В книзі “АД 242” Сергія Лойка та інших розповідається про 242 дні боротьби українських бійців за Донецький аеропорт. Історія “кіборга” Миколи Гуцаленка з позивним “Кока” одна з перших, яка відкриває історію протистояння. А вислів “Коки”: “Аеропорт був буфером між двома світами” служить епіграфом до книги.
“Лежали на землі, у темряві. Ліхтарики не можна було вмикати, тому що одразу починали стріляти снайпери, адже все видно через розбиті стіни. Отак і лежали на сирій землі. Незрозуміло було взагалі, де хто. Говорили пошепки. Пам’ятаю, що навіть коли підпалювали сигарету, то ховали вогник сірника, щоб не засікли.
Сепаратисти мали гарну оптику, тому ми намагалися якомога менше рухів робити. А от ми вночі більше на слух орієнтувалися, бо не вистачало тепловізорів”. – розповів про свій перший заїзд у ДАП Микола Гуцаленко.
Саме Микола з побратимами, ризикуючи життям вивісили український прапор над будівлею аеропорту. Ось як боєць розповідає цю історію:
“… Це зробили ми. Я, Андрій Горбань, Сергій Чайковський «Людоєд», а знімав Женя. Ми довго виношували цю ідею, ще з першого заходу в аеропорт, проте ніяк не виходило її втілити. Потім, коли вдруге повернулись у Донецький аеропорт, я кажу: «Андрію, давай прапор поставимо, покажемо, що ми тут є. Нехай дивляться і зляться, що ми така непереборна сила». Прапори наші їх сильно драконили.
Ми знайшли палку, таку, щоб підходила, Андрюха свій прапор дав, такий великий… Я кажу, давай візьмемо з собою ще когось. Пішли по поверхах, але ніхто не зголошувався, тож пішли вчотирьох. Женя знімав нас, бо ми хотіли мати для себе на згадку.
Тож ми вилізли, подивились, чи все чисто, я поставив прапор, але він упав, тоді Андрій підхопив його, знайшов дірку від кулі і просунув палку з прапором у неї. Після цього ми одразу втекли з даху. Нас переповнювали адреналін та гордість за свій учинок. Оце мене надихнуло”.
В своїх спогадах “Кока” говорить, що при розумному командуванню втрати могли бути значно меншими. А також з сумом розповідає про втрату свого побратима Андрія Горбаня:
“Андрій Горбань з позивним «Німець» завжди ходив без броні і без каски. Він нічого не боявся і був чудовим командиром. Він справжній кіборг.
Я завжди казав йому: «Андрію, вдягни каску, вдягни броню! А він не слухав. Я навіть з ним був трошки посварився через це, але він усе одно не вдягнув. Постійно ходив від старого до нового термінала по воду і харчі, у той час як інші боялись. Він був безстрашним й іншим сміливості додавав.
От, пригадую, був бій, Андрюха тільки-но прокинувся й одразу їсти. Усі воюють, а він каже: «Я голодний». Ми кажемо: «Андрію, давай швидко, а то тут вже лізуть». А він: «Ви відстрілюйтесь, я поїм, а потім підключусь».
Андрій був гарним другом. Не можу змиритися, що його вже немає”.
