Органи влади та можновладці, що діють не на благо народу а йому на шкоду, в тому числі шляхом прийняття антинародного законодавства та розкрадання народної власності, називаються в народі бандами і бандитами.

Про це у своєму блозі на Цензор.нет пише Аркадій Корнацький, юрист, політик, народний депутат України VIII скликання.

Наразі мова піде про дуже важливе законодавство і про можна сказати що еталонний взірець органу влади-тире- банди. Про такий горезвісно відомий мільйонам українців і навіть іноземців Центральний орган виконавчої влади, як Державна міграційна служба України (ДМСУ).

Це банда із банд, і перш за все тому, що вона є не абияким пересічним «органом влади»,  а структурною частиною ще більшої й особливої банди – Міністерства внутрішніх справ України (МВСУ).

Яке за визначенням, поруч із органами юстиції, безпеки, судами тощо мало би бути одним з основних стовпів правопорядку в країні. А насправді є прямою протилежністю – одним з основних стовпів беззаконня, свавілля і тотальної корупції.

Які й визначають справжню, а не зображувану в продажних медіа, ситуацію в Україні.

Крім того, злочинна діяльність ДМСУ напряму пов‘язана з апаратом адміністрації Президента України, і як свідчать факти, успішно шкодить Україні у співпраці з цим всесильним «органом президента».

Відтак має бути зрозуміло, що коли бандами в державі є правоохоронні органи влади, а «кришує» їх адміністрація президента, то марно сподіватися на конституційний правопорядок у діяльності всіх інших органів влади, та в державі загалом.

Що і маємо.

Про окремі сторони злочинної діяльності у сфері громадянства я писав у статтях «Катування громадянством» (https://censor.net/ru/blogs/3281547/katuvannya_gromadyanstvom) та «Катування громадянством -2» ( https://censor.net/ru/blogs/3282425/katuvannya_gromadyanstvom_2 ).

Сьогодні максимально стисло (наскільки це можливо) про те, як створювалася і використовується «правова основа» організованої злочинної діяльності під назвою «реалізація державної політики у сферах міграції, громадянства, реєстрації фізосіб тощо».

Тобто про «державно-кримінальну» діяльність  «ДМСУ».

Про те як навіть не роками, а десятиліттями «під дахом» МВС України та адміністрацій президентів України, до того ж за участі СБУ, безчинствує не просто корупційна, а підривна антиукраїнська мафія.

II

 

Створення формально правових, насправді ж грубо протиправних і державоруйнівних засад українського громадянства почалося вже у перші місяці незалежності України. І далі тільки посилювалося.

Політика громадянства є у державному будівництві однією із найважливіших. Між тим все те, що відбувається у ній в Україні вже понад тридцять  років,  можна абсолютно обгрунтовано називати широкомасштабною антидержавною диверсією, спрямованою на максимальну депопуляцію України, провокацію зневаги й ненависті до неї у мільйонів українців та іноземців методами свавілля, масових  порушень  органами влади/злочинними угрупуваннями існуючих прав і свобод, в тому числі основоположних прав людини, на дискредитацію і руйнацію її як правової держави.

І в решті решт на знищення України.

Тотальна корупція у сфері громадянства з відповідними багатомільярдними  «доходами» можновладців – то лише бонус за підривну антинародну/антидержавну діяльність.

Здавалося б, з набуттям незалежності Україна повинна була якомога ширше відкрити обійми мільйонам  своїх розсіяних по всьому світу дітей-емігрантів та громадян України, що на момент розвалу СРСР проживали за її межами.  Щоб за бажання у будь-який зручний для них час долучалися до розбудови Вітчизни.

Та не тут-то було.

Факти свідчать, що суспільно-політичні та правові процеси в Україні як були під контролем антиукраїнських сил за часів СРСР, так і залишилися після його дезінтеграції.

Це для пересічних громадян зміни 90-х були несподіваними, але не для сірих кардиналів у погонах і без. Не з 2014 року почалася гібридна війна проти України. Підготовка до реінкарнації та продовження діяльності в нових умовах була розпочата стратегами Компартії та КДБ ще в кінці восьмидесятих, коли вони, вже не покладаючись на застарілі методи утримання влади, зробили ставку на формування в республіках СРСР, у тому числі в Україні, «п‘ятих колон» у формі громадських рухів та нових політичних партій. Тобто на створення нових «політичних еліт».

В ту пору Комітетами державної безпеки СРСР і УРСР в надзвичайно стислі терміни було проведено титанічну роботу по масовому залученню їхньої агентури до крупного бізнесу, політичної діяльності та вищих органів влади в Україні. Задіювали всіх підконтрольних – від інтелігенції до криміналітету, – розставляли своїх маріонеток на всі важливі напрямки та пости.

Далі ця таємна підривна антиукраїнська робота лиш посилювалася, до її фінансування було залучено не тільки кошти російських спецслужб, але й гігантські ресурси Газпрому, інших російських монополій, банківської системи. На цій фінансовій базі були започатковані основні українські олігархічні та політичні проекти і власне «українська політична еліта», в тому числі та її ланка, що «упаковувала» кремлівські наративи в українську «демократичну» і «націонал-патріотичну» обгортку.

Як наслідок, моделі всіх сфер української політики, відповідно до яких потім приймалися українські закони, вже з другої половини 1990-го пішли різко всупереч принципам Декларації про державний суверенітет України – єдиного пронародного правового акту, який був якимось дивом (про це буде окремо) прийнятий Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 року і по суті став відправною точкою незалежності України.

Розвал СРСР нічого в українській політиці не поміняв – вона й надалі залишилася під повним кремлівсько-лубянським контролем через наявних на той час і новостворюваних українських васалів Москви. Неспростовним доказом цього є все законодавство України, всі «реформи» і те жахливе становище, до якого «еліта» довела Україну.

Свідома, продумана, планомірна руйнівна антиукраїнська діяльність чітко відслідковується по усій послідуючій, після прийняття Декларації, нормотворчій та практичній діяльності органів влади.

В тому числі у сфері громадянства.

8 жовтня 1991 року прийняли закон України «Про громадянство України» (введений в дію 13 листопада 1991 року) – один з найперших повністю нових законів проголошеної суверенною й незалежною України.

Звільнення від оков комуністичної системи і проголошення курсу на демократію та правові цінності, тобто повна зміна суспільно-політичної формації, безумовно мали б потягнути за собою застосування абсолютно нових принципів законодавства, різко відмінну від тоталітарної сутність, змістовність та спрямованість нових законів.

Не на потреби тоталітарної адміністративно-командної системи вони тепер мали б бути орієнтовані, а виключно на пріоритети правової держави, на додержання та забезпечення принципів верховенства права, найвищої юридичної сили Конституції, прав та свобод людини і громадянина тощо.

