Після розпаду СРСР в Україні було проголошено курс на розбудову демократичної та правової державності. Але на практиці «політична еліта» посткомуністичної України продовжувала діяти у відповідності до принципів та концепцій сталінізму. Доказом чого є все тогочасне українське законодавство.
Про це у своєму блозі на Цензор.нет пише Аркадій Корнацький.
У 1996 році була прийнята нова Конституція України, яка на високому правовому рівні закріпила загальновизнані у світі правові цінності. У тому числі встановила, що Україна є правовою державою, в якій визнаються і діють принципи верховенства права та найвищої юридичної сили Конституції.
Все це залишилося тільки на папері та у публічних заявах «еліти». На практиці продовжилося системне попрання нею абсолютно усіх вищеозначених прекрасних норм і принципів. Доказом чого є все українське законодавство.
Причиною цих проблем української держави є хитро придумана і міцно усталена в діяльності органів влади система ігнорування приписів Конституції України, у тому числі принципів верховенства права і найвищої юридичної сили Конституції. Ця система створена українською «політичною елітою» за роки незалежності шляхом зловживання владою, завідомо неналежного тлумачення норм та принципів Конституції України, та шляхом «легітимізації» вигідних олігархату і можновладцям неконституційних доктрин через органи влади.
У тому числі через суди – з Конституційним Судом України включно.
Коротко кажучи, система брехні, обману та підміни понять. Тридцять років «елітою» офіційно декларується одне, а на практиці робиться абсолютно протилежне. При тому що багато норм і принципів діючої Конституції України достойні бути взірцем навіть для найпрогресивніших правових систем визнаних демократій, що багато українських законів мають чудові «правильні» назви, які усім подобаються, серед тисяч чинних українських законів важко відшукати бодай кілька, які відповідали б Основному Закону України і не були корупціогенними та антинародними.
Відповідною є і правозастосувальна практика органів влади – українці фактично позбавлені більшості конституційних прав і можливостей їх захисту від адміністративного та кримінального свавілля. На підтвердження зазначеного можна навести, без перебільшення, мільйони прикладів.
На папері та у промовах можновладців Україна йменується правовою державою, в якій визнаються принципи верховенства права і найвищої юридичної сили Конституції України, такою її звикли вважати і зарубіжні друзі України. А в реальності все навпаки – в Україні панують тотальне беззаконня та злочинність.
Формальна основа для такого ганебного становища появилася не одразу.
У першій половині 90-х українські можновладці нехтували засадничими принципами правової держави, приймали неконституційні закони і вели протиправну діяльність без офіційно схваленої доктрини, «по факту». Таке свавілля «політичної еліти» могло б бути легко припинено створеним у 1992 році Конституційним Судом України, який відповідно до частини 2 статті 22 закону України «Про Конституційний Суд України» від 03.06.1992 року міг визнавати неконституційні закони нечинними з моменту їх введення в дію. З огляду на цю норму і всі інші органи влади, в тому числі суди, мали б ігнорувати неконституційні правові акти.
Та функціонування КСУ в 1992-1996 роках, протягом понад чотирьох років (!), було штучно заблоковане. Безсумнівно, він так і не запрацював саме з причини потенційної небезпеки для злочинних антиконституційних намірів «еліти». Діюча норма частини 2 статті 22 закону про КСУ від 03.06.1992 року не давала можливості створювати і використовувати неконституційне законодавство в якості інструменту незаконного збагачення та узурпації влади, що було основними цілями «еліти», тому спочатку унеможливили її застосування шляхом блокади роботи КСУ, а потім геть прибрали із законодавства.
У 1996 році почався якісно новий етап «великої української правової контрреволюції». Після того як статтею 8 нової Конституції України (1996 року) було імперативно встановлено принципи верховенства права і найвищої юридичної сили Конституції України, їх замість належного практичного застосування вже у 1997 році офіційно похоронили.
В Україні була впроваджена «доктрина свавілля».
Це було зроблено одним із перших рішень нового на той час Конституційного Суду України, створеного у 1996 році після ліквідації попереднього, «ненадійного» КСУ. «Такий як треба», керований «зверху» КСУ, запрацював у 1997 році після прийняття нового, зручного для зловмисників при владі, закону України «Про Конституційний Суд України», прийнятого у жовтні 1996 року.
