Літературна Миколаївщина: Сашко Обрій, Микола Савка.  Вірші, які бентежать…

Сашко Кучеренко (Обрій) родом з  Південноукраїнська, нині боронить Батьківщину  в ЗСУ, в Донецькій області. Щороку, починаючи з 2022-го, його поезія звучить  в «Бантежних віршах. Миколаївщина.» у авторському виконанні чи  у декламуванні його прихильників. На  звернення щодо участі у новому етапі проєкту, відповів: «Які питання? Вірші – то мої діти, які живуть своїм життям. Я лише провідник.»

 Микола Савка –  з Баштанщини, найактивніший автор в нашій спільноті з квітня, 2022 року. У спільноті МОВОСВІТ відбулися три презентації його книг, прихильники поета читають і декламують нові вірші, радіють його успіхам, творчим досягененням. Активний учасник наших творчих проєктів, зокрема «Бентежних віршів», які озвучували студенти,  представники різних професій – любителі поезії.

Пропонуємо добірку нових  віршів 2025 від літераторів Миколаївщини: Сашка Обрія та Миколи Савки.  Представлені поезії можуть обирати декламатори, які мають бажання долучитися до проєкту «Бентежні вірші 2025. Миколаївщина»  Запрошуємо до участі усіх охочих!

Сашко Кучеренко (Обрій). Вірші, які бентежать

САШКО ОБРІЙ

РОЗБИТА ХАТА

Злетіли шиби. Впав димар.

Дах перехнябивсь. Вмерла тиша.

Давно господарів нема.

Та хто тепер про це напише?

 

Як підсвітив нічну пітьму

й застряг у хаті хвіст ракети.

Як зойкнув, тріснувши, підмур

у небо, КАБами підперте.

 

Як розлетівсь на пил саман

і хата – зліпок з позачасся –

зосталась зяяти сама

скелетом ветхого каркасу…

 

Слідкує вдень і уночі

за перехожими постійно.

Тамує схлипи і плачі,

що розпливлись слізьми по стінах.

 

Розбита хата – півбіди…

Та де ж тепер розбиті долі?

Вже й сіл німуючі сліди

війна розвіяла по полю…

 

І скільки їх тепер, німих,

таких хатин по Україні?

І скільки ще життів людських

ножі війни перекроїли?

 

Зчорніла хата у золі

і перехнябилась ще дужче…

Та є щось в ній, у цій землі,

непереможне, невмируще!

 

Тож віра житиме у те,

хоч в цій війні й не видно броду,

що знов крізь хату проросте

життя, крислате і густе,

новітнім паростком свободи!

© Сашко Обрій

 

ВОНА (УКРАЇНІ)

Двиготіли міста

під шахедами, КАБами й дронами.

Розривались ракети

й серця під завалами міст.

Та вона підіймає

й несе своє серце обронене,

бо крім неї ніхто

через пекло б його не проніс.

 

В безпросвітній пітьмі,

крізь поранення, втрати і вибухи.

Через смерті невинних

цивільних, військових дітей.

Через вирви років,

до останнього вдиху і видиху,

з болем в серці несе

і примножує світло святе.

 

Ворог ікла в крові

вишкіряв і гарчав, і погрожував.

І обійми слизькі

до судом у легенях стискав.

Але очі її,

попри все, не робили порожніми

ані обстрілів шквал,

ні ворожий тваринний оскал.

 

В серці віру несла

і майбутнє, щасливе й заквітчане.

І нескорений дух,

і палку невмирущу любов.

І пісні, що із серця

потоками дужими й вічними

в щасті й горі лились

на земну всестражденну юдоль…

© Сашко Обрій.

 

ПОЛОВЕЦЬКА БАБА

Тяглась віків тонка вервечка

і не спиняла рух орбіт.

Стояла баба половецька,

лицем повернута на схід.

 

Чи виглядала із походів

полки куманів-кипчаків?

Чи ворогів кляла відтоді,

як перший хан в цей край наспів?

 

Живіт руками обхопила

і вклякла, згорблена, в степу –

прапраотців таємна сила

і цих земель одвічний пульс!

 

Мов оберіг, сам Мозолевський

трима над нею пектораль.

Аж ось нова орда: не лестить –

знов оберта на пекло рай!