Цю революційну задачу перший закон України про громадянство повністю провалив – як провалило її й усе інше нове українське законодавство. Такими що відповідають принципам правової держави були у законі про громадянство всього лиш чотири його правових положення із сорока двох статей.

«Право на громадянство є невід‘ємним правом людини. Ніхто не може бути позбавлений громадянства або права змінити громадянство» – це частина друга преамбули закону.

«За особою, яка є громадянином України, не визнається належність до громадянства іноземної держави» – це стаття 10 закону.

На цьому все. Всі остальні юридично-значимі формулювання закону грубо протирічить принципам правової держави, в тому числі закріпленим у самому законі вищенаведеним правовим принципам. Закон в цілому став протиправним і корупціогенним. Він наглухо і на десятиліття відгородив Україну та громадян України від усього світу і від мільйонів проживаючих за кордонами українців «залізною завісою громадянства».

Мова як про мільйони тих українців, що раніше емігрували з України чи народилися в еміграції і не були станом на 1991 рік громадянинами України, так і про орієнтовно десять мільйонів громадян України, які у 1991 році в силу різних життєвих обставин постійно проживали за межами України, здебільшого в республіках СРСР.

Ці десять мільйонів українців були одним махом позбавлені українського громадянства – оскільки закон 1991 року грубо протиправно визначав громадянами України лише тих осіб, що на момент набрання ним чинності проживали в Україні … та не були громадянами інших держав.

При цьому, до речі, 100% проживаючих в Україні на момент набуття цим законом чинності осіб (звісно що за винятком іноземців) … були громадянами ще існуючого тоді СРСР. Тобто «іншої держави». Що в силу вищезазначених мерзотних положень закону  і їх усіх де-юре також позбавляло права на громадянство України.

Мільйони українських емігрантів, що мали й мають невід’ємне природне право на українське громадянство і безумовно сподівалися на відновлення, без шкоди для своїх прав та інтересів, вимушено втраченого в часи СРСР громадянства України після розпаду комуністичної імперії, були повністю позбавлені такої можливості.

Для прикладу, згідно статті 17 закону, щоб український емігрант міг бути «прийнятим до громадянства України» по праву територіального походження чи по «праву крові», він … ще й мав би бути апатрідом, тобто особою без громадянства!

Помісь КДБшної агентури з політичними аферистами і пустобрехами, що волею «вищих сил» опинилася при ключових посадах в тільки-но розконвойованій Україні, явно на виконання хитро продуманої антиукраїнської політики московських кураторів, упровадила в Україні максимально протиправну і антиукраїнську модель інституту громадянства.

Вони «зробили» Україну «під себе і для себе», обмурували її «стіною громадянства» і перетворили на вимираючу резервацію, де  під прикриттям політичної демагогії, на основі украденої у народу народної власності, встановили кримінальний мафіозно-олігархічний  режим.

Світова історія не знає ще одного подібного злочину такого масштабу, такого прикладу варварства і віроломства «політичної еліти» щодо свого народу.

Демократичним державам, на яких з 1990 року стали на словах орієнтувати незалежну Україну її керівники-дворушники, притаманна плюралістична модель політики громадянства. Згідно неї національне громадянство поширюється на всіх хто народився в межах кордонів держави (так зване право грунту), та навіть на їх дітей, народжених в еміграції (так зване право крові).

Тобто оберігається і захищається право на громадянство навіть емігрантів у кількох поколіннях. А про таку дикість як свавільно-протиправне позбавлення громадянства одразу мільйонів де-юре і де-факто існуючих громадян тільки по тій причині, що вони на момент прийняття закону про громадянство проживають за кордоном, у західних демократіях не тільки не чули, а напевне навіть не можуть собі уявити!

Між тим «еліта» незалежної України, проголошуючи прихильність до загальновизнаних демократичних та правових цінностей, водночас в питаннях громадянства поступила гірше одіозних диктатур. Протиправна ізоляціоністська модель громадянства, впроваджена в Україні в 1991 році й існуюча досі, не тільки продублювала авторитарну комуністичну модель громадянства СРСР – вона її ще й посилила, зробила ще більш обмежувальною та протиправною.

Законом про громадянство 1991 року було завдано  страшної сили нищівний удар по правах та інтересах України і усіх, у тому числі проживаючих за її межами, громадян України та інших українців. Що нічим іншим, крім мотивів підривної дільності проти України і спричинення їй якомога більшої шкоди, пояснити неможливо.

Тільки такими ж мотивами можна пояснити і той квазі-правовий бедлам, що було на десятиліття, відтоді й до сьогодні, влаштовано цим законом шляхом облудного   застосування термінів  «єдине громадянство», «подвійне громадянство», «відмова від іноземного громадянства» та інших протиправних і неконституційних положень.

III

 

Ось як це творилося.

Частина перша статті 1 закону про громадянство 1991 року визначила: «В Україні існує єдине громадянство».

Слід зазначити, що Конституція Української РСР 1978 року, яка 17 вересня 1991 року після низки змін стала Конституцією України, не встановлювала принципу єдиного громадянства унітарної Української РСР. Що свідчить про юридичну грамотність її авторів.

Водночас, станом на час прийняття закону про громадянство України від 8 жовтня 1991 року, стаття 31 Конституції України в тодішній редакції містила наступне: «Відповідно до встановленого в СРСР єдиного союзного громадянства кожний громадянин України є громадянином СРСР. Підстави і порядок набуття і втрати радянського громадянства визначаються Законом про громадянство СРСР».

Тобто діюча на час прийняття першого українського закону про громадянство Конституція України продовжувала визнавати і «єдине союзне громадянство» СРСР, і подвійне (в СРСР громадянство було реально подвійним, «два в одному», і навіть потрійним – «три в одному») союзно/українське громадянство громадян України, і юрисдикцію СРСР з питань громадянства на території проголошеної суверенною і незалежною України.

Про всяк випадок нагадаю: це вже після прийняття Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, після путчу сталіністів «Державного комітету з надзвичайного становища» (ДКНС) 19-21 серпня 1991 року, після ухвалення «Акту проголошення незалежності України і від’єднання від СРСР» від 24 серпня 1991 року, після низки «революційних» змін до Конституції УРСР, крайня на той час із яких була від 17 вересня 1991 року. Та безлічі щоденних публічних заяв високих можновладців щодо «створення нової незалежної й демократичної української держави».

«Акти» з гарними назвами проголошували, а належних змін до Конституції України не вносили, таких що відповідають інтересам народу законів не приймали. Приймали антинародні та державоруйнівні.

Вищенаведене є надзвичайно важлививим для розуміння усіх проблем посткомуністичної України, у тому числі сьогоднішніх. Все, що українською «політичною елітою» публічно проголошується і навіть оформляється у вигляді різних правових актів, є лише її піаром і брехнею, воно жодним чином не означає відповідної належної діяльності.

