Верховний Суд майже прозрів, а Конституційний Суд України поки що продовжує бути душителем верховенства права.
Про це у своєму блозі на сайті Цензор.НЕТ пише Аркадій Корнацький.
28 років я воюю з «українською владою», щоб примусити її дотримуватися Конституції та легітимних, діючих законів України.
Ця війна почалася у 1998 році з приводу викупу моїми батьками-колгоспниками понад п’ятисот земельних паїв, а далі трансформувалася у війну за верховенство права загалом, за його введення в Україні у реальну дію.
Бо виявилося, що українські можновладці (з суддями включно) плюють не тільки на земельні, але й на абсолютно усі інші права і свободи людей, і керуються не Конституцією та законами що їй відповідають, а виключно своїми «понятіями» про законність.
28 років доказую чиновникам усіх рівнів, від сільського до найвищих київських: ви неправильно, протиправно тлумачите законодавство і неправильно, протиправно застосовуєте його !
Не сотні – тисячі письмових та усних публічних звернень я направив за ці роки до органів влади та посадових осіб, в тому числі до президентів України, голів Верховної Ради, вищих судових інстанцій, Конституційного Суду України тощо з приводу системної неконституційності правотворчої та правозастосовчої діяльності органів влади, яка повністю паралізувала фактичну дію принципів правової держави, верховенства права, найвищої юридичної сили Конституції України, тобто верховенства права загалом.
28 років – і донедавна як об кам’яну стіну.
Стало зрозуміло, що простими зверненнями нічого не доб’єшся, що треба ставити можновладця перед альтернативою: або припиняєш злочинну діяльність, або будеш відповідати.
У 2024 році я підготовив ретельно аргументовану аналітичну довідку щодо тридцятирічного латентного конституційного перевороту, в стані якого тримають і мучать Україну її керманичі, щодо використання Конституційного Суду України в якості інструмента подавлення верховенства права, фальсифікації його повноважень, відсутності у нього компетенції наділяти правові акти юридичною силою або позбавляти їх такої сили тощо, і став наполегливо штурмувати усі вищі державні інстанції звинуваченнями у злочинній антидержавній діяльності та вимогою введення у реальну дію принципів верховенства права.
Направив такі звернення в тому числі суддям і голові Конституційного Суду України, головам Верховного Суду і Касаційного адміністративного суду ВС, де зокрема зазначив наступне:
«…жодне із положень Конституції України, в тому числі статей 75-101, 147, 150, 152 чи будь-яких інших статей Конституції України, не наділяють ні Верховну Раду України, ні Конституційний Суд України повноваженнями щодо прийняття законів або інших актів, що не відповідають Конституції України, або щодо надання неконституційним «законам», іншим неконституційним актам юридичної сили.
Отже КСУ не має повноважень законодавчого органу влади або якихось інших, ще вищих повноважень, відповідно до яких він міг би міняти суть і зміст Конституції України, законів та інших актів, легітимізувати неконституційні акти або скасовувати акти, що відповідають Конституції України, а Верховна Рада України зобов’язана виконувати функції єдиного законодавчого органу влади виключно лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією України, та приймати виключно такі закони й інші акти, які відповідають Конституції України.
Іншими словами, Верховна Рада України не має права приймати «закони» та інші акти, що не відповідають Конституції України,так само Конституційний Суд України не має права легітимізувати неконституційні акти, надавати їм юридичної сили, або скасовувати легітимні акти.
З огляду на вищенаведене, в силу прямої дії принципів верховенства права як норм Конституції України, невідповідність законів та інших актів Конституції України, порушення встановленої Конституцією України процедури їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності, тобто неконституційність законів та інших актів, виникають виключно ipso jure («в силу закону», в даному випадку Конституції України) з моменту прийняття органами влади протиправних актів або неналежного здійснення процедури набрання ними чинності.
Отже закони та інші акти стають неконституційними внаслідок і з моменту порушення будь-якими суб’єктами правотворчої діяльності (в тому числі Президентом України, Верховною Радою України), при виданні ними правих актів, Конституції України – а не внаслідок і не з моменту прийняття рішення КСУ про визнання їх неконституційності».
