Вінграновський на Херсонщині.  Спогади Анатолія Кичинського.

Цікаво про Вінграновського і про те, як вигадана поетом рима виявилася пророчою: двічі перейменоване місто Нестеров на Львівщині стало знову Жовквою!

Херсонський поет і художник Анатолій Кичинський згадує:

«Вкотре ділюся спогадами, а перед очима острів Бірючий у Азовському морі. Тягну з Миколою Степановичем сітку вздовж берега. Згодом висипаємо з неї креветок, виповнюючи ними велике відро. З тим відром Вінграновський заходить по пояс у море, витрушує частину нашого улову і прямує до берега зі словами: “Піввідра нам вистачить!”

«СЛОВО ЛЮБИТЬ СМІЛИВИХ…»

Вночі при спалаху блискавки можна те помітити, чого вдень не побачиш. Такими спалахами були для мене зустрічі з Миколою Вінграновським. Наше знайомство припало на осінь 1977 року. Почувши звістку про приїзд улюбленого поета до Херсона, я мало не стрибав од радості. «Сам Вінграновський приїздить!» — хотілося крикнути так, щоб усі почули.

І ось вона, історична мить. З вагона київського потяга у блакитно-сталевого кольору модному на той час кримпленовому піджаку сходив той, чиї вірші я мало не клав на ніч під подушку. Враження від баченого було таким: на грішну землю спускався небожитель.

Того ж дня сталося те, що, як тільки мова заходить про Вінграновського, згадується першим і від чого стає дуже весело аж до реготу. Микола Степанович до Херсона приїхав, як тоді говорили, на зустрічі з читачами, перша з яких була запланована в обласному Будинку профспілок. Під час обідньої перерви профспілкові працівники зібралися в невеличкій актовій залі, де знайшлися місця і кільком херсонським літераторам. Навпроти на стільцях розташувались гості — Микола Вінграновський та поет із Запоріжжя Олександр Стешенко.

З трепетом очікую виступ мого кумира. Першому слово надається йому. І ось що він, підвівшись і дивлячись у далечінь, промовив гарно поставленим акторським голосом: «Я — Микола Вінграновський, відомий український радянський поет, кіноактор і кінорежисер». Зробив паузу і несподівано для присутніх сів.

Публіка отетеріла. У повітрі зависла хвилина мовчання. Першим отямився профспілковий діяч, котрий представляв гостей. Рятуючи ситуацію, він надав слово О. Стешенку.

До таких несподіваних моментів у поводженні М. Вінграновського я звик дуже швидко, адже відразу ж почав їх сприймати як невід’ємні частини його неординарної творчої натури: то були і режисура, і гра водночас, без чого він не був би собою…вести розмови про літературну діяльність Микола Степанович не любив. Натомість захоплено розповідав про зйомки фільму «Дума про Британку» за однойменною повістю Юрія Яновського, під час яких траплялося чимало курйозних випадків. Чи були вони насправді, чи їх придумав розповідач — одному Богу відомо. Але люди слухали режисера кінотвору і виконавця ролі в одній особі з відкритими ротами.

………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………

«Толя, дорогий, найголовніше — не боятись слова. А Слово любить сміливих. Воно любить гордих і безстрашних. З любов’ю Микола Вінграновський». З таким дарчим написом я отримав від нього його книгу поезій «Київ». Хто знав його зблизька, той ніякої патетики в цьому написі не помітить. Бо Слово, на моє глибоке переконання, було для М. Вінграновського і сонцем, і повітрям, і кров’ю, і Дніпром, і степом, і всім тим, без чого цей світ був би для нього неможливим.

…Степова дорога не погойдує, а підкидає так, що навсидячки їхати — жах. Дає себе знати защемлений нерв — біль у попереку проштрикує наскрізь. А тому стою у проході між сидіннями, амортизуючи ногами. В автобусику поруч — Микола Вінграновський з Леонідом Талалаєм.

У голові у мене народжуються рядки:

По жовтому піску, по жовтім шовку жовтня

копитцем золотим ступає вітерець…

Звертаюся до Миколи Степановича, аби підказав риму до слова «жовтня». За якусь мить він кидає через плече: Жо́вква!

«Причому тут Жовква? — думаю. — Тим паче її вже нема, а є Нестеров, до того ж десь далеко, аж на Львівщині, і в очі його я ні разу не бачив»…

Минала весна 1985 року. А восени уві сні я блукав вулицями ніколи не баченого мною міста, що звалося не інакше, як Жовква. А вдень написався вірш, якого я присвятив авторові згаданої рими і третій рядок якого виявився пророчим.

По жовтому піску, по жовтім шовку жовтня

копитцем золотим ступаючи, вітрець

нестиме в Нестеров колишню назву Жо́вква,

якої не зведе непам’ять нанівець.

 

І дихатиме час. І кожен його подих

студитиме чоло, палитиме вуста.

Спливатиме вода в Дніпрі і Жовтих Водах,

для спраглої душі до краплі золота.

 

І жовту, наче віск, рука замісить глину.

І все-таки душа вкладе у форму зміст

і вічність проміня на золоту хвилину,

що витвором своїм народить благовіст.

 

Жовтітиме пісок, як вигоріле фото,

що тата з мамою спинило край воріт.

Білітиме цей світ, і Золоті ворота

стоятимуть у нім, неначе заповіт.

 

Від жовтого дощу не вимокне дорога,

де обід золотий котитиме луна:

то кликатиме нас

майбутній час

у спогад,

відгукуючись сам на наші імена.

…А за кілька років на мапі України знову з’явилася Жо́вква .

Анатолій Кичинський, 2016

Джерело

*Жо́вква — місто в Україні з населенням 13 тисяч мешканців у північній частині Львівського району, центр громади. Поселення засноване у 1368 році. За радянських часів Жовква була перейменована (1951 р.) на Нестеров — на честь відомого російського авіатора часів Першої світової війни Петра Нестерова. У 1992 році місту повернули стару назву. У 1994 році Жовкві надано статус Державного історико-архітектурного заповідника — у ньому 55 пам’яток світового, національного та регіонального значення.

Підготувала Терещенко Н.

Фото  Миколи Вінграновського з архівів музею, репродукції художників – з відкритих джерел