Світлину з цим дорогоцінним документом надала Бібліотеці-музею Миколи Вінграновського пані Богданія Рибчак з Івано-Франківська. Вона дбайливо берегла його 35 років, з дня перебування Миколи Вінграновського у місті Івано-Франківську.
Це було у 1989 році в переддень Святвечора та Різдва Христового. Поет завітав в гості до художника, відомого різьбяра, члена Народного Руху, “Меморіалу”, пана Петра Рибчака. Разом вони відвідали село Ріпне, де Микола Степанович був вражений всім: традиціями, стравами, засніженим гірськими краєвидами, подарованою справжньою ялинкою, дерев’яною церквою, яка була закрита для Богослужіння 30 років. А потім була зустріч і виступ Вінграновського в Прикарпатському педагогічному інституті (на той час). Дуже тепло його приймали. Половину свого виступу пан Микола побудував на Різдвяній поїздці, говорив про людей маленького гірського села. Залишився його начерк про Тараса. Шевченка, що додаю. /Богданка Рибчак/
МІЙ ШЕВЧЕНКО
В 24 роки ще кріпак. В 47 – академік. І поміж ними 10 років пісків, нудьги, і виття за любов’ю. Коли ж ти жив, гордий поете? Коли ти, господи, написав те, що тобі було заборонено писати? З якої такої бомаги ти зробив сіру книжечку і ховав її за халявою, носив з собою у чоботі, складав слово до слова в самотині, в глухій одинокості, наче той вовк-сіроманець оглядався, завмирав, і боявся за неї?
Коли і як в твоїх безнебних ночах там, у пісках, приходили до тебе очі такого ж молодого поета як ти «Слова о полку Ігоревім». Приходили і стояли перед тобою тисячі і тисячі душ забутих, і зовсім невідомих співців, розсіяних по чорних попелищах часу? Як було тобі, незатишному і молодому, коли ти вже чув ще німі уста Франка, Стефаника, Коцюбинського, Лесі, Довженка. Як ти був із собою, скільки і яких питань ти задавав собі?
Караюсь, мучусь, але не каюсь:
Не каюсь за народ, не каюсь за народи, не каюсь за все, що написав і ще напишу, не каюсь і за тих, що були до мене, кого знаю, та більшості і ні, і словом своїм вони ствердили мене. І – не каюсь, не мучуся, не караюсь, бо дала мені доля, в моєму найкоротшому з усіх поетів вільному житті, дала мені спокійну велич, і вроду мого народу, його чистий розум, і відкрите лагідне серце. І не вбили мене ні хула, ні хвала, ні хитрі заборони, ні ще хитріші поклоніння, і не став я ідолом, хоч як хотіли мене ним зробити. А залишаюсь я живим серцем свого народу, живу я його радощами й горем, його болями й надіями, разом з ним….
Микола Вінграновський. 1989 р.
Богданія Рибчак: «Для мене ця зустріч з такою людиною була заворожуюча. Так я відкрила для себе ПОЕТА… Не все змогла викласти про таку подію, може не в літературній манері, вже немає очевидців, Царство їм небесне, мені 74 рік, хотілось описати. Може хтось використає у спогадах для поколінь, дозволяю обробити (Світлана Богдан, Наталія Терещенко, Павло Вольвач)
З повагою до поціновувачів творчості М. Вінграновського,
(Про творчість Петра Рибчака : https://youtu.be/eJwqrtsSiLY )
Опрацювала документ Наталія Терещенко