 

Від голови до ніг всю бабу

ворожі кулі посікли.

Та де там!.. Встояла! – Неслабо…

Як в битвах з ханами колись.

 

В степах Дінця чи то Лугані,

в цей край вкорінена, вона

легенди зоряно-курганні

перегляда щоночі в снах…

© Сашко Обрій.

 

НЕБЕСНИЙ ЗООПАРК

– Хмарки…

– То й що у них нове?

– Та придивись! І будь, що буде…

На хмарці дядько, ген, пливе

у позі лотоса, мов Будда.

За ним – великий крокодил

роззявив пащу, щоб ковтнути

три антилопи, двадцять слив

й маленьку зграйку хмарок-нутрій.

За мить тваринки розпливлись,

мов пластилінові, по небу.

Та ось нових формує вись –

слона, мураху і амебу.

Лишень подружаться вони –

і знов вітрисько їх розмаже.

Пливуть херсонські кавуни.

Ось – чумаки, воли і мажі.

Щура гігантського бджола

куса, за нього втричі більша.

Та раптом гусне синя мла

й колишній щур драконом дише!..

Оце так справоньки! Ну й ну!

Уяву дражнить кожна хмарка!

Махаю Будді і слону.

Аншлаг в небеснім зоопарку!

Отак дививсь до смерку б, як

пливе з вареничками горщик!

Та крутить знов химерна яв

й мене – найбільшого з роззяв –

жене хутчіш до хати дощик…

© Сашко Обрій.

 

 

ПЛЮШЕВИЙ ВЕДМЕДИК

Доки кровожерливі шахеди

рвали в клоччя тиш нічну і сни,

плюшевий похнюплений ведмедик

в зорі втупивсь поглядом скляним.

 

Мов крізь нелюдську картину дику,

крізь безодню лих углиб глядів,

лежачи на згарищі будинку,

в очі безтурботних, світлих днів.

 

Доки у минулого архівах

порпавсь клишоногий чулий гість,

в київських багатоповерхівках

за під’їздом сипався під’їзд.

 

Ось два рятувальника і медик.

В ношах – юна власниця його.

Бачить трьох пожежників ведмедик,

що нічний приборкують вогонь.

 

Кинутий в пітьмі напризволяще,

у дворі закляк ні в сих ні в тих.

Слуха, як вогнем плюється ящір.

Думає: куди тепер іти?

 

Чи отут лишитися й підперти

небо розпанахане, в сльозах?

Сипляться на голову ракети.

Всі шляхи обрубано назад…

 

Дарниця, Солом’янка, Святошин…

Київ – мов одна велика ціль.

Ні жалю, ні жодних перепрошень.

Між руїн – обвуглені мерці.

 

Й плюшевий ведмедик на Подолі

з обгорілим вушком у дворі.

Боже, відбери в рашистів долю!

Щоби Вік у Пеклі, їм горіть!

© Сашко Обрій

 

 Бентежні вірші Миколи Савки

 

 

МИКОЛА САВКА

НЕ ВСІ…

В напівсвідомості всі бачили дорогу –

Оту єдину, що веде в свій дім.

Там навіть хто не вмів – молився Богу,

І кожен скрип дверей звучав, як грім.

 

Тортури, голод і гнилі підвали…

Усім це схоже на страшенний сон.

Страждали ви і ледве виживали

В сучаснім пеклі з назвою “полон”…

 

Ні сну, ні відпочинку, синє тіло

Від всіх побоїв і жорстких знущань…

Але найбільше, що в душі боліло –

Ніхто не знав, де та остання грань…

 

Ніхто не знав, коли усе скінчиться…

Надія й віра – ось і вся броня!

А серцю не давало зупинитись:

“Тебе чекають друзі і рідня!”.

 

Не всі змогли дожити до свободи –

Пішов хтось в небо зовсім молодим…

Низький уклін за все тобі, народе!

Загиблим – пам’ять, шана – всім живим!

12.08.2025р. Микола Савка

 

У СЯЙВІ СОНЦЯ…

Вражає синь річок і моря,

Блакить небес у вишині,

Ліси і гори, степ, що поряд,

Сади квітучі навесні.

 

Мов золоті, пшеничні ниви,

Багата й щедра в нас земля.

Тут почуваються щасливо

Дорослі й навіть немовля.