У відповідях від керівників Верховного Суду отримав запевнення, що мої доводи будуть уважно розглянуті.
І ось Постанова об’єднаної палати КАС Верховного Суду від 24.02.2026 року у справі N 160/6949/20:
«п.46 … за своєю правовою природою визнання Конституційним Судом України неконституційності закону, інших актів або їх окремих положень вказує на те, що вони суперечили нормам Основного Закону з моменту їх прийняття. Ухвалення рішення Конституційного Суду України не створює юридичного факту неконституційності, таким рішенням лише визнається наявність чи відсутність такого факту, який виник у момент прийняття неконституційного акта. З дня прийняття рішення Конституційним Судом України, якщо іншого строку не зазначено в самому рішенні, неконституційні акти лише втрачають чинність».
Це рівно те, що я доказую, тільки дещо іншими словами !
Нарешті, Слава Богу, «наверху» офіційно визнано, коли насправді наступає факт неконституційності актів!
Нарешті у кількох суддів Верховного Суду вистачило духу офіційно перекреслити злочинний міф про «повноваження» КСУ, згідно яких начебто правові акти стають неконституційними внаслідок рішень КСУ !
Бо максимум, на що спромагався Верховний Суд до цього, це вказувати судам на необхідність не керуватися неконституційними актами, навіть якщо питання їх неконституційності не розглядалося Конституційним Судом і вони є чинними.
Що із відомих причин судами здебільшого ігнорувалося.
Якби Верховний Суд у складі колегії суддів об’єднаної палати Касаційного адміністративного суду обмежився вищенаведеним у п.46 Постанови, можна було б запроваджувати державне свято – День прозріння українських судів… Проте вже наступний пункт Постанови, пункт 47, ставить в ступор:
«п.47 … шкода завдана неконституційним актом виникає у період, коли акт діяв та ще не був визнаний неконституційним, тобто в минулому, оскільки не можна заподіяти шкоду неконституційним актом після того, як він за рішенням Конституційного Суду України втратив чинність. Заподіяння шкоди завжди відбувається внаслідок вже прийнятого та застосованого в минулому до особи неконституційного акта».
Таке враження, що п.47 Постанови писали не фахові правознавці, які писали п.46, а якісь випадкові люди, що не розуміють наслідків неконституційності актів і до того ж не читали п.46.
Бо неконституційні акти не діють ні до, ні після, ні внаслідок визнання чи невизнання факту їх неконституційності, ні до, ні після, ні внаслідок набуття чи втрати ними чинності – вони ipso jure («в силу закону», в даному випадку в силу Основного Закону України) з моменту їх прийняття не мають юридичної сили, є недійсними/недіючими/недієвими, нелегітимними, «мертвими від народження», тобто як правові акти України де-юре не існують.
По-друге, шкода завдається не самими неконституційними актами і не внаслідок їх існування (чинності), а посадовими особами органів влади внаслідок протиправного застосування неконституційних, чинних але де-юре недіючих, нікчемних актів. Нести кримінальну та матеріальну відповідальність мають не неконституційні «правові акти», а ті хто їх тисячами приймає і застосовує, грабуючи і катуючи трудового українця.
Так що війна за верховенство права в Україні ще далека до завершення. «А батьків української державності» та нинішніх гробовщиків верховенства права чекають кримінальні провадження.
Юрист,
Народний депутат України
VIII скликання
![]()



У Конституції нашій, вашій, їхній, таки да, записано що єдине джерело влади – український народ.
Але практично фактично джерело саме по собі, влада теж, Конституція також.
Бо то є слова.
А дії, то вже те “що маємо, те маємо”, “що сталося те сталося”.
Якщо народ джерело влади, то чого на вибори йде не все джерело, а якась його частина. Так… десь % з 50-52.
А в місцеві то й взагалі – % 28-32.
А скільки в виборчих комісіях ще домалювань чи підмалювань робиться. Хто був у комісіях – той знає.
