Інформуємо наших шановних читачів, що у Бібліотеці-музеї Миколи Вінграновського ви можете взяти на абонемент або почитати у нашому читальному залі нові книги.
- Василь Симоненко”Краще знати про що пишеш. Статті, рецензії, виступи, листи ” Харків, «Флоіо» 2023.- 186 с.
- Павло Вольвач “20 + 1, або Земля мертвих”, Львів: Видавництво Старого Лева, 2021. – 392 с.
Василь Симоненко”Краще знати про що пишеш. Статті, рецензії, виступи, листи”
До цієї книги увійшли статті, виступи, листи, біографічні матеріали та щоденні нотатки Василя Симоненка. Загальний стаж його праці на журналістській ниві налічує близько семи років. Симоненко бентежився за дієвість кожного рядка. Він завжди повторював, що журналістика є однією з форм літературної та громадської діяльності. Це видання допоможе читачеві краще збагнути Василя Симоненка як особистість з притаманними йому ідеалами, а також ту дійсність, в якій він жив і творив.
У книзі ви знайдете статті про нашого земляка Миколу Степановича Вінграновського. Поетів пов’язувала щира дружба на початку 60-х років минулого століття. Тож у статті Симоненка «Про поезію Миколи Вінграновського» та записах «Окрайці думок» читайте думки і судження Василя Симоненка про одного з перших і поетів-шістдестяників.
Павло Вольвач “20 + 1, або Земля мертвих”
«20+1 або Земля мертвих» — книжка в жанрі кросовер, в якій Павло Вольвач використовує класичні засоби мемуаристики не лише задля створення галереї знакових портретів доби, а й задля вибудови власної біографії як плетива «перехресних стежок» з усіма тими діаметрально різними людьми….»
Для мешканців Первомайська ця книга є особливо важливою ще й тим, що тут ми знаходимо спогади автора про дружбу з родиною Вінграновських. Це «Дорога Сивова» та «Льо».
Дуже цікавою і влучною є аналітика Роксолани Жаркової:
«Трохи зосібна, масштабним островом височіє Вінграновський. Точніше, родина Миколи Вінграновського. Якщо шукати у цих кросоверних мандрах Вольвача вісь розповіді, магнітний меридіан, то це він. Без такого чіткого компаса, як Микола Степанович, не було би, певно, цієї подорожі по Землі мертвих. Сюжет про Вінграновського – це його (Павла Вольвача) continens terra (лат. неперервна земля), бо таким тепло-неперервним (ніби пуповинна нитка) є і спогад про нього, коли «серце ніби хтось стискає теплими пальцями» (с.140). Титул «учня Вінграновського» для Вольвача став визначальним, хоча, як привідкрив автор секрети власного учнівства, він студіював у метра не формально, у буквальному сенсі, а символічно, бо чи не всі його «зронені фрази вартували лекцій» (с.142). Вольвач згадує і те, як інспірувала його на подальшу творчість щира похвала Вінграновського («у світі щось змінилося. Сам світ змінився. Так я це сприйняв» (с.138), і унікальні деталі їхнього знайомства, перші слова Миколи Степановича про неголену Павлову бороду і схожість із Тютюнником. Не забуваються й відчуття, коли паморочилася голова – «від присутності класика, від віршів, не промовлених уголос, але які витали в повітрі» (с.139).
Описує Вольвач побутові, трохи кумедні ситуації, розмови і робочі плани, поїздки на природу, звичайне нелітописне щодення. З одного боку – мелодійні космічні «Атомні прелюди», сповідальний «Северин Наливайко», чуттєва інтимна лірика, з іншого – приватний шелтер-«намет», де «звичний антураж, стільчик із цигарками й пігулками, корінці книжок, окуляри поверх «Иностранной литературы» і навіть пляшка пива під стільцем, непочата пластикова пляшка «Чернігівського» (с.162-163). Вольвач визнає фрагментарну (по)кадровість власних спогадів, погляд його бінокля (а тут ще й телескопа, бо це ж Вінграновський) то наближається до мікроскопізму (вловлюючи дрібні плямочки на футболці митця), то навпаки – шукає широту, діапазон для такої фігури, що має постати без рамок, бо сама ж своєю широкоплечістю долає ці рамки, вщент ламає будь-яку можливу рамковість. «Мені всотувалися якісь деталі, часто ніби й зовсім випадкові – уривки фраз, риси обличчя, жести, настрій. Сама атмосфера» (с.142).
Атмосферу острова Вінграновських берегла Льо. Це єдина жінка на Землі мертвих. Це єдина повноколірно (повноцінно, повнокровно) представлена жінка у кросовері Вольвача з-поміж усіх 19 розділів-есеїв про мертвих. Хочеться спитати, як їй там, на тій чоловічій Землі, в оточенні поетів-художників-музикантів. Чи не сумно, бува? Чи не важко цій жінці офірно присутніти «у силовому полі й тіні» (с.281) свого чоловіка? Питання губляться, витікають у простори тиші. Олександра Іванівна показана у тексті Вольвача красивими окремими мазками на полотні спогаду про її чоловіка (хоч П. Вольвач і присвятив їй окремий розділ «Льо»): вона «гінка, стримана, вся в темному, ніби цівка кави» (с.268). Таке ототожнення у читачів-кавоманів не викличе особливого інтересу, жінка і кава – звичне порівняння, але тут воно (ототожнення) маркує радше гіркоту на цілий вік: Львів, дочка Ярина, чорнота втрати, білизна малюнків померлої художниці. А може, Ярина, дочка сходознавця Яреми Полотнюка, онучка славної Ірини Вільде, дружина мистецтвознавця Андрія Дороша і є цією двадцятою жителькою незвичного архіпелагу, Землі мертвих. І саме їй міг би бути присвячений отой двадцятий, ненаписаний розділ книги. Це мешканка Землі, з якою за життя не перетнувся П. Вольвач. Так, але він перетнувся з її історією. І пізніше зініційована виставка невідомої художниці Ярини Полотнюк – ще один алегоричний мікрокросовер у макрокросовері усієї книги.»
«Але повернемося до Вінграновських. Точніше, до Льо, як називав свою дружину поет. Олександра Іванівна у спогаді Вольвача – майже кінематографічний образ. Вона як ніхто «розуміла – що саме пише її чоловік, і навіть те, з чого написане постає» (с.281-282). Вона – типаж земної петрарківської Лаури і земної дантівської Беатріче. І повне їх заперечення. З одного ракурсу – «любов темніє на дні виразних очей, і це не звичайна закоханість, а рана, солодке довічне ураження. Через те, може, й залом ледь усміхнених вуст видався гірким» (с.279), а з іншого – «грибні борщі з вушками, томлені підчеревини, страви з червоною рибою, грецькі салати становили чималу частину її увзаємнення зі світом» (с.271). Жінка, що дарувала смак життя поетові. І берегла його, а по смерті – його твори. «Іду за вами, слід у слід» (с.288) – промовила Льо. І ці слова адресовані не лише Вінграновському».
Запрошуємо до читання!
Катерина Краєвська, бібліотекар
Наталія Терещенко, голова художньої ради