Як свідчить історія «розбудови незалежної української держави», всі практичні діяння «еліти» є якраз навпаки, повною протилежністю їі публічних реляцій, в реальності вони спрямовані не на зміцнення держави та суспільне благо, а виключно на розвал української державності, грабіж народу та корупційне збагачення «еліти».

Відповідно до цієї реальної, а не публічно проголошуваної політики, закон про громадянство України 1991 року був прийнятий «суверенними» і «незалежними» українськими законодавцями у повній відповідності до моделі політики громадянства комуністичного СРСР, напрацьованої чорної памяті ідеологами тоталітаризму із ЦК ВКП(б)/ КПРС та НКВС/ КДБ СРСР.

Термін «єдине громадянство» був запозичений до українського закону про громадянство 1991 року із статті 33 діючої на той час Конституції СРСР 1977 року, яка гласила: «Для громадян СРСР встановлюється єдине союзне громадянство. Кожен громадянин союзної республіки являється громадянином СРСР».

В свою чергу, до Конституції СРСР 1977 року положення про єдине громадянство перекочувало … із статті 21 Конституції СРСР 1936 року.

Тобто із пріснопам’ятної «сталінської» Конституції!

І це ще не все: «сталінська» Конституція 1936 року унаслідувала положення щодо «єдиного громадянства» …  із пункту 7 глави II Конституції СРСР 1924 року.

Тобто від «ленінської» Конституції!

Затиснути в кулаці Кремля не тільки політичні й економічні, але й гуманітарно-правові аспекти суверенітету народів республік СРСР, в тому числі право на громадянство – ось явно очевидна від самого початку мета «єдиного» громадянства.

Не повноцінне громадянство кожної республіки з відповідним національним паспортом при одночасному «додатковому» «безпаспортному» громадянстві союзноі держави, як наразі в ЄС, наприклад, а навпаки, «єдине і неподільне» громадянство імперії з відповідним «союзним паспортом» при не врегламентованих законами республік, безпаспортних і фактично декоративних національних громадянствах. Отакою є модель комуністичної політики громадянства.

Без жодного сумніву, «єдіноє гражданство» було придумано ідеологами тоталітаризму як «жорсткий поводок» для «підпорядкованих» громадянств, власне для народів республік СРСР. По суті воно було основою комуно-імперської ідеологеми про начебто виникнення в СРСР  «нової спільноти народів» –  «єдиного радянського народу».

Цілком логічно, що «єдіноє гражданство»  після розпаду СРСР було успадковано Конституцією федеративної та з імперськими амбіціями РФ, правонаступниці СРСР.

А що ж тоді значить імплантація «єдиного громадянства» в законодавство унітарної   України, проголошеної демократичною та правовою?

Перш за все це значить, що українська «еліта» від самого початку незалежності заявляє і пише одне, а в умі інше тримає, що на словах «самостійна, незалежна, суверенна, правова держава», «демократичні цінності», а на ділі діаметрально протилежне. На ділі, тричі проголосивши незалежність і самостійність, українська «політична еліта» не може жити без московських наративів, як немовля без маминоі циці.

По-друге, що концепції адміністративно-каральної системи, «залізної завіси» та поневолення народів, у тому числі у спосіб «єдіного гражданства», випестувані сірими кардиналами ленінізму/сталінізму, виявляються повністю прийнятними для українських начебто демократів. Які залюбки запозичають і використовують їх для «розбудови правової та демократичної» України…

Було б ще пів-біди, якби тільки на якийсь короткий період трансформації УРСР в Україну, коли можливо було «головокружіння від незалежності», що неждано-негадано звалилася на слабкі голови «молодих українських демократів».

Але той період бурхливих змін та певної нерозберихи в законодавстві міг тривати від сили пів-року – рік … У 1990-му прийняли Декларацію про державний суверенітет, у 1991-му продублювали її Актом про незалежність та всеукраїнським референдумом. Вже ж неначе відбулося повне визначення щодо виходу з СРСР та курсом на незалежність і демократію…

Як дуже скоро виявилося – тільки формально і вербально. Замість того щоб якомога швидше і ретельніше очиститися від антилюдських концепцій тоталітаризму та повністю позбавиться його, «українська еліта» продовжила під прикриттям «незалежницького», «націонал-патріотичного» і «демократичного» піару непомітно, але впевнено йти шляхом московських настанов у «державному будівництві» України.

Визнання «єдіного гражданства» федеративної держави і одночасне впровадження тотожного поняття в законодавство унітарної держави, безумовно, могло б свідчити про юридичний ідіотизм українських законодавців. Якби не злочинний умисел, який насправді

мав місце. Услід за тим, як у жовтні 1991 року прописали «єдине громадянство» в законі про громадянство України, 19 червня 1992 року внесли зміни до Конституції України. Частина перша статті 31 КУ набула наступного змісту: «В Україні існує єдине громадянство».

……?! Як то кажуть – без слів. Хіба що «Завітам Леніна/Сталіна і московських начальників вірні навіки!».

IV

 

Слід зазначити, що міжнародно-правові акти з питань громадянства відносять регулювання правового режиму громадянства до компетенції держав. Привладні «еліти» будь-якої держави, за наявності у них достатніх владних можливостей, можуть заборонити своїм співгромадянам набувати громадянства інших держав, можуть впровадити правові підстави позбавлення громадянства їх держави у разі набуття їхніми співгромадянами іноземного громадянства тощо.

Все це міжнародними актами з питань громадянства допускається. Але щоб ці дуже схожі на феодальні обмеження прав громадянства могли застосовуватися, вони мають бути в належний спосіб встановлені національними законодавствами держав.

Причому, з обов’язковим дотриманням як національних, так і усіх інших, крім тих що з питань громадянства, міжнародно-правових актів. Зокрема щодо прав і свобод людини і громадянина, принципів верховенства права, найвищої юридичної сили конституцій тощо.

Тут  політики держав, що проголосили себе правовими, опиняються у стані «розстріляти не можна помилувати», або «і хочеться, і колеться». Тому що принципи правової держави і вищезгадані обмеження прав громадянства не те що не співпадають – вони є категорично несумісними.

Встановиш такі обмеження – розпишешся у тому, що ти насправді держиморда і узурпатор влади, а не демократ.

Не встановиш – втратиш такий зручний для жандармсько-поліцейської та корупційної душі українського можновладця тотальний бюрократичний контроль над народом, і відповідний корупційний зиск.

А ще коли маєш від московського куратора завдання гробити твою країну у всі можливі способи, у тому числі шляхом жорсткого обмеження прав громадянства, то приймати закони з дотриманням прав людини взагалі неприпустимо …

«Незалежні» українські законодавці в цій непростій для політичних жуліків ситуації поступили «старим козацьким способом»: оголосили себе демократами, закон залишили ГУЛАГівський, а діяти стали виключно у відповідності до власних «понять» та вказівок «зверху».