Простий приклад: на стіл подається два виборчі бюлетені (може бути й 100 й більше) з однаковими, на погляд зовні, якимись порушеннями (не так хрестик, чи лінію прокреслив навпроти фігуруючого у виборах кандидата, тощо). І от, якщо та неправильна ознака у бюлетені “ЗА” прізвище небажаного (попередньо оголошеного членам комісії) кандидата, то цей бюлетень йде в купку бюлетенів “ЗІПСОВАНІ”. Тобто голоси небажаний кандидат недоотримав.
Якщо така ж несправність в бюлетені “ЗА” бажаного кандидата, то бюлетень зараховується як дійсний.
І ніякі спостерігачі у цих справах не допоможуть.
Ну хіба що якийсь скандальчик затіють на тому й все.
Щоб не казали та не думали, що це якась видумка. Можна відповісти справи є реальні. Місцеві і лише тільки відомі автору цього допису, а скільки інших подібних, можна лише здогадуватися.
А про референдуми щось чули ?
Так от на папері є Загальнодержавний (для питань по долі всієї України), і місцеві (для вирішення регіональних питань).
Проводяться ?
Бува, але лише тоді, коли цього забажає та частина суспільства, яка такі питання вирішує. Тобто – депутати.
Ага, яких обирало всього 50 може 56 % володіючого правом голосування населення.
“Заява або повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення — це основний привід для початку досудового розслідування (внесення даних до ЄРДР). Вона може бути усною або письмовою, подається потерпілим або б у д ь -я к о ю о с о б о ю, якій відомо про злочин, і обов’язкова до прийняття та реєстрації поліцією протягом 24 годин.”
Офіційний портал Верховної Ради України
Офіційний портал Верховної Ради України”
Це з Інтернетного ГУГЛу. Сьогодні 17.03.26 р.
Таке було й раніш за старим КПК і є в пристарілому новому.
Однак на практиці, якщо за старим КПК дійсно було достатньо усної заяви будь-якої особи про факт чи й особу причетну до злочину.
Навіть за наявності повідомлення в ЗМІ (газеті, на ТБаченні Радіо, тощо) про злочин вже мала місце підстава здійснити кримінальну перевірку та визначитись щодо обґрунтованості чи фіктивності наведеного факту про злочин та порушувати кр.справу.
Тепер от, з не таких вже давніх пір, відповідь від Слідчих, прокурорських органів стандартна: “Вам треба написати заяву”. Та ще й за якоюсь, передбаченою процесуальною формою.
Або зразу – “це справа не кримінальна. Вам треба до суду зі справою у цивільному порядку, – з позовом”.
Загалом же цей недавньо – давненький КПК – це такий витвір, останньої пори законодавців (не виключено, що так і задумувалось), що у його недороблених нечітких положеннях, бува і суперечливих,
можуть розібратись лише достатньо високого рівня та добросовісні (для клієнтів) адвокати.
А щодо слідчих, прокурорів, навіть суддів особливо малостажних, то положення КПК або ліс дрімучий, або широке поле, горизонти для того, щоб слабувато розслідувану справу просто не розкласти на процесуальні складові і тим самим поховати.
Щоб переконатись у викладеному, достатньо звернутись до реєстру кримінальних справ, що перебували вже у судах (не говорячи про ті, які ще до суду “повмирали”) і подивитись чим вони позакінчувались.
А про подібні справи високих рангів, то взагалі, щось не було чути, щоб всі, або хоча б 10%, доходили до вироків.
Як правило розслідування тривають десятком або й десятками років.
І таке бувало спостерігалось і в кінці “совєцьких врємьон”. Але не в таких масштабах.
Бо як завжди працюють не закони, а гроші і недостатній фаховий рівень тих, хто такі справи чи провадження провадить чи має провадити.
І це також стосовно “вимог Конституції”. Або як чогось казали деякі представники наших високих влад – “Каністуції”, “За нашою Каністуцієй”, “Каністуційні норми, і таке подібне.