На початку 60-х років минулого століття на кіностудії імені Олександра Довженка були введені у знімальний план дві документальні стрічки. Одна з них – «Голубі сестри людей» за сценарієм молодого режисера Миколи Вінграновського, повіствувала про малі річки України. Кінооператором запросили талановитого фахівця Юрія Ткаченка. Інша стрічка «Перевірте свої годинники» – за сценарієм Ліни Костенко – фільм про поетів, які пішли на війну і не повернулися. Цей сценарій переміг у республіканському конкурсі, його обрав кінооператор Василь Ілляшенко, випускник ВДІКУ, курс С. Герасимова.
З великим ентузіазмом, натхненням і горінням знімальні групи приступили до роботи.
Як склалась доля документальної стрічки «Голубі сестри людей» за сценарієм Вінграновського
Член знімальної групи редактор Микола Стеблина пригадує, що під час зйомок були застосовані новітні технології, наприклад, вперше – застосували довгофокусні об’єктиви. Ретельно вибирали місця для знімання, де були відзняті унікальні кадри. Вінграновський без відпочинку продивлявся матеріал, працював за монтажним столом…
Коли був змонтований фільм, виникли проблеми з озвученням. Похвального тексту про стан екології не могло бути, а брехати він не міг. Адже фільм вперше піднімав тему чорного лиха – розорювання прибережних луків, осушення боліт для збільшення площ орної землі… Для дикторського тексту Вінграновський прийняв рішення використати авторські вірші про малі річки України. Його голос звучав гармонійно і проникливо! Це була справжня поетична документалістика. Але цензура і керівництво студії оголосило фільм неприйнятним для прокату, звинувативши в антирадящині. Стрічку заборонили, вилучили з користування і поклали на “ганебну” полицю.
Як склалась доля документальної стрічки «Перевірте свої годинники» – за сценарієм Ліни Костенко
Коли був відзнятий і змонтований увесь матеріал, отримали унікальну поетичну документалістику про війну, про долю поезії і поетів в Україні. Але комісія із ЦК партії знайшла у фільмовому матеріалі багато “зловісних”, “ворожих соціалістичному устроєві” деталей. Петро Шелест, Перший секретар КПУ особисто розпорядився: відзняту плівку – знищити. Ілляшенкові – заборонити знімати фільми. Директорові Василю Цвіркунову – оголосити строгу догану з «занєсєнієм». Обом – попередження і заборона співпраці з «символістами». Після Політбюро ЦККПУ матеріал фільму 25 000 м плівки було спалено кдбістами на території студії у спеціальних бочках на очах у режисера.
Сергій Герасимов, який приїздив на студію для перегляду матеріалу сказав своєму учневі, що нічого не можна зробити… Після знищення матеріалів, для зйомок був призначений інший режисер – Л. Осика. У результаті з’явилася картина «Хто повернеться – долюбить», яка не змогла фактурою й емоційним настроєм дорівнятися до першотвору та втілити в життя літературний задум Л. Костенко.
Поетичне начало було втрачене, стрічка вийшла спотвореною, ні ідейно, ні художньо неспівставна з кіносценарієм. Режисер був змушений зрадити мистецьку суверенність, щоб уникнути тиску влади, а письменниця відмовилася від авторства.
З історії поетичного кіно
Поетичне кіно – це унікальний жанр, який поєднує кінематографічне мистецтво з поетичною естетикою. Вважається, що в Україні цей напрям асоціюється з творчістю раннього Довженка, його стрічками «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929) і «Земля» (1930). У1958 році на Всесвітній виставці в Брюсселі група кіноекспертів включила роботу українського режисера до списку 12 найкращих фільмів усіх часів. «Перший поет кіно» — так назвав Довженка кінокритик Льюїс Джейкобс у своїй праці «Становлення американського фільму». Саме на його творчість спиралось наступне покоління кіномитців.
На початку 60-х молодий режисер Микола Вінграновський запропонував для екранізації власний сценарій художньої стрічки “Світ без війни”. За свідченням режисера Ролана Сергієнка, це могла б бути новаторська стрічка, справжнє поетичне кіно. Але керівництво студії імені Довженка не затвердило сценарій, а про фінансування навіть не йшлося.
В середині 60-х років жанр поетичного кіно знайшов втілення у фільмі Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Картина показала всьому світові українську поетичну мітологію з магічними ритуалами, переплетенням християнства і язичництва. Поет Микола Холодний, який особисто знав Параджанова, так відгукнувся на фільм: «ви відкрили українцям Україну, а Україна відкрила вас».
Поетична документалістика та її доля в 60-х роках минулого століття
Поетична документалістика – це вид неігрового кіно, метою якого є створення настрою, враження у глядача, а не просто фіксація фактів. Вона використовує мову кіно (наприклад, монтаж, ракурс, звук) для передачі емоційного стану та суб’єктивного бачення реальності, а не для сухого переказу подій. У 60-х роках минулого століття годі було навіть думати про таку документалістику – вона була приречена на заборону і покарання. Те, як вчинила влада з документалістикою за сценаріями Ліни Костенко та Миколи Вінграновського – тому приклад. Фільм Ілляшенка у 1966-1967 рр. на V і VI пленумах Спілки кінематографістів УРСР був підданий нищівній критиці. Кіносценарій «Перевірте свої годинники» Ліни Костенко і А. Добровольського до сьогодні залишається маловідомим, незважаючи на те, що він був одним із перших проявів українського поетичного кіно.
Наталія Терещенко, голова художньої ради Артхабу Вінграновський
Література
Стеблина М. «… І сушить голову за цвітом своїм мак…»/Альманах Рось ’16.- 2016. – С. 126-130
Тримбач С. «Василь Васильович»// День. Випуск газети №234 – 2016.- Рубрика Культура
Костенко Л., Добровольський А. «Перевірте свої годинники» / Л. Костенко, А. Добровольський // Дніпро. – 1963. – № 2. – С. 2-43.