Станом на червень 1991 року вже навіть верховні кремлівські комуністи свій закон про громадянство лібералізували і суверенізували (23 травня 1990 року був прийнятий новий закон про громадянство СРСР), відмовилися від імперського «єдіного гражданства», видалили його із закону і впровадили  аж потрійне  громадянство СРСР (автономна республіка/союзна республіка/союз).

А «українські демократи» та «видатні українські правники» підібрали і всунули підкинутий їм одіозний інтернаціонал-імперський термін в законодавство унітарної  «демократичної» й «правової» України! Чим на десятиліття наперед запресували українство в лещата тоталітарної доктрини «єдиного громадянства» «єдиного радянського народу».

Це була правова диверсія, яка в Україні за умови належного тлумачення законодавства мала б не спрацювати.

Підкреслю ще раз: за належного тлумачення. Напевне навіть не-юристу зрозуміло, що коли у федеративній державі ще може йтися про єдине громадянство, тобто про «спільне» громадянство об’єднаних республік, то в унітарній державі для «єдності» громадянств просто нема об’єктивних підстав.

Тому що нема двох або більше різних громадянств – в унітарній державі громадянство за визначенням може бути лише одне.

Відтак, в унітарній державі запозичений у померлого суспільного ладу термін «єдине  громадянство» – якщо його все ж таки всунули в закон, – за належного тлумачення набував зовсім іншого юридичного значення:  в Україні як унітарній державі може бути лише одне загальнодержавне громадянство. Жодного іншого, будь-яких частин або адміністративно-територіальних одиниць України, іншими словами «регіонального громадянства», бути не може. Наприклад донецького, жмеринського, львівського чи одеського.

От і все. І нічого іншого термін «єдине громадянство» в сучасному українському законодавстві означати не міг, не означав і не означає. «Єдине» в розумінні загальноукраїнське – і тільки.

Звісно що для визнання і встановлення легітимності в Україні виключно такого – загальноукраїнського, «унітарного» громадянства – якби у законодавця було бажання закріпити законом саме «унітарність» громадянства України, іншими словами моно-громадянство, а не закласти «брудну бомбу» в державне будівництво України – належало  б застосувати не ленінсько-сталінський термін-кайданку, який до того ж відначально має абсолютно інше юридичне значення, а відмінну від нього нову, просту й зрозумілу, чітко детерміновану формулу.

Наприклад, на швидку руку: «в Україні існує одне загальноукраїнське громадянство»; «громадянство України є загальнодержавним»; або «громадянство України є виключно загальноукраїнським, існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць або будь-яких інших частин України не допускається» тощо.

До речі, юридично компетентні люди з нормальною правосвідомістю завжди цей термін українського закону так і розуміли.

Але не «українська політична еліта». З огляду на якість усього українського законодавства є всі підстави вважати її не просто юридично безграмотною, а навіть розумово відсталою. Більша частина «еліти», її «сіра маса», здебільшого такою і є. Але не верхівка, яка в усій

своїй діяльності завжди керувалася передусім антиукраїнським та своїм шкурним злочинним умислом, і якраз законодавство було і є головним засобом її руйнівної діяльності.

Так само і «єдине громадянство» було перетворено на супер-інструмент підривної антиукраїнської діяльності, знущання над мільйонами людей і невичерпної корупційної наживи.

Яким чином? Дуже просто: положення закону щодо «єдиного громадянства» «еліта» стала публічно тлумачити … як неможливість громадянам України мати іноземне громадянство!

Без перебільшення, це момент істини. Ніщо інше, як виключно оце тлумачення, стало «ментальним місточком» між «єдіним гражданством» СРСР і «єдиним громадянством» України, між ленінсько-сталінською доктриною тоталітаризму і державоруйнівною моделлю українського громадянства московських маріонеток в Україні.

В СРСР «єдіноє гражданство» тлумачилось не тільки як симбіоз громадянств республік СРСР і союзного громадянства, тобто як начебто «спільне» громадянство народів республік СРСР, але і як таке що категорично, в принципі, за визначенням не допускає наявності у громадянина СРСР, одночасно з радянським, іноземного громадянства!

Попри те, що «єдіноє» абсолютно не означає «єдінствєнноє», це друге тлумачення «єдіного гражданства» як «неприпустимості іноземного громадянства» було в СРСР на першому плані. І саме цей ворожий до всього зовнішнього світу кремлівський ідеологічний наратив керував рукою українського законодавця як при внесенні «єдиного громадянства» до першого закону про громадянство, так і в подальшому.

Як свідчить конституційне подання народних депутатів щодо тлумачення «єдиного громадянства», розгляд якого щойно розпочато Конституційним Судом України, та інша сучасна практика діяльності ОЗУ «Органи влади» (зокрема ДМСУ, МВСУ та Офісу Президента України) з питань громадянства, НКВСно-КДБшний менталітет керує мізками і діяннями української «політичної еліти»  й до сьогодні.

Народні депутати і сьогодні тлумачать «єдине громадянство» як «неприпустимість іноземного громадянства» у громадянина України, прагнуть від КСУ саме такого тлумачення цього конституційного терміну, та внесення до Конституції жорстких норм з цього приводу.

При цьому, тлумачачи в конституційному поданні і українське законодавство, і міжнародні угоди з питань громадянства, вони все перекручують навиворіт, біле називають чорним, і на кожному кроці брешуть як скажені собаки.

Із тим включно, що множинне громадянство начебто «суперечить міжнародним зобов’язанням, взятим Україною на себе, в яких проголошено курс на уникнення випадків множинного громадянства».

Але жодних подібних «міжнародних зобов‘язань» Україна не має. Більше того, їх взагалі не існує. Навіть той десяток європейських держав, які свого часу ратифікували Конвенцію про скорочення числа випадків множинного громадянства та про військовий обов’язок у випадках множинного громадянства від 06.05.1963 року, таких «зобов‘язань» не мають. А Україна цю Конвенцію не підписувала і відповідно не ратифікувала.

Але текст конституційного подання аж кричить голосами ідеологів «єдиного громадянства» і бенефіціарів-корупціонерів цього бездонного джерела зловживань і проблем: «Роз‘ясніть «єдине громадянство» як «неможливість іноземного громадянства українців»! Чого б це не вартувало – тільки не давайте правильного тлумачення!»

Жорстко-обмежувальний правовий режим громадянства як не можна краще відображає термін «тюрма народів». «Незалежні українські реформатори» трансформували його в «тюрма українців» і катують українство тлумаченням «єдиного громадянства» як неприпустимістю мати іноземне громадянство.

