Творчий доробок літераторів Первомайщини у 2025 році є різноманітним та яскравим. У поезії переважають патріотичні мотиви – вдячність українським воїнам за мужність і відданість у захисті нашої країни, біль втрат, надія і віра у справедливість. Вірші сповнені зачаруванням красою рідного краю, висвітленням теми збереження загальнолюдських та родинних цінностей, національних культурних надбань.
Пропонуємо першу добірку віршів від літераторів Первомайщини: Лоріни Лисогурської, Антоніни Пожарницької, Наталі Терещенко, Лариси Савицької. Представлені поезії можуть обирати декламатори, які мають бажання долучитися до проєкту «Бентежні вірші 2025. Миколаївщина». До наступних публікацій увійдуть крім віршів учасників спільноти «МОВОСВІТ» також твори авторів інших міст Миколаївщини. Запрошуємо до співпраці усіх охочих!
ЛОРІНА ЛИСОГУРСЬКА
***
Схопити мить, затиснути в долоні,
хоч за вікном сирена і відчай.
Та синів сміх, сумна усмішка доні
– гіркого щастя мить, не відлітай!
Надіє, де ти? Прожени тривогу!
Ще цілий торт і джазва на вогні,
та каска і рюкзак біля порогу,
бо Україна в горі, у війні.
Історія нічому не навчила.
Наївний світ, чи ми такі одні?
Свободи й волі нам давали крила,
і де вони? Згоріли у вогні!
О ні, то з розпачу таке здалося,
хай обгорілі, та іще міцні.
Здобудем мир, завруниться колосся,
живим живе, полеглим — у пісні.
Знов самота по вінця аж налита,
луна їх голосів іще бринить,
дві філіжанки, кава недопита.
Щасливу мить я не змогла спинить…
***
Лебеді білі й малі лебедята
В небо майнули осіннє над Бугом.
Прошу, благаю: візьміть на крилята!
Може між хмар я зустрінуся з Богом.
Скажу: О Господи, Отче небесний,
нащо ти дав нам такого сусіда?
Чом не даєш Україні воскреснуть,
Нелюдів лютих не знищиш без сліду?
Адже нічого хорошого людству
Ані створити не здатні, ні дати.
Лиш крові та сліз не струмки уже ллються
— Цілі моря, якби змога зібрати!
Боже, ти бачиш, що гинуть найкращі,
Найкрасивіші, відважні, уперті,
Душі пресвітлі, серця їх гарячі!
Їм би життя, а не наглої смерті.
Лебеді білі і ви, лебедята,
Слово моє піднімайте все вище,
Та й віднесіть у небесні палати,
Поки у душах надія горить ще.
Ні, не надія, а віра у правду,
Ту, що, як Фенікс, постане з розпуки.
Боже, якщо ти існуєш насправді –
То простягни всеблагу і караючу руку!
***
Для них закінчилась війна.
Лягли спочить під прапорами.
А в нас, живих, біда, біда.
– Лише трагедії та драми.
Бо світ не бачить плем’я зле,
Ну що ті санкції і “фронди”,
Коли орда зі сходу пре
З тупим завзяттям анаконди?
Зло незнищенне… Будувать
Високі мури, вежі, брами,
Щоби найкращим не лежать,
Не спочивать під прапорами!
***
Дві долі стежками своїми ішли,
Були і здобутки, і втрати.
Однакові мрії про щастя були,
Та як його стріти і як розпізнати?
Бо кожному бачилось тепле гніздо
І вірність подружня, як в казці.
І щоби життя тихо-мирно текло
У злагоді, ніжності, ласці.
Мабуть, так судилося на небесах,
Що в пору страшну, лиховісну
Стежки перетнулись, злилися у шлях,
На котрому разом складатимуть пісню,
Чи цілу поему на фоні заграв,
Під звуки сирени, що все не стихала:
“Як довго, кохана, тебе я шукав!”
“Як довго тебе, дорогий мій, чекала!”
… Тривожні часи і триває війна,
Із вражого сходу не сонце, а тучі,
Та ти вже не сам, і ти теж не одна,
І світла любов зігріває вам душі,
Щоб жити на радість батькам і собі,
Щодня поспішати до рідного дому,
Де жодного шансу печалі-журбі,
І сонце у небі у мирному і голубому!
***
Мій батьківський краю між рік і полів,
Чи є що у світі рідніше?
До тебе вертаю з далеких країв,
бо тут навіть сонце тепліше.
Мережива тінь молоденьких берез
дарує легку прохолоду.
Весела блакита високих небес
віщує хорошу погоду.
Під дощиком тихим зроста урожай,
бо ми усе робим до діла.
Рожево і біло квітує наш край,
і ластівка вже прилетіла.
А лебеді Бугом велично пливуть,
і хвиля їх вроду гойдає.
До синього моря: вітри там гудуть
і чайка у небо злітає.