У тексті цього нового закону про КСУ вже не було тієї надзвичайно важливої норми про нечинність (та відповідно недійсність) неконституційних правових актів з моменту їх введення в дію, яка була у законі про КСУ 1992 року. Як уже зазначалося, зловмисники її викинули – бо вона унеможливлювала використання нормотворчих повноважень органів влади та прийнятих ними правових актів як інструменту грабежу народу, узурпації влади і розвалу української державності.
Так само можновладці на той час вже подбали і про «надійність», в їх розумінні, персонального складу КСУ, та про «умотивованість» суддів КСУ працювати на «еліту», а не народ.
Тож за першої ж зручної нагоди, вже в грудні 1997 року в рішенні КСУ (від 24.12.1997 р. N8-зп) було здійснено грубо неналежне тлумачення частини 2 статті 152 Конституції України і сформульовано висновок, що прямо суперечить статусу правової держави та імперативним приписам статті 8 Конституції України щодо верховенства права і найвищої юридичної сили Конституції України: що неконституційні правові акти зберігають юридичну силу навіть після їх офіційного визнання неконституційними, з моменту їх введення в дію і до визнання їх нечинними !
По-перше, нічого подібного частиною 2 ст. 152 Конституцією України не встановлено, КСУ вчинив грубу маніпуляцію юридичними термінами.
По – друге у разі, якби у новому на той час законі про КСУ (від 16.10.1996 року) була збережена вищезгадувана норма частини 2 статті 22 закону України «Про Конституційний Суд України» від 03.06.1992 року, таке тлумачення було б неможливим – тому що прямо суперечило б означеній нормі. Умисне вилучення можновладцями із законодавства цієї надважливої норми неспростовно свідчить про те, що розбудова лише на словах правової, а насправді завідомо і повністю антиконституційної правової системи України від самого початку незалежності була свідомою метою української «політичної еліти».
Але навіть за відсутності у законодавстві вищезгадуваної важливої норми, що містилася у першому законі України «Про Конституційний Суд України», визнання неконституційних актів легітимними є категорично неприпустимим і неможливим, це правовий нонсенс.
Згідно канонів права, принципів верховенства права і найвищої юридичної сили Конституції України будь-який правовий акт, що суперечить акту вищої сили, не має застосовуватися – тому що він з моменту його прийняття є недійсним, таким що не має юридичної сили, мертвим.
КСУ, давши у своєму рішенні від 24.12.1997 р. N 8-зп явно і грубо неналежне тлумачення частини 2 статті 152 Конституції України, формалізував «правову контрреволюцію» української «політичної еліти», перекреслив вищезазначені засади права, офіційно сформулював завідомо протиправну доктрину «легітимності», «дійсності» неконституційного правового акту з моменту його введення в дію і до моменту визнання його неконституційним. Чим дав органам влади України та їх посадовим особам можливість видавати які завгодно завідомо неконституційні правові акти, протиправно вважати їх діючими і застосовувати їх.
Що і розгорнулося в небачених до того масштабах. Верховна Рада, Кабмін, центральні та місцеві органи влади України почали на замовлення олігархів та будь-кого іншого, хто платив або наказував, масово приймати завідомо протиправні закони та інші акти, корупція стала основною рушійною силою діяльності органів влади.
КСУ не тільки «відкрив ящик Пандори» в плані антиконституційної нормотворчості, він своєю «доктриною свавілля» також дав усім органам влади, з судовими і правоохоронними включно, офіційну установку ігнорувати принципи верховенства права і найвищої юридичної сили Конституції України та керуватися неконституційним законодавством. Таким чином на десятиліття наперед у судочинстві та діяльності правоохоронних органів було убито наповал такі засадничі принципи правосуддя та діяльності слідчого, як об‘єктивність та процесуальна незалежність.
Шлях для безмежного свавілля та «узаконеної» корупції було відкрито.
Відтак орган конституційної юрисдикції, яким є КСУ, вже у 1997 році тихцем сформулював кричуще протиправну, але вкрай потрібну зловмисникам-можновладцям квазі-правову «доктрину свавілля», чим заклав на майбутнє основу дикого правового безладу і тотальної корупції. Правляча в Україні «еліта» руками