З 1991-го і до сьогодні. Без огляду на діючі правові норми і принципи міжнародного права, Конституції та закону про громадянство України!

Таке тлумачення є завідомо неправильним, протиправним і відверто злочинним, оскільки Конституція України навіть станом на час прийняття першого закону про громадянство не тільки не забороняла громадянам України одночасно бути громадянами інших держав, але й жодним чином не обмежувала їх прав на іноземне громадянство. Як не забороняє і не обмежує до сьогодні.

Збочене і нелегітимне тлумачення невластивого унітарній державі «єдиного громадянства» підкріпили іншим протиправним положенням закону про громадянство – про відмову від іноземного громадянства як умову «прийняття до громадянства України».

Фактично це положення стало похідним від «єдиного громадянства», наслідком наведеної вище його завідомо неправильної трактовки. Одне юридичне збочення потягнуло за собою інше, і вкупі з десятками інших протиправних чи просто бюрократичних положень закону перетворювало процес набуття громадянства України на тяжкі поневіряння і вимушену участь у корупції мільйонів людей.

V

 

Закон про громадянство має визначати підстави набуття і припинення громадянства виключно у відповідності до правового режиму громадянства, що встановлюється Конституцією, до її норм та принципів.

28 червня 1996 року була прийнята нова Конституція України, яка виявилася надзвичайно неоднозначним правовим актом.

З одного боку, правовий рівень встановлених нею норм і принципів правової держави є наскільки високим, що безумовно має бути взірцем навіть для законів визнаних демократій та міжнародно-правових актів –  їм такого рівня права ще треба досягти.

В тому числі у сфері громадянства.

З іншого боку, в Конституції багато правової невизначеності і таких положень, що прямо протирічать засадничим нормам самої Конституції, принципам правової держави, і є бомбами уповільненої дії під українську державність.

В тому числі у сфері громадянства.

Недосконалість та навіть державо-руйнівний характер окремих положень української Конституції-1996 безумовно є одним з найважливіших результатів підривної  антиукраїнської діяльності  найбільш впливової частини «політичної еліти», цього потворного кремлівського дітища в Україні.

Але ця диверсія могла б не спрацювати – у разі належного тлумачення Конституції.

Для цього в законодавчій та правозастосувальній практиці треба було всього-навсього сумлінно дотримуватися принципів верховентва права і найвищої юридичної сили Конституції України. А не шукати в тексті Конституції шпарин і приймати завідомо неконституційні закони та рішення, зловживаючи явною протиправністю або правовою невизначеністю частини положень Конституції.

Тобто все знову упирається у  неналежне, завідомо злочинне тлумачення українською «елітою» законодавства, у даному випадку Основного Закону.

Констутитуційно-правове регулювання громадянства України характеризується так неоднозначно з наступних причин.

Частиною першою статті 25 Конституції України імперативно встановлено, що громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство.

Відтак прийняття рішення щодо припинення чи набуття громадянства, в тому числі іноземного, є гарантованим Конституцією України виключним правом громадянина України.

Тому будь-який правовий акт, у тому числі закон України чи ратифікований Україною міжнародно-правовий акт з питань громадянства, що порушує це право (зокрема «визначає підстави» для «припинення», а насправді позбавлення громадянства шляхом маніпуляції термінами) або визначає вужчий зміст та обсяг відповідних прав, з огляду на принципи верховенства права і найвищої юридичної сили Конституції України, «автоматично»  є щодо громадян України у відповідній частині недіючим.

Це якраз той надзвичайно високий конституційно-правовий рівень українського законодавства про громадянство, якого навіть міжнародно-правовим актам з питань громадянства ще належить досягти.

Водночас до Конституції-1996 … також внесли сакраментальне комуно-імперське «єдине громадянство»!

Стаття 4: «В Україні існує єдине громадянство»…

І до сьогодні так!

… Як прив‘язала кремлівська агентура в українському політикумі українське громадянство до осикового кілка ленінсько-сталінського «єдиного громадянства» – так і не бажає від нього відв‘язатися… Дуже зручним виявився цей зомбо-штамп як для нанесення Україні максимально можливої демографічної та іміджевої шкоди, так і для корупції…

Як свого часу перехід від соціалістичного ладу до капіталістичного вимагав докорінної зміни принципів, суті та змісту законодавства, так і прийняття нової Конституції вимагає належних змін у законодавстві.

Причому, безумовно, обов‘язково з дотриманням принципів правової держави, верховенства права, найвищої юридичної сили Конституції України. Це беззаперечно означає, що зміни у законодавстві мали і мають відбуватися з дотриманням виключно тих приписів Конституції, які самі не протирічать принципам правової держави.

VI

 

Що́ мало би бути зроблено одразу ж після введення в дію нової Конституції України, радикально відмінної від попередньої Конституції?

Питання риторичне: все законодавство мало бути якомога скоріше приведено у відповідність до неї. Тільки так має бути у правовій державі.

Це сталося? Питання так само риторичне – ні. Зокрема, прийнятий за попередньої Конституції, зшитої з кусків комуністичного і «демократичного» права, закон про громадянство 1991 року, який в цілому протирічив новій Конституції, як ні в чому не бувало продовжував діяти після її прийняття ще  майже 5 (п‘ять!) років!

Як таке може бути?!

Це вже третє поспіль риторичне питання, відповідь на яке проста і гірка: в Україні, при такій «політичній еліті» яка є – може!

Аж 18 січня 2001 року був прийнятий новий закон України «Про громадянство України».

Якась дотична до законотворчості твереза голова нарешті вирішила якщо не повністю припинити, то хоча б применшити ганьбу з «єдиним громадянством». У законі появилася стаття 2 «Принципи законодавства України про громадянство», а в ній визначення терміну «єдине громадянство».

Пояснення для не-юристів, що таке принципи законодавства. Якщо коротко, то це правові приписи, що є основою для формування норм права. Образно кажучи, принципи законодавства є «родоначальниками» правових норм, вони є «старшими» щодо них, норми закону не можуть протирічити принципам законодавства.

Цитата із частини першої статті 2 закону про громадянство:

«Законодавство України про громадянство грунтується на таких принципах: 1) єдиного громадянства – громадянства держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України. Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України».

Очевидно, що автори вищенаведеного загалом позитивного правового тексту отими «Якщо…», «Якщо…» намагалися хоч якось змінити суть поняття союзно-федеративного чи просто федеративного «єдиного громадянства», і у такий спосіб  «перекувати» чужу для унітарної держави доктрину «на щось українське».

