Краєзнавець Тетяна Хмара порадувала мене звісткою, що Анатолій Коваленко, видавник з Врадієвки, готує до друку збірочку первомайської письменниці Валерії Феофанівни Джулай (19 березня 1915 — 30 липня 1984). Ділюсь своїми спогадами про цю неймовірно талановиту, мужню жінку, українську поетесу, учасницю українського визвольного руху.
Знайомство з поетесою Валерією Джулай: погляд у далекі 80-ті
Моє знайомство з Валерією Феофанівною Джулай відбулося в далекому 1981 році у грудні. Чому я так добре пам’ятаю цю подію? Тому що, мене вперше запросили на засідання літературного об’єднання як літератора початківця.
Я тоді друкувалася вже в місцевій пресі, і от, редакція запросила мене долучитися до роботи і до членства в місцевому літературному об’єднанні. Таким чином я прийшла на творче зібрання в Будинок дитячої творчості ( тоді – Палац піонерів). У просторій кімнаті на першому поверсі, по периметру стояли столи, за ними сиділи наші місцеві літератори. Із старшого покоління це були Галина Данилівна Печенко, Валерія Феофанівна Джулай, Григорій Усатюк, Олена Жарська.
З середнього покоління Жана Семененко-Руських, вона головувала на цьому засіданні. Присутні були також поети Людмила Мартинова, Євген Кривоніс і і кілька представників зовсім юного покоління – це були старшокласники, які теж писали непогані вірші. Формат засідання був досить демократичний. Кожен по черзі читав свої твори, потім слухали відгуки колег. Схвальні відгуки, були поради, зауваження. Я сиділа біля Валерії Феофанівни Джулай. Ми вже встигли з нею перемовитися кількома фразами, ближче познайомитись. Я дуже добре запам’ятала, що перед Валерією Феофанівною лежав досить грубий зошит з обкладинкою темного кольору. Коли вона його відкрила, то я зрозуміла, що це непростий зошит, що це рукописна книга. Тому що весь зошит, кожна сторіночка, кожна клітиночка була списана таким дрібним убористим почерком авторки. І ось вона почала читати свої вірші.
Не питаю себе, не питаю, чи цвіли в яблуневі сади?
Чи достигло багряне, мов зраю чудо яблуко, сповнене див?
Чи приносили щастя лелеки із країни рожевих надій?
Чи вертали сини іздалека на поріг, мій старий, молоді?
Чи з пшениці, що сіяла в полі у жнива брала жменю зерна.
Не питаю в нелегкої долі п’ю свій келих сповна і до дна.
Чи спитати, всім бідам на зло?
Ні. Не треба.
Я знаю.
Було.
Ми слухали ці вірші затамувавши подих. Скажу відразу: я нічого не знала до цього момену про пані Валерію. Ні про її важку долю, ні про її втрати, трагічні події, ні про репресії, в’язницю, нічого не знала. Тоді не прийнято було про це говорити, і ми про це не говорили. Але, послухавши один-єдиний вірш, я зрозуміла все про цю жінку. В одному творі промайнуло все її життя, її доля, її характер її талант. Така потужна метафорика цього вірша.
- Яблуневі сади, багряне, мов з раю чудо яблуко – це символи кохання.
- Чи приносили щастя лелеки із країни рожевих надій? – Це символ материнства, жіночого щастя, жіночої мрії.
- Материнський поріг. – Це символ дому, сімейного вогнища, символ матері-берегині, яка молиться за долю своїх дітей.
- Пшениця, жнива, жменя зерна. – Це символ добробуту, щедрості, вдячності людині за те, що вона сіяла.
Чи мала усе це Валерія Феофанівна? Ні, в цьому було її відмовлено по життю, жіноче щастя було в неї вкрадене. Але як звучить це потужне питання: «Чи було?» І як вона відповідає на нього? Вона стверджує: «Я знаю. Було.» Тобто, вона не дорікає долі, не кляне долю, вона нікого не звинувачує, вона стверджує, що своє щастя віднайшла у мріях, у красі, яку створює для людей. Це Краса її віршів. Це добро, яке вона дарує людям. Людина зуміла бути щасливою попри все, що у неї було вкрадене.
Ось такий вірш. Це вірш-доля, вірш-сповідь. Ось така глибока багатовимірна поезія. Не кожен поет здатен написати так зрозуміло, глибоко і проникливо. І, знаєте, кожен її вірш такий: багатовимірний, глибокий, без повчальної риторики, без пафосу. Кожен вірш несе в собі красу і глибину. Кожне слово вивірене, виміряне, вистраждане.
Я в той момент зрозуміла, що переді мною дуже талановита українська поетеса, в якої є чому повчитися. І треба сказати, що Валерія Феофанівна мала великий вплив на подальшу творчість багатьох членів нашого літературного об’єднання. Зокрема, на мою творчість. По-перше, вона вмотивувала мене писати українською мовою. Багато з нас писали російською, в тому числі Валерія Феофанівна. І це були гарні вірші. Але вона запропонувала мені: Наталю, спробуй писати українською. Я спробувала, в мене вийшло.
Валерія Феофанівна зуміла пояснити нам, що писати варто, і писати треба, тому що ми створюємо красу. Ми створюємо те корисне, що потребують люди. І, звісно, ще один дуже і дуже корисний висновок я винесла зі спілкування з нею, що поезія це великий труд. Це не просто подарована мить натхнення. Поезія – це велика інтелектуальна праця, це постійний пошук і дуже велика відповідальність.
Потім ми не раз ще зустрічалися на літературних зібраннях. Деякі з них відбувалися навіть вдома у Валерії Феофанівни, вона запрошувала нас усіх додому, коли не було вільного приміщення. А таке траплялось, бо в ті роки не було постійного місця зустрічі для літераторів. І от, у неї вдома, в маленькій квартирці, в центрі міста, по вулиці Шевченка ми збиралися, слухали її вірші, які вона нам читала зі своїх рукописних книг.
Коли у 1984 році її не стало, то перше, що я запитала у її товаришки Галини Данилівни Педченко, яка доля творчого спадку Валерії Феофанівни? Галина Данилівна пояснила мені, що приїхала племінниця пані Валерії з Києва. Та сама племінниця, яку і виховала, і зростила Валерія Феофанівна. Вона розпорядилася спадком. Подальшої долі її поезій не знаю.
Згодом, вже в 90-х роках, я зустрічала в деяких літературних виданнях окремі твори Валерії Феофанівни, зустрічала рецензії на її літературну діяльність. Іноді я звертаюся до альманаху «Степове многоріччя», де надруковані кілька сторінок творів Валерії Джулай. Згадую особистість цієї непересічної надзвичайної жінки. І дуже вдячна долі за те, що я мала можливість спілкуватися з нею.
Наталія Терещенко, письменниця, голова художньої ради Артхабу «Вінграновський»
