Як народжуються вірші? Це питання, напевне, найчастіше задають авторам поезій їхні шанувальники на творчих зустрічах. Поетеса Лоріна Лисогурська не приховує жодних секретів творчості: надихаючим початком для народження вірша у неї є образ, який торкається душевних струн і загострює уяву. Саме тому її твори такі самобутні, яскраві, вони запам’ятовуються, і не залишають місця для байдужості.
Я стала однією з перших, кому пані Лоріна прочитала свій новий вірш, присвячений Миколі Вінграновському. Історія народження цього вірша проста й… непроста. На грудневому зібранні спільноти «Мовосвіт» говорили про поета, пригадували цікаві історії з його життя, адже 6 грудня – день його тезоіменин, День Миколая. Я пригадала історію про грушу, яку розповіла двоюрідна сестра Миколи Степановича – Лідія Пташинська з Кримки.
Ця груша росла в садибі батьків пані Лідії – Ганни та Івана Кулачинських, в селі Кумари. З нею пов’язані спогади дитинства та юностіі. Саме тут дітвора влаштовувала ігри в лова, у схованки, у «грушки»… Серед них – і Микола Вінграновський, який щоліта приїздив сюди з Первомайська на канікули. Дерево вже тоді було, за словами пані Лідії, таке, що «утрьох не обхопиш»!
Йшов час, діти стали дорослими, створили свої родини. А груша постаріла, почала усихати. Господарі вирішили спиляти дерево. Розповідають, що, Микола Вінрановський заплакав, коли приїхав у село погостювати до родичів і дізнався, що грушу спиляли. Саме цю подію відтворила Лоріна Лисогурська у своєму вірші…
***
Заплакав. поет, коли грушу рубали,
хоч справа житейська і геть не трагічна:
зістарілась бідна, плодів не давала.
Для нього ж вона древо роду одвічне.
Згадав: дітлахами двоюрідні, рідні,
немов горобці, обсідали гіляччя
у дощик сліпий і у днину погідну,
а він ліз угору, де просторо й лячно.
У вітряний день верховіття гойдалось,
рождалось бентежне: оце б мені крила!
І небо не небом, а морем здавалось,
і хмари не хмари, а білі вітрила.
Та з-за горизонту хмари пурпурові,
а в трюмі внизу там брати і сестриця
і груші солодкі, як мед, бурштинові,
і сік присиха на замурзаних лицях.
Життя промайнуло,у вузлик згорнулось.
Та раптом як спалах: мене упізнала!
Недарма ж, як мати, легенько торкнулась,
і грушка єдина до ніг мені впала…
/Лоріна Лисогурська, грудень, 2023/
Нічого в житті не буває випадковим, нічого не буває зайвим. Раптовий спогад може зачепити за живе, розбурхати уяву. Поетеса подарувала нам вірш-новелу, вірш-елегію, почувши зворушливу історію.
Микола Вінграновський, його творчість, історії його життя надихають нас знову і знову.
Наталія Терещенко, голова художньої ради Артхабу «Вінграновський»