Тільки з цього «притягування за вуха» нічого не получилося: по суті пунктом 1 частини першої статті 2 закону України визначено не один, а цілих чотири різних принципи українського законодавства про громадянство:

– принцип неприпустимості громадянства адміністративно-територіальних одиниць України, тобто принцип «унітарності», «загальнодержавності» українського громадянства, що власне і вичерпує поняття «єдиного» (повторю: насправді «одного цілісного», «загальнодержавного») громадянства в українському законодавстві;

– принцип невизнання іноземних громадянств громадянина України;

– принцип невизнання іноземних громадянств іноземців, що набули громадянство України;

– принцип допустимості існування у громадян України іноземних громадянств.

Таким чином, статтею 2 закону про громадянство 2001 року було не тільки остаточно «помножено на нуль» тлумачення «єдиного громадянства» як неможливості громадянину України мати іноземні громадянства, але й реалізовано та деталізовано імперативний припис частини першої статті 25 Конституції України щодо неможливості позбавлення громадянина України права зміни громадянства. В тому числі, з огляду на принцип верховенства права, безумовно і його іноземного громадянства – якщо воно у нього є.

Це той найвищий рівень захисту права на громадянство, якого ще треба досягти багатьом визнаним демократіям та міжнародно-правовим актам з питань громадянства. Без письмої заяви громадянина України щодо припинення його чи то українського, чи то іноземного громадянства ні президент, ні будь-хто інший  не має права його припиняти, скасовувати, анулювати тощо.

У тому числі «у зв’язку із втратою громадянства» – тому що абсолютно в будь-якому випадку це буде завідомо протиправним позбавленням громадянства, вчиненим шляхом маніпулювання термінами. Якщо такі акти видаються, вони безсумнівно є такими що не мають юридичної сили з моменту їх введення в дію, тобто є нікчемними. Якими  насправді і є всі відповідні укази Президента України та будь-які інші подібні акти органів влади.

Ще шість пунктів і відповідно шість принципів частини першої статті 2 закону про громадянство дублюють правові принципи Конституції України та міжнародно-правових актів з питань громадянства, повністю відповідають принципам верховенства права та найвищої юридичної сили Конституції України і тільки додають правової ваги принципам пункту 1) частини першої статті 2 закону.

Принагідно зазначу ще один дуже важливий юридичний факт: серед визначених статтею 2 закону України «Про громадянство України» принципів законодавства про громадянство, як і в Конституції України, нема принципу заборони або недопустимості існування у громадянина України іноземних громадянств. Нема їх і в міжнародному праві, діючому в Україні.

Нема ні принципу обов‘язковості припинення іноземцем його іноземного громадянства у разі набуття ним громадянства України, ні принципу обов‘язковості припинення громадянином України його українського громадянства у разі набуття ним іноземного громадянства.

Тобто будь ти, громадянине України, водночас громадянином ще хоч ста держав, для України ти є тільки громадянином України – і крапка!

Це важливо запам‘ятати для належної оцінки діяльності ОЗУ «ДМСУ» і Президента України як суб‘єктів правостосунків у сфері громадянства України.

І ще одна дуже важлива обставина: de jure саме перша редакція Конституції України 1996 року є наразі діючою – оскільки всі зміни до неї вносилися в грубо неконституційний спосіб і є такими, що не мають юридичної сили, недіючими і нелегітимними.

VII

 

Здавалося б, з появою в законодавстві про громадянство вичерпного визначення поняття «єдине громадянство», йолопізму з цим облудним терміном нарешті наступить кінець, його перестануть тлумачити як «неможливість громадянину України мати іноземне громадянство».

… Та ми на радощах забули, що насправді в Україні реальний зміст законів і навіть Конституції України (про що буде окремо) не мають жодного значення. Єдине і головне, що має значення і реально діє в Україні в якості законодавства, це тлумачення законів і Конституції «політичною елітою». За поширеною в середовищі «еліти» кримінальною лексикою – її «поняття» про законодавство.

Попри абсолютно безальтернативне визначення законом 2001 року «Про громадянство України» (до сьогодні чинним) терміну «єдине громадянство» як такого, що означає виключно неможливість громадянства адміністративно-територіальних одиниць України, тобто неможливість існування житомирського, кримського, закарпатського тощо громадянства, попри те що він жодним чином не заперечує і не забороняє наявність у громадянина України іноземного громадянства, навіть декількох іноземних громадянств, і більше того – допускає їх існування, нічого проти 90-х у тлумаченні українськими можновладцями  «єдиного громадянства» не змінилося !

Банди під назвою «органи влади» і вся «політична еліта» загалом, як ні в чому не бувало, й до сьогодні продовжують тлумачити «єдине громадянство» як неможливість громадянину України мати іноземне громадянство !

А саме головне – продовжують і далі конвертувати це їхнє злочинне тлумачення закону в жорстоке катування тисяч людей протиправним можновладним свавіллям, тобто у величезне зло і шкоду Україні та українцям, та у колосальні корупційні побори !

Рівень зараження української «політичної еліти» вірусом «єдиного громадянства» зашкалює. Ось дуже показовий приклад.

16 червня 2005 року Верховною Радою України був прийнятий закон 2663–IV про внесення змін до закону України «Про громадянство України» (до цього закону 2663  ми ще повернемося). Як завжди, на проект закону надавався Висновок Головного науково-експертного управління (ГНЕУ) Верховної Ради України.

Ось витяг із пункту 4 цього Висновку:

«Щодо положення, за яким дитина, яка є іноземцем, один з батьків якої є громадянином України, а другий іноземцем, реєструється громадянином України за клопотанням того з батьків, який є громадянином України… З цією пропозицією можна погодитися тільки в разі, якщо така дитина при народженні не набуває іншого громадянства … В іншому випадку така норма може призвести до наявності у особи множинного громадянства, що суперечить Конституції України, за якою в Україні існує єдине громадянство (стаття 4 Конституції України)».

Щооооо???!!! Знову «неможливість іноземного громадянства»» ?! Вже  ж у 2001 році появилося чітке визначення цього клятого «єдиного громадянства», а це ж уже 2005 рік – і «знову за рибу гроші» ?!

Як же так можна – знову про те що   «єдине громадянство» начебто унеможливлює наявність у громадянина України громадянства іноземної держави?!

Ситуація ще більш дика тому, що це Висновок не якогось юридично безграмотного але грошовитого  бовдура, який за хабар ватажку банди під назвою «політична партія» став депутатом-тире-політиком і верзе сам не зна  що, – це пише керівник ГНЕУ Верховної Ради України !!!

До речі доктор юридичних наук, професор, і навіть академік Академії правових наук України. Який шістнадцять років, з 1990 по 2006 включно, очолював ГНЕУ, а після того й досі працює у Верховній Раді та викладає право!

І навіть для нього, попри те що із січня 2001 законом про громадянство (який безумовно теж рецензувався у ГНЕУ) вже як не можна ясніше роз‘яснено, що́ саме означає в українському законодавстві «єдине громадянство», воно як було від самого початку 90-х «неприпустимістю іноземного громадянства» для громадян України, так і залишається !

