Василь Симоненко – видатний поет, палкий патріот та борець за правду. Поет-шістдесятник помер у віці всього 28 років. За такий короткий час він встиг написати шедеври, які стали класикою української літератури і увійшли до шкільної програми. В пам’ять про видатного митця згадуємо біографію та найкращі твори Василя Симоненка.
Василь Симоненко народився 8 січня 1935 року в селі Біївці Лубенського району на Полтавщині. Хлопчика виховували мама і дід – батько покинув родину, коли сину був 1 рік. Дитинство Василя щасливим не було – як писав Олесь Гончар, “його дитинство чуло ридання матерів, що божеволіли від горя на фронтових похоронках, воно брело за ним скородити повоєнні поля, тяжко добувати хліб насущний”.
В школі майбутній поет вчився добре, попри те, що до неї доводилось йти пішки 9 кілометрів в один бік. Василь отримав золоту медаль і зміг самостійно вступити до Київського університету на факультет журналістики. Разом з ним навчалися майбутні митці Борис Олійник, Микола Сом, Юрій Мушкетик, Валерій Шевчук.
В університеті Симоненко почав писати вірші та вступив до літературної спілки. Після отримання диплома Василь Симоненко працював у редакціях газет “Молодь Черкащини”, “Робітнича газета”, “Черкаська правда”. У редакції “Черкаської правди” познайомився зі своєю майбутньою дружиною Люсею. Згодом у родини народився син Олесь. Саме своєму сину Василь згодом присвятить один з найвідоміших віршів “Лебеді материнства”:
“Можна все на світі вибирати, сину.
Вибрати не можна тільки Батьківщину”.
Хоча писати Василь Симоненко почав у студентські роки. Однак за його життя видано лише збірку лірики “Тиша і грім” (1962) і казку для дітей “Цар Плаксій та Лоскотон”. Допущені до друку твори поета проходили через радянську цензуру і “корегувалися” відповідно до комуністичної пропаганди.
Василь Симоненко – творчість поета-шістдесятника
Василь Симоненко прожив всього 28 років, з яких 10 років активно займався творчістю. За життя Симоненко написав сотні віршів. Офіційно друкувався поет неохоче, бо радянська влада вимагала від нього коригувати тексти. Більшість творів видавав самвидавом, завдяки чому і став відомим.
Українська нація, був впевнений Симоненко – після тоталітарних жахів імперії, після геноцидів і голодоморів – посяде гідне місце в житті цивілізованого вільного людства.
“Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
І орди завойовників-заброд!
Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є!
В його волячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!”
***
“Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік.
Ради тебе перли в душі сію,
Ради тебе мислю і творю —
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю!
…………………………………..
Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова…
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать образи — все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено.”
Чому помер Василь Симоненко – побиття журналіста
Василь Симоненко помер у 28 років. Офіційної причиною його смерті є рак нирок. Проте існує версія, що Симоненка вбили, бо він “забагато знав”. У 1962 році він разом із колегами Аллою Горською та Лесем Танюком виявив місця, де було поховано жертв розстрілів НКВС – на цвинтарях у Биківні, Лук’янівському та Васильківському кладовищах на Київщині. Це стало трагічною подією в його житті – його було взято на облік до КДБ. Влітку того ж 1962 року владою було підлаштоване звіряче побиття Василя Симоненка на залізничній станції ім. Шевченка (м. Сміла) у Черкаській області. Того дня між буфетницею ресторану і Симоненком випадково спалахнула суперечка: за кілька хвилин до обідньої перерви продавчиня відмовилася продати цигарки. На обурення поета нагодилися двоє чергових міліціонерів. Коли Василь пред’явив редакційне посвідчення, правоохоронці безцеремонно скрутили журналісту руки й на очах натовпу потягли до вокзальної кімнати міліції, де жорстоко побили. Знайомі письменника згадували, що після звільнення Симоненко почав скаржитися на болі внутрішніх органів. Навесні 1963 його стан погіршився, а у вересні поета госпіталізували. Лікарі діагностували рак нирок, а побої міліціонерів тільки прискорили розвиток хвороби.
Операція результатів не дала. 14 грудня 1963 року, у свої неповні 29 років, поет помер у черкаськiй лiкарнi. Під час похорону до рук друзів поета потрапили його щоденники й архів, але Симоненка в Україні не видаватимуть ще 15 років. У 1965-му поета висунуть на Шевченківську премію, однак отримає її Василь Симоненко лише через 30 років, в незалежній Україні – посмертно.