Земле святая цвіти, грона калини як кров,
в цілому світі лиш ти – вічна у серці любов!
АНТОНІНА ПОЖАРНИЦЬКА
ПЕРЕМОЖНИЙ БІЙ
У авангардах наші козаки!
На всіх фронтах поснулої епохи,
Лиш ненька Україна у тривогах
Веде свій бій крізь роки та віки!
На всі свої могутнії фронти,
В окопах і на рингах чи спортзалах
Карбує наша міць свої скрижалі,
Гартує їх в горнилах чистоти!..
Вагомими здобутками на тлі
Розхристано- зманіженого світу
Свій голос українськая трембіта
Здійма попри печалі та жалі!..
Спадає весь непотріб і ганьба –
Ті ланці, що триножили наш поступ –
Троянців кінь, грабіжників короста
І комплекс меншовартості раба…
Накачуються м’язи, все – на кон,
І будь що буде, наше діло праве
І в правді Україна, як держава –
Легенда! Абсолютний чемпіон!
ВІНГРАННІСТЬ
Він гранив слово, слово гранило строфу
У ювелірнім, чистім, витонченім стилі,
Перед котрим речисті спротиви безсилі
І в рань святкову, і у снах, і наяву…
Він ранив словом, слово ранило його,
Як ранять ружі, захищаючи цнотливість
Від сил потужних убезпечуючи жниво,
Посівів зрощених господаря свогО!
Він — грань, він — глянець-грань! І не одна:
В єдиній грані — всі його причуди,
Котрими дивувались наші люди,
І я мала, і млину сивина…
А іншу грань акторство піднесло,
У висі недосяжній шліфувало
З корунду і до замші витривалих
Огранщиків поважне ремесло!..
Численних граней грає самоцвіт!
Зродившися алмазом Богопілля,
Вінграновість світиловим привіллям
Від граней осяває цілий світ!
ЛЕГЕНДИ КРАЮ
Лиш сонце встало з-за доріг,
Огрів поріг Петрів батіг!
Вставай, Олексо, на порі
Нам полум’яні огирі!
Полинем степом в тиху рань,
Лише прикриє обрій длань,
Поглянь, ці коні – ніби лань,
І кожний – красень і гривань.
Не доторкаються землі
Легкі копита й вухналі
Не полишають чітко слід,
Аби не встежив вражий рід.
Аби до брані досягти
І побратимам помогти,
Аби не множити хрести,
Аби добратись до мети…
Герої давньої пори,
Такі ж Олекси та Петри,
Їх стяг зіткали кольори –
Земного раю автори.
На герць виходили діди
Крізь прю на вістрі пронести
Блакить небес і синь води,
І сонця сяйво назавжди.
Їх естафета – рідний стяг,
Надійно зрощений в серцях,
У небесах, полях, в руках
Наш символ сяє у віках!
***
В заплавах Кодими – туман,
Немов розлився мегадзбан,
Ріка молочна потекла,
Заволокла на пів села
Густою парою дахи,
В густих куртинах лепехи
Набрала пахощів зела,
Цілющі роси розтрясла…
І в росах, в кожній із краплин
Сконцентрувалася з глибин
Джерельна міць підземних вод,
Що оздоровлює з щедрот
Святої матінки- Землі
І додає в туманній млі
Цілющу витяжку із трав,
Щоб кожен з рос її вбирав!
Щоб із водиці, із роси
Набула щастя та краси
І дітвора, і юнь зросла,
Й зміцнився люд мого села.
І скрізь, де плинуть потічки,
малі й великії річки,
Хай роси щастям бережуть
Народ, що знає їхню суть
***
Рояться кубла дум дедалі більші,
Проскринюється безліч відчуттів…
То скільки ж нами пройдено життів?
І котре з них вагоміше, вартніше?
Поглиблюється чаша всіх надбань
І вшир розводить вінцями наш простір,
Котрого вже понадмір, більш ніж доста,
Минув рубіж і мрій, і сподівань…
То де знайдемо прихисток від бур?
Зануритися в спокій і гламур,
Та врешті повноцінно відпочити?
Здається, тая розкіш – не для нас,
Зове з собою здиблений Пегас,
У ритмі дзвінко стукає копито!..
НАТАЛІЯ ТЕРЕЩЕНКО
***
Любить-не любить – ворожить на кленах вітер,
Сон поглинає місто попри сирену,
Вже листопад розгубив і листи, і квіти,
Стоптано трави й асфальти Землі-арени.
Десь шукає розваг «батальйон Монако»,
Десь на жертовник сходять бійці-Герої,
Всесвіту знову волі чомусь забракло,
За Україну-неньку стати горою.
Крутить спіраль історія – сива дама,
Годить комусь видовищами і хлібом,
Що їй за діло між тим до чиєїсь драми?
Горе людське – не її зрадливого штибу.