Цю беліберду ГНЕУ підтвердило  також, візуючи Висновок, керівництво Головного юридичного управління (ГЮУ)  Верховної Ради України. Вкупі з ГНЕУ це, так так би мовити, цвіт українського правознавства у системі органів влади. І цей «цвіт», виявляється,  дає такі отруйні антиукраїнські «плоди»…

Що ж тоді говорити про всю іншу «еліту», з її вищою корупційною, а не юридичною освітою, коли цей «цвіт» породжує таку маячню … А «еліта» вслід за «цвітом» цим тлумаченням й до сьогодні активно користуються і пожинає свої «врожаї»!

Припустити таку дрімучу безграмотність сотень юристів, офіційно дотичних до процесів законотворчості, неможливо. Залишається тільки варіант умисних діянь, тобто злочинної діяльності, причому організованої. Що неспростовно доводиться ще одним убивчим фактом.

До червня 2005 року в законі про громадянство серед багатьох інших явно неконституційних положень містився кричуще нелегітимний пункт 2 частини першої статті 19, зміст якого можна узагальнено сформулювати як «невиконання зобов‘язання припинити іноземне громадянство як підстава для втрати громадянства України».

Його всунули в закон про громадянство, наплювавши на імперативні приписи Конституції щодо неможливості позбавлення громадянина України права змінити громадянство, та на принципи самого ж закону про громадянство, визначені статтею 2 закону.

Це положення закону було чи не найулюбленішим і  найприбутковішим інструментом корупційної сволоти із ДМСУ, за його допомоги брали за горло і душили, поки не принесуть гроші, безчислену кількість людей.

Вже згадуваним законом  2663-IV від 16.06.2005 року деякі із чисельних протиправних положень закону було видалено, серед них і вищезгаданий одіозний пункт 2 частини першої статті 19 закону. Корупціонери берегли його як свою кормлячу маму, але 11.07. 2003 року Україна підписала Європейську Конвенцію про громадянство, готовилася її ратифікація (її затягнули аж до 2006, а ввели Конвенцію в дію аж у квітні 2007 року!), мусіли приводити закон у відповідність до неї.

Бо стаття 16 Конвенції під назвою «Збереження попереднього громадянства» визначає наступне: «Держава-учасниця не може зумовлювати набуття або збереження її громадянства відмовою від іншого громадянства або його втратою, якщо така відмова є неможливою або не може розумно вимагатися».

Не треба кінчати академій щоб розуміти: навіть у тих випадках, коли відмова від «попереднього» громадянства не є категорично неможливою (а таке часто буває), вона завжди є такою, що не може розумно вимагатися.

Тому що припинення «попереднього» громадянства завжди тягне за собою величезну кількість юридичних проблем та відповідних затрат. Наприклад, необхідність переоформлення документів на нерухомість, транспорт, інше майно, нажите «за попереднього громадянства», на бізнес, на внесення чисельних змін в документи цивільного стану особи тощо.

І ради чого це все? Ради того, що у «політичної еліти» України «комуняцькі» погляди, згідно яких для набуття українського громадянства людині, яка має на це право, треба якомога більше намучитися та понести побілъше витрат і втрат, щоб приїхати в Україну голим, босим і злим?

Знову риторичне питання: хіба такі вимоги можуть бути розумними?!

Тож  у 2005 році від цієї протиправної людино-ненависницької дурні – «невиконання зобов‘язання припинити іноземне громадянство як підстава для втрати громадянства України» – закон про громадянство було зачищено.

Відповідно, після цього про таку «підставу» вже не могло бути й мови, вона як неконституційна і така що протирічить Європейській Конвенції про громадянство, підписаній Україною ще 11.07.2003 року, в 2005 році була в Україні офіційно табуйована…

… І якщо ви думаєте, що справедливість нарешті взяла гору, чи хоча б щось змінилося на краще і свавілля перевертнів у погонах припинилося, то  глибоко помиляєтеся…

Згуртована, пов‘язана злочинами у багаторічній боротьбі проти українського народу банда з числа керівників ДМСУ, МВСУ та адміністрації (у той час секретаріату) Президента України легко надолужила тяжку для неї втрату: Указом Президента України від 27.06.2006 року текст видаленого із статті 19 пункту 2 частини першої цієї статті закону про громадянство … у повному обсягу внесли до підпункту б) пункту 88 Порядку провадження за заявами і поданнями з питань громадянства, затвердженого указом Президента України від 27 березня 2001 року N215 (далі – Порядок N215 ).

Тобто до підзаконного акту. При цьому, відповідно до ст. 4 та п.2) частини першої статті 92 Конституції України, підстави набуття і припинення громадянства України, громадянство, правосуб‘єктність громадян, статус іноземців та осіб без громадянства визначаються виключно законами України. В ОЗУ «ДМСУ», МВСУ, в адміністраціях президентів України це добре знають. Але витирають об Конституцію ноги і як ні в чому не бувало користуються текстом підпункту б) пункту 88 Порядку N215 щодо «невиконання зобов‘язання припинити іноземне громадянство» як «підставою» для «втрати» і «припинення»  громадянства України  в якості «законної підстави». Тобто як легітимним законом.

І так до сьогодні!

Повторю, щоб краще запам’яталося: злодії при законі із ОЗУ «ДМСУ», МВС, МЗС України та адміністрації (тепер називається офісом) Президента України вершать долі безлічі людей виключно на підставі написаних ними самими кричуще протиправних, неконституційних, юридично нікчемних, мертвих підзаконних актів!

Ні нормами міжнародного права та Конституції України, ні легітимними нормами закону України про громадянство вони  у їхній злочинній діяльності з питань громадянства не керуються. Вони у офіційних документах на Конституію, закони та міжнародні акти лише цинічно і демагогічно посилаються «в цілому», для відводу очей і прикриття свого  підривного антидержавного і корупційного свавілля, а в реальності повністю їх ігнорують і свідомо діють прямо всупереч їм.

 

VІІІ

 

Відтак, бурхлива законодавча діяльність в Україні здійснюється виключно про людське око, для піару «політичної еліти». Закони України, з Конституцією України і ратифікованими міжнародно-правовими актами включно, не діють, вони слугують тільки прикриттям свавілля можновладців. Яке вони творять у відповідності до свого завжди протиправного, спрямованого на державоруйнівні та корупційні інтереси, тлумачення законів. Та виданих ними самими завідомо нелегітимних підзаконних  актів.

