Самобутність поезії Миколи Вінграновського – це її загадковість, багатовимірність, символізм образів, іноді на межі реальності і фантастики. І все це не лише на змістовому, але й на емоційно-чуттєвому рівні. Автор запрошує читача у світ образів і символів, не лише як поет, але і як художник, режисер…
Ця кінематографічність яскраво проявляється у багатьох віршах, один з них – «Щока та тінь, та тінні очі».
Кожен рядок, як кадр у фільмі
Уявімо собі, що оператор фільмує вірш, послуговуючись текстом як сценарієм. На екрані відтворюються кадри:
Щока та тінь, та тінні очі,
І ми самі на самоті…
І дощ цілує опівночі
Кульбаби очі золоті.
Десь кінь ірже — його не чути,
Десь хтось іде — його не знать.
Тебе любити — не збагнути,
Прощанням щастя доганять…
/© М. Вінграновський, 1970/
“На самоті” в українській мові означає “наодинці”, “без нікого”. Це прислівник, який вказує на стан, коли людина перебуває без інших людей. Вираз «ми самі на самоті» підкреслює, що люди почуваються самотніми, навіть коли знаходяться удвох, отже вони почуваються чужими одне одному. Дощ. Краплі дощу стікають по ніжних квітах кульбаби. Поцілунок під дощем. Схоже, прощальний….
Емоційна глибина – прості речення, які б’ють у саме серце
Твір «Щока та тінь, та тінні очі» – це один з віршів-загадок, віршів-алегорій. У ньому відчувається з одного боку – біль розставання, а з іншого – самонавіювання, намагання дивитися філософськи на втрату, аби заглушити цей біль. Як обцілована дощем кульбаба згодом забуває про дощ, так і закохані викреслюють з пам’яті щасливі хвилини кохання. Воно тепер в минулому. Як ватра гріє навіть мерзлу землю, так і зболене серце ліричного героя здатне бути відкритим для тепла, доки він живе на цій землі.
Не все те є, що мало бути,
Бо й щось до нас було-збуло.
Але в кульбабі дощ забутий
І зуби білі, мов різдво.
На віки вічні і назавтра,
Як і на вчора, як тепер,
Як мерзлу землю гріє ватра, —
Доки в землі я не помер.
Образ кульбаби набуває рис легковажності і одночасно незбагненності, непередбачуваності. В поезії Вінграновського ця квітка, як і персонаж вірша, наділена магічними здібностями, це символ щастя, любові, але й нагадування про швидкоплинність цього щастя. Жінка розбурхує вогонь колишніх почуттів у ліричного героя, але ці почуття приречені: «тебе любити — не збагнути». Тож залишається лише прощання.
Поет інтуїтивно чи свідомо обрав саме кульбабу, щоб через контрасти цієї квітки передати інтригу і складність ситуації. Її жовтий колір асоціюється з сонцем, теплом, а пухнаста біла “парасолька” – з розсіюванням, розлукою.
Квітка розкриває свій характер
Кожна квітка, та й взагалі, кожна рослина у творчості Вінграновського – це важливий елемент його поетичного світу. Вона покликана передавати почуття і настрій автора чи ліричного героя, неповторність довколишнього світу, динаміку і тло подій, що розгортаються… Але крім цього літературно-художнього призначення, кожна квітка розкриває свій власний характер, своє «обличчя», створюючи тим самим образ-символ, іноді досить складний і багатогранний. З таких образів-символів і складається багатовимірність твору письменника. От, здавалося б, проста, квітка-кульбабка. А яка вона органічна у дитячих віршах Миколи Вінграновського, наприклад, «Озирнулись маки», або «Молоденька Хмаринка»!
Цвіте зранку кульбаба,
Цвіте жовта троянда,
І жовтеньким курчатка цвітуть.
Будеш їх поливати,
Будеш їх напувати,
А вони тобі щастя дадуть
Тут кульбаба є одним з атрибутів безтурботного дитинства, збирання квітів, приємних ностальгічних спогадів. Водночас на прикладі вірша «Щока та тінь, та тінні очі» ми упевнились, що у письменника є твори, котрі виходять за рамки таких атрибутів.
Кульбаба в дизайні Бібліотеки-музею та в картинах Анатолія Гайдамаки
Художник-монументаліст Анатолій Гайдамака не оминув квітку кульбаби, при оформленні інсталяції «квіти творчості Вінграновського» в залі Футуристичної бібліотеки-музею. Ми бачимо її тут, сонячно-яскраву, поруч з іншими квітами.
У творчості самого Анатолія Гайдамаки кульбаба зустрічається у вигляді легеньких і пухнастих білих кульок, готових злетіти у повітря і розсіятись у просторі, і в образі золотавого віночка-намиста.
Чудові зображення квітки створив також первомайський художник Дмитро Єребакан. Наразі вони знаходяться у приватних колекціях, а деякі демонструвалися в галереї Архабу «Вінграновський».
Проза та її музикальність: коли ритм слова захоплює
Прозові твори письменника «Кінь на вечірній зорі», «Літо на Десні» насичені описами кульбаб. Вони рясно супроводжують головних персонажів під час прогулянок, побачень, по дорозі до школи чи просто у побутових ситуаціях спілкування з домашніми тваринами.
«Заходили в школу – кульбаби цвіли де-не-де. Вийшли – від кульбаб жовтіло усе шкільне подвір’я, аж Галя зажмурилась.» «Кінь на вечірній зорі», стор 430
«Наїдені на кульбабах , між хрестами гундосили джмелі, синіми першими ріденькими квіточками з могил дивився барвінок, стежкою під ногами чимчикували з роботи і на роботу мурахи.»
«Кінь на вечірній зорі», стор 421
«Милуючись золотим промінням рідного сонця і жовтими пахучими сонечками рідних кульбаб, Маня мов зачарована стояла і слухала …»
Літо на Десні, стор. 439
«…татусь зірвав жовтеньку молоденьку кульбабу, збив щолбаном з неї бджолу, понюхав сам… і поніс ту кульбабу понюхати коневі. Дурний понюхав і встав з колін.
Літо на Десні. стор. 444
Такі описи додають прозі живої атмосфери літа, роблять її соковитою, яскравою, запашною. Це стиль Миколи Вінграновського, це спосіб бачити світ, його красу і вміння передати своє бачення читачеві.
Попередня стаття з циклу “Квіти Миколи Вінграновського” МАЛЬВИ
Наталія Терещенко, голова художньої ради Артхабу Вінграновский
Література:
Вибрані твори /М. Вінграновський; упор. Мирослав Лазарук. -К.Смолоскип, 2013.Серія «Шістдесятники».
,