 

Живи, прекрасна Україно,

І гордо голову тримай!

Дзвенить хай мова солов’їна,

Піснями лине з краю в край.

 

Найбільший скарб – це, звісно, люди,

Це твої дочки і сини.

Про тебе слава йде повсюди,

Про твій характер запальний.

 

Тут кожен має смак свободи

Й можливість вибору в житті,

І неповторну силу й вроду

У сяйві сонця золотім!

 

БУДЕШ ВІЛЬНА

Так! Не раз ти кров’ю й потом

І слізьми умилася…

Та загарбницькій босоті

Все ж не підкорилася.

 

Гордо голову тримала,

Світу посміхалася.

Всі атаки відкидала,

Билась, не здавалася.

 

Помарніла вишиванка,

Вкрилась пилом, сажею.

Окропила землю й ранки

Рясно кров’ю вражою.

 

Зійде сонце над тобою,

Над синами й дочками,

Над дніпровською водою,

Балками й садочками…

 

Степ розквітне буйним цвітом,

Ковилою сивою.

Буде линуть слава світом!

Станеш ти щасливою!

 

Буде линуть солов’їна

Навіть за кордонами.

Станеш вільна, Україно,

За всіма законами!

11.07.2025р. Микола Савка

 

МАКИ ЗА СЕЛОМ

Розквітають маки за селом,

Наче кров людей такі червоні.

Скільки ж наших діток полягло!

А у інших сиві чуб і скроні.

 

Скільки полягло їх на полях!

Мов серпом, їх зрізала “кістлява”.

Обіймала матінка-земля,

Зранена, в диму та у загравах.

 

Господи, згадай про цих людей!

За життя у пеклі виживати…

Кожному на долю – сто смертей,

Але двом, як звісно, не бувати.

 

До життя багато запитань –

Нам важка дісталася дорога.

Вдосталь маєм досвіду і знань,

Віримо у себе та у Бога!

 

Розквітають маки за селом

На війною випаленім полі.

З попелу насіння проросло

Символом незламності і волі!

 

У ВІЧНІСТЬ ІДУТЬ НАЙКРАЩІ

БРАТ

Вже не піде він по росі

І не пригорнеться до тебе…

Йому назавжди тридцять сім –

Піднявся з янголами в небо.

 

В бою він голову поклав –

Суха життя його криничка.

Останнє, що в ту мить сказав:

“Прощай, я йду, моя сестричко!”.

 

Рвуть по живому біль і щем,

І туга душу розриває…

Хмаринка плакала дощем:

“Його в цім світі вже немає!”.

 

Над ним схилилася верба,

Своїм гіллям накривши тіло.

Пекучий біль, а ще журба –

Так ще ніколи не боліло.

 

Роки зозуля не кує,

І соловейко не співає…

В тобі частинка його є,

Болить… Та спогад зігріває.

 

За мир віддав своє життя –

Війна сестричку не лякала…

Пішов твій брат без вороття,

Щоб ти можливість жити мала!

02.08.2025р. Микола Савка

 

НЕНЬКА УКРАЇНА

Дніпро могутній і блакитне море –

Відкритий шлях великим кораблям.

Безкрайній простір: степ, ліси і гори –

Це українська батьківська земля.

 

Лунатиме повсюди солов’їна

Й розквітне, як у теплий день сади.

Не вмре ніколи ненька Україна,

Бо в серці вона в кожного й завжди.

 

Коли ідуть з добром – привітна й дружня;

Йдуть вороги – з мечем і на коні.

Нескорена в віках, стійка і мужня,

Не тоне й не згорає у вогні.

Вдягла степів південних вишиванку,

З квітучих полонин сплела вінок;

Намисто з ягід нанизала зранку,

А з трав зіткала гарний килимок.

 

Не все в житті вирішує нам доля,

Впливаємо і ми на хід подій.

У нас свята мета — свобода й воля,

І втілення в життя великих мрій!

 

Лунатиме повсюди солов’їна

Й розквітне, як у теплий день сади.

Не вмре ніколи ненька Україна,

Бо в серці і в душі вона завжди!

 

Детальніше з творчістю Сашка Обрія,   Миколи Савки  можна ознайомитися у фейсбуці, на персональних сторінках  за посиланнями.