Щоб пізнати поета, радив колись мудрий Гете, треба піти в його країну…
Що ж таке, «поетова країна»? Іван Дзюба в одній з аналітичних статей про Миколу Вінграновського зауважив: «Це не просто географічне чи політико-адміністративне поняття. Це і земля, де він народився і зростав, де вбирав у себе безліч вражень дитинства… Це і доба, що дала настроєність і масштаб цьому духові. Це і ЛЮДИ, в яких і через яких поставали йому земля і доба: батько і мати, кревні й сусіди, друзі й ровесники… »
Сьогодні в футуристичній Бібліотеці-музеї Вінграновського відбулася зустріч з «поетовою країною»: близькими і рідними митця! Сюди завітали: рідна сестра Миколи Степановича – Геля Степанівна з донькою Ольгою, двоюрідна сестра по материнській лінії – Лідія Іванівна Пташинська з сином Леонідом та онуками.
Гостей радо зустрічали співробітники закладу та його фундатор, Аркадій Олексійович Корнацький. Згадуючи непросту історію створення музею, Аркадій Олексійович зауважив, що для втілення задуманого проєкту був запрошений народний художник Анатолій Васильович Гайдамака, відомий в Європі як автор багатьох монументальних музейних споруд. Істина народжувалася у них подекуди в принципових дискусіях і затятих спорах, але результат роботи – того вартий!
– На жаль, відкриттю Бібліотеки-музею в минулому році завадив карантин, а цьогоріч – плани зруйнувала війна, – зауважує Аркадій Олексійович і висловлює сподівання, що АртХаб Вінграновський запрацює на повну потужність, щоб виховувати у молоді хороший художній смак до істинно гарної і талановитої поезії та прози.
Здавалося б, стільки спогадів вже опубліковано в пресі та книгах, стільки вражень передано, деталей згадано! Та невипадково в літературних колах Миколу Степановича називають «безмежний Вінграновський»! Адже постать «чарівника слова», «маршала української літератури», настільки глибока й неосяжна, що говорити про неї можна безкінечно, відкриваючи нові й нові грані його таланту, дивуючись новим яскравим проявам його особистості.
«Поетова країна» відразу підкорила всіх нас щедрістю почуттів, зворушливою і ніжною любов’ю до свого кревного. «Який він милий!», «це наш Колюся!», «красень наш», – Геля і Ліда не приховували свого зачарування музейними експозиціями і світлинами брата! Говорили про Миколу Степановича, згадуючи, як милі дрібниці, так і доленосні події його життя, нерідко стираючи хрестоматійний глянець, руйнуючи усталені стереотипи.
Згадували, яким він був щедрим, які любив страви, як відпочивав і працював.
Любив вареники з картоплею і кропом, мамалигу з шкварками, картопляники з печі, а цибулю міг їсти, відкушуючи, ніби яблуко. Смакувала йому і зелена цибулька, і ріпчаста, в овочевому салаті, заправленому запашною олією. Їв мало, за виразом сестри «був не їстовитим», їжа на тарілці цікавила його більше своїм виглядом, аніж смаком).
Прості селянські страви дивували й зачаровували Миколу Степановича своїм виглядом, ароматом… Захопившись роботою, письменник іноді взагалі забував про Їжу!
Сестра Геля пригадує, як в 40-х роках мама Зіна захворіла тифом і не могла вправлятися по господарству. Тоді старший брат Віктор, упродовж кількох днів, наполегливо годував маленьку сестричку тільки сиром, змішаним з молоком. Родина мала корівку, завдяки їй вижила в складні воєнні роки.
Сестра Лідія розповідає, що Микола був в дуже спостережливим, допитливим навіть в зрілому віці. Любив нові враження, з особливою пристрастю милувався природою, в її первозданній красі. Заради цього йшов сторожити баштан і ночував там в наметі, постеливши кожуха і, поклавши під голову велику пухову подушку, яку давала йому сестра.
А ще, їздив в лісництво до єгеря Івана Коцюбинського, аби поспілкуватися, скуштувати смачної тушкованої дичини, приготовленої за особливим єгерським рецептом. На «Бобику» (так називали автівку УАЗ 469) їздили лісовими угіддями – ось звідки незабутні враження, якими рясніє пейзажна лірика! Але найцікавіше і найдивовижніше – це мандри дорогами Первомайщини на возі, з конячкою Манюнею в упряжці. Їхав повз скіфські кургани, узбережжям Кодими, милувався південним степом! Не обминав увагою навіть високорослі будяки з малиновими голівками квітів!
Лідія іванівна Пташинська, сестра Миколи Степановича розповіла чимало секретів про те, як і де була придбана конячка: у сестри збереглася навіть квитанція на її придбання! Гарно виходило у Ліди співати разом з Миколою під час мандрівок на возі. Особливо потужно, на два голоси звучала пісня «Думи мої, думи мої», на слова Тараса Шевченка. Свою розповідь пані Ліда відразу засвідчує гарним співом!
Про себе Лідія Іванівна розказала багато цікавого: в юності вправно їздила верхи на конях, жоден хлопець не міг її обігнати! Вміла кермувати автівками і навіть трактором! А ще, знала напам’ять багато віршів, виступала на шкільній сцені, в клубі. Несподівано вона декламує напам’ять уривок з Шевченківських Гайдамаків, «Гонта в Умані»! Дуже виразно, емоційно й голосно декламує! Отже, акторський талант, вочевидь, передався в родині по материнській лінії: його успадкували Ліда й Микола. Сестрі не вдалося реалізувати цей талант в професійній діяльності, вона виступала на аматорській сцені. А Микола виявив наполегливість, став відомим актором і режисером.
Н. Терещенко, голова художньої ради АртХабу Вінграновський. Первомайськ.
Читайте продовження статті : Спогади сестри Гелі Степанівни Мельник
