Вірш «Тринадцять руж під вікнами цвіло» – один з найзагадковіших у творчості Миколи Вінграновського. Пронизаний тривогою і сумом, гіркотою страждань, риданнями і сліпими сльозами, втратою, трагічними картинами, що закарбувалися в пам’яті… що насправді криється за цими словами?
Думки відразу асоціюються з болісною втратою, яка граничить зі смертю. Якщо б не контраст: ружа ( троянда), що символізує красу, але може символізувати і прощання. Чому поряд з цим символом шикуються трагічні болісні асоціативні ряди: кров, гіркота страждань, сліпі сльози, «білі руки з голубими пальцями»…?
Тринадцять руж під вікнами цвіло,
Тринадцять руж — чотирнадцята біла.
Тринадцять дум тривожило чоло,
Тринадцять дум — чотирнадцята збігла.
Тринадцять руж під вікнами рида,
Тринадцять дум навилися на ружі…
Руда орда копиць у виднокружжі,
І сонця кров солом’яно-руда.
Тринадцять руж-тринадцять кружелянь:
Червоне жовтим, жовте сірим душиться.
Ця гіркота пригашених страждань,
Ці білі квіти суму на подушці…
Цей білий образ — чорний по ночах,
І зігнутих дерев неандертальці…
Ці білі руки з голубими пальцями
Горять у мене й досі на очах…
Я плачу. Все біло навколо.
Я плачу сліпими сльозами,
І мова моя пересохла…
1963
Трактування літературознавців чи просто шанувальників – часто так чи інакше сходять до образу втраченого кохання, чи чогось такого подібного. Але у 1963, коли був написаний цей твір, письменник був одружений і щасливий у шлюбі, у липні 1963-го кохана дружина народила йому первістка – сина Андрія, тож не було жодного привода для ридань.
Можливо цифра 13 дає ключ до розуміння трагічних подій, зображених у вірші?
Увагу привертає дата 13 грудня 1963 року – день смерті Василя Симоненка. Шляхи двох найвідоміших представників протестного покоління шістдесятників у 1962-1963 роках дійсно перетиналися неодноразово. Про це є відеосюжет, створений нашою командою в рамках проєкту “Цікавинки Артхабу Вінграновський”
Загалом це була коротка, але яскрава мов спалах дружба, про яку залишив спогади Василь Симоненко у своєму щоденнику «Окрайці думок», а Микола Вінграновський у статті « Всі ми з одного часу, з одного народу». На смерть Василя Симоненка Вінграновський написав вірш:
Наш Василь іде по найдовшій у світі дорозі
З розплющеними 28-літніми очима
Наш Василь іде по останній у світі дорозі
З зупиненим серцем з опущеними руками…
Все більше схиляюсь до того, що твір «Тринадцять руж під вікнами цвіло» має пряме відношення до смерті Василя Симоненка. Вирази «тринадцять руж» і «тринадцять дум» – це наповнений символікою та гострим драматизмом зріз внутрішнього стану ліричного героя: тривога, тягар, мука, важкі думки.
Аналіз образів-символів як спроба тлумачення тексту
“Чотирнадцята біла” ружа та “чотирнадцята збігла” може означати, що 14 грудня для Василя Симоненка не наступило. Далі йдуть образи-символи душевного спустошення: “руда орда копиць”— безпосередній образ агресора, а “рудий” колір — це колір крові, руйнування. “І сонця кров солом’яно-руда”— метафора заходу сонця: символ життя, перетворюється на свою протилежність.
“Червоне жовтим, жовте сірим душиться” — кольори, що символізують хаос, хворобу, утиски, насильство. “Білі квіти суму на подушці”— символ жалоби. Білі квіти (можливо, ті самі ружі-троянди, або справжні квіти) лежать на подушці, де лежить тіло небіжчика. “Цей білий образ — чорний по ночах” – нічні кошмари, неможливість втечі від спогадів.
“Зігнутих дерев неандертальці”— дивний, але дуже сильний образ. “Зігнуті дерева” можуть бути безлистими зимовими деревами. Дуже травматичний спогад: “Ці білі руки з голубими пальцями / Горять у мене й досі на очах” — найбільш очевидний жахливий образ, ймовірно, руки померлого. Цей образ “горить” в очах, він випалений у пам’яті, постійний, невгасимий спогад про втраченого друга. Повна руйнація та безсилля: “Я плачу. Все біло навколо.” – свідчення того, що дія відбувається взимку, тому білий колір – то, швидше за все, сніг. Крім того, це символізує спустошення в якому перебуває душа під час втрати близької людини. “Я плачу сліпими сльозами”: сльози “сліпі”, бо вони не бачать виходу, не мають мети, це вираз абсолютної безнадії, неможливості щось змінити. І мова моя пересохла…” звучить як фінальний акорд. Травма настільки глибока, що позбавляє слів. Ліричний герой не може навіть висловити свій біль словами, його пересохле горло — символ страшного болю, символ кінця і марноти усіх спроб осмислити цю втрату.
Найбільш промовисто говорить про події грудня 1963 року світлина, де друзі проводять Василя Симоненка в останню путь. На обличчі Миколи Вінграновського – розпач, сльози, страждання, і це співзвучно тим подіям, які зображені у вірші.
Наступна стаття з циклу “Квіти” : Де горить під зорею мак…
Наталія Терещенко, голова художньої ради Артхабу «Вінграновський»
Попередня стаття з циклу “Квіти в творчості Миколи Вінграновського. Троянди.
