітами багата,

Рясна і переповнена щедрот,

Навічна й ревно виплекана мати,

Ти в лоні наш виношуєш народ.

………………………………………….

За дивний рід, за мрії і науки,

Щасливий онучаток щебет-сміх,

За гідність я цілую твої руки,

Праматінко, вклонюсь тобі до ніг. /НЕНЬЦІ. стор. 146/

У Антоніни Пожарницької немає секретів від читача

Письменниця щиро і захоплююче розповідає про джерела-витоки свого натхнення, яке веде її дивовижною життєвою стежею:

З ясного дитинства й подосі усе

Чарує й дивує. Як човник несе

Шальна швидкоплинна часу течія,

Хто зна, в тому човнику ніби й не я…

Ось так несе її «човник» стрімкою течією натхнення. Зачарована красою, вона довіряє цій наснажливій течії свої помисли. Жодного керунку веслом, жодного спротиву! Цей стан знайомий кожному, хто хоч раз відчув «крила» у себе за плечима, занурився у  стан  осяяння та творчого запалу… Поетеса дуже влучно змалювала цей благословенний, бажаний, яскравий стан, який називається натхненням.

І хто зосереджено в ньому творить?

Керунку веслом не присвятить і мить,

Віддавши всі помисли-мрії свої,

Віддавна знайомій, стрімкій течії.

Але пані Антоніна застережливо нагадує: натхнення рідко з’являється нізвідки. Воно є результатом роботи душі і розуму, емоційної і мотиваційної сфери. Душа не мусить спати, не має права бути байдужою. Найнебезпечніша  загроза для людини,  а відтак і усього людства – скотитися у  «глибокі безодні бездум’я боліт…»

Коли би життєва забула стежа

Усим чарувати – заснула б душа,

У просторі-часі зависли б думки,

Поезій би рясно не плелись вінки.

В потік не пускались, на волю, ушир,

Не стежились – дбались, затягував вир

В глибокі безодні бездумя боліт,

Звідкіль не вертались ніколи в політ  /ДИВУЮЧИЙ СВІТ. стор.68/

В одному з інтерв’ю Антоніна Пожарницька  висловила своє бачення ролі  мистецтва:  «Я вважаю, що мистецтво має виноситися на передній план нашого життя, тому що це і є світло, яке веде за собою. Це дозрівання нашої душі, нашого характеру. Це саме той промінчик світла, який веде нас вперед. Якщо ми його не маємо, цього променю, ми блукаємо у темряві.»

Поезія – як сповідь душі

Продовжуючи думку пані Антоніни, додам. Поезія – це сповідь душі. Як кожна сповідь, вона має бути щирою. Поет – це, передусім,  сміливець, адже він усвідомлює, що його поезія –  світлина власної душі, точніше навіть – рентгенівський знімок! Тут нічого не приховаєш, не замаскуєш жодними римами чи верлібрами. Хоча… гарні  рими для поета – то  є важливий показник його майстерності! Тут теж треба бути на висоті! Ось так, ризикуючи, поет несе людям свої вірші, ніби віддає  на суд людський власну душу.

Поезія Антоніни Пожарницької – смілива, щира, самобутня. Схожа на наші південні ріки: є у них і вир, і плеса, є тиша і  спів течії, є щедрість і мудрість.

Нам Світла дарма дано,

Тож смиренно

Роздарюємо щедро на загал… /А. Пожарницька. Я ПРАГНУ/

Побажаймо їй ще багато-багато краплин світла, адже вона упевнена, що основного ще вірша не написала…( А. Пожарницька. Я ОСНОВНОГО ЩЕ ВІРША)

 

Наталія Терещенко, письменниця, голова художньої ради Артхабу «Вінграновський».

Первомайськ, 2025 р.