Неспростовні докази цих злочинів – у будь-якій  з десятків тисяч «справ» щодо набуття, припинення, «втрати» громадянства України. В тому числі щодо феноменально  дикої за протиправністю і свавіллям практики «скасування» законно набутого, легітимно існуючого громадянства України шляхом «скасування рішенняМ органу ДМСУ вже давно виконаного рішення органу ДМСУ щодо реєстрації особи громадянином України» … по причині «невиконання зобов‘язання по припиненню іноземного громадянства»…

Тобто шляхом «скасування» акту індивідуальної дії, що вже давно втратив юридичну силу внаслідок його виконання! Який, до того ж, був не правовстановлюючим актом, а всього лиш адміністративно-розпорядчим документом!

І за «підставою, якої нема в законі!

Навіть Президент України не має права припинити громадянство України без власного письмового клопотання громадянина України – тому що це завжли буде позбавленням громадянства. Як би хитро по-іншому  його  не називали. Оскільки Конституція України імперативно встановлює, що громадянин України не може бути позбавлений громадянства. З будь-яких підстав і в будь-який спосіб.

А бандити із ОЗУ «ДМСУ» – «скасовують» громадянство України. Легко так, елегантно – «на підставі» пункту 88 «Порядку N215». Відповідно до нікчемного підзаконного акту. Всупереч законним правам, інтересам та бажанням громадян України. Причому масово. Пачками, за поширеним виразом.

І такі «порядки» – в усіх інших «органах влади». Всі вони діють не за легітимним законодавством, а за цими своїми відомчими  «порядками». Інколи «для солідності»  їх називають Правилами, Положеннями, Регламентами тощо. І навіть Кодексами – як в енергетиці, наприклад. Від чого їх злочинна суть не міняється. Це підзаконні акти, які є виключно відображенням руйнівних і грабіжницьких цілей та «хотілок» можновладців, і не мають нічого спільного із законом та законністю.

Під прикриттям недіючих Конституції та законів Україною правлять, вірніше Україну нищать, чинячи варварське свавілля, можновладці-злочинці організованих бандгруп під назвою «Органи влади». Та ще й отримують за це космічні, по українських мірках, «зарплати».

IХ

 

Започаткована московськими імперцями при розвалі СРСР внутрішньо-українська антиукраїнська діяльність  успішно продовжується. Генеральним методом знищення України є повалення конституційного ладу України.

У 1990 – 2014 це робилося у латентній  «мирній» формі – шляхом прийняття «політичною елітою» виключно антиконституційних державоруйнівних законів та здійснення під їх прикриттям відповідного протиправного свавілля. Так би мовити  «в законний спосіб».

Найбільш масові – місцеві – органи державної влади позбавлялися повноважень і бюджетів, владні повноваження централізувалися. Руйнувалася соціальна сфера сіл та містечок, умисно створювалося підгрунтя для дестабілізації суспільних настроїв  та сепаратизму.

У 2014 було започатковано нову, вже відкрито антиконституційну і воєнну форму повалення констититуційного ладу України.  У Криму та частині територій Донецької і Луганської областей України відбулося переформатування латентної антиукраїнської діяльності частини «української еліти» у відкритий сепаратизм, було проголошено приєднання Криму до РФ,  створення «ДНР» та «ЛНР», розпочата «гаряча» війна проти України.

Водночас у 2014 – 2021 роках на не-анексованій території України «політична еліта» на виконання політики Кремля грубо всупереч Конституції, правам та інтересам народу України, знищила понад дванадцять тисяч сільрад, внаслідок чого на 98% території країни, які є сільськими, було повністю ліквідовано  державну владу України.

Також було учетверо зменшено кількість районів і відповідно воєнкоматів, зламано всі десятиліттями усталені адміністративні, мобілізаційні,  господарські, соціальні, логістичні та числені інші зв’язки, чим по обороноздатності України було нанесено колосальний удар. «Політична еліта» своєю підривною антидержавною діяльністю зробила максимум для того, щоб полегшити Путіну напад на  Україну.

І перша, і друга форми повалення конституційного ладу України мають однаково насильницький характер – оскільки і в першому, і в другому випадках воно відбувається шляхом злочинного зловживання привладними  «елітами» наявними у них владними повноваженнями.

І в першому, і в другому випадках в цих особливо тяжких злочинах у «політичної еліти» України є зарубіжні спільники. Це її російські господарі й куратори, вони ж  замовники, організатори і посібники війни проти України – як латентної у 1990-2014, так і відкритоі «гарячої» з 2014.

Які в першому випадку ідеологічно, організаційно і матеріально, а в другому випадку ще і збройно, чинять разом з українською «елітою» ці страшні злодіяння. З 24.02.2022 – як міжнародно визнаний агресор і воєнні злочинці.

Сьогодні, під час гарячої фази війни на знищення України, перший метод знищення української державності нікуди не дівся. Він діє на тій частині території України, на якій  продовжується діяльність головного  чинника  українського горя – української  «політичної  еліти».

Більше того, її підривна діяльність ще й посилюється. Крім традиційного свавілля у сфері законотворчості й практичної антинародної та тотально корупційної діяльності «еліта» різко посилила інформаційну війну проти українців. Методом системного «капання на мізки»  всі провідні українські медіа на замовлення «еліти» цілодобово ведуть фактично піар злочиннних «досягнень» «еліти» по розвалу України, здійсненних на виконання продиктованих путінською командою «Мінських угод».

Дуже схоже на те, що всі редактори дотримуються однієї «установки» від ворогів України.

Від самого початку повномасштабної війни в усіх етерах цілодобово звучить виключно протиправна, неконституційна термінологія щодо державного устрою України: «громади», «об’єднані громади», «об’єднані територіальні громади», «регіони», «території» тощо.

Визначених легітимним законодавством України одиниць адміністративно-територіального устрою України – сіл, сільрад, селищ, селищ міського типу, міст, районів у містах, районів у областях, областей – у публічному просторі вже понад рік нема як явища.

Таким чином відбувається жорстке зомбування суспільства вусмерть антиконституційними і смертельними для України результатами  децентралізації української держави, злочинно «досягнутими» у 2014-2021 роках українською «елітою» за вказівками від Путіна і його зарубіжних партнерів, як позитивними.

Народ хитро й підло обманюють, щоб сприймав знищення народовладдя, повалення конституційного ладу України та інші вже  вчинені проти нього злочини по розвалу України як данність, і підготовлюють до наступного етапу дезінтеграції української державності.

До її регіоналізації.

Іншими словами – до федералізації.

Ще точніше – до подрібнення на феодальні вотчини олігархів, щоб внаслідок цього унітарна, соборна й суверенна українська республіка перестала існувати. І щоб як мінімум одна її частина стала «новоросією».

А інші – якій як повезе.

Ті, по кому плачуть статті 109 (Дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної  влади), 111 (Державна зрада) та низка інших статей Кримінального Кодексу України, замість того щоб сидіти за багаторічні тяжкі й особливо тяжкі злочини за гратами, продовжують перебувати при владі і далі гробити Україну та українців.

Пора це припинити.  

1,048 total views, 32 views today