Скільки ще проводжатимуть в путь останній
Нашого люду, кращого з кращих цвіту?
Падає перший сніг і до ранку тане,
Ніби й не падав долу, чистий і світлий.
Любить-не любить… вітер ворожить далі,
Що тобі знати хочеться, ворожбите?
Клени завмерли в пізній своїй печалі.
Скільки ще душ українських треба убити?
***
Калина ще червоним не налита,
І ще віночок серпня не зів’яв.
А вже валізи позбирало літо,
В руках приємна ноша, бо своя.
І все довкруж красиве до безтями,
І все корисне, навіть будяки,
Хоч селами іди, а хоч містами,
Дива й скарби – з господньої руки.
То Україна, братця, Україна.
Найкращий в світі, найсвятіший край,
Жар-птиці-Сонця золота пір’їна,
Пісенна сповідь, срібний водограй.
Все незрівнянне в ній, усе казкове,
Трагічна тільки доленька одна!
І лиш одне на думці, знову й знову:
Хай згине ворог! Й разом з ним – війна.
НІЧОГО НЕ ЗАЙВЕ
Десь у лоні ріки розчинилося місячне сяйво,
І рождається сонце, щоб знов дарувати нам день…
І нічого, нічого у нашому світі не зайве,
Бо із криги й вогню проростатимуть зерна пісень.
Перейди Рубікон, підведися з Прокрустова ложа.
І, звільнивши, нарешті, себе, озирнись навкруги –
І побачить душа те прекрасне, і миле і гоже,
Задля чого живеш ти і бачиш оці береги.
Лиш у вільній душі оживають барвисті веселки,
Поселяються сонцем по вінця наповнені сни,
Лиш у вільній душі пахкотять, розквітаючи, зела,
І бринять, не рахуючи літ, від весни до весни.
ЛАРИСА САВИЦЬКА
ГАРАНТИ
Пусті слова, а не гарантії.
Так виглядають демократії.
Світ потонув у автократії,
Диктаторська керує братія..
У нас війна! Нас убивають!
Гаранти ж «щиро співчувають».
Вони не небо нам закрили,
А очі й вуха затулили.
Сидять за круглими столами,
Без нас, за нашими спинАми,
Рахують , не життя, а гроші.
Стосунки з вбивцями хороші.
Бажають зберегти, вціліти.
Комфортно спати, їсти, жити..
Хай українці там вмирають.
Нащо війною люд лякають?..
Ми на межі життя і смерті,
А світ нас зраджує відверто.
Й допоки нищать нас, катують,
За круглим, за столом годують –
гарантів. І наллють вина!
Нащо їм правда незручна?
Вони її на смак куштують
Й сміливо світу відзвітують:
Як знову «сильно співчувають»,
що зло є злом не – називають!
Ми билися, ми помирали,
Просили: ПОМОЖІТЬ!
… Мовчали…
Ви зрадили не нас – себе!
Нас Бог Святий до правди
Приведе!
І нагадає вам про УКРАЇНУ!
Як ви їй ніж встромили в спину!
ВЕСНА
Як швидко весна прокотилась…
По змучених наших серцях.
Ще в квітні з зимою сварилась,
У травні купалась в дощах.
А нині, тікає до літа,
Мов біженці від біди.
Безжально морозом побиті
Квітучі вишневі сади.
І вже відцвіла черемшина,
І глід потемнів у гаях.
Весна-як моя Україна
Поранена в довгих боях.
ЦЕЙ ДЕНЬ
Минув ще рік.
На черзі вже наступний.
Підкрався вік
Тихенько і підступно.
Але на серці сум і біль,
Хоч усміхатись мушу,
Війна на рани сипле сіль
І розпинає душу.
І ти живеш, бо мусиш жить
В реальності жахливій,
Де смерть косою кожну мить
Народ кладе сміливий.
І не важливо вже мені,
Яке сьогодні свято.
Моя країна у вогні!
Й дітей ховає мати.
КУПАЛЬСЬКІ НОЧІ
Цвіт липи шелестить від
Спеки
І десь за греблю в даль-далеку,
Вінок з полину і кермеку
ПЛИВЕЕЕ…
Йому б до берега прибитись,
З своєю долею зустрітись
І більше вже не розлучитись,
АЛЕЕЕ…
Сама під вербою дівчина
Сумними дивиться очима,
Їй місяць косу за плечима
ПЛЕТЕЕЕ…
У ці купальські дивні ночі
Зірки вдивляються
у очі
Читають всі думки дівочі
ПРОТЕЕЕ…
Журливо пісня розлилася,
З багаттям в небо піднялася
У нескінченний Божий світ!
Коханий! Я тебе чекаю…
Чекай коханая! …Привіт!
Добірка віршів учасників спільноти “МОВОСВІТ”, Артхаб “Вінграновський”. Первомайськ, 2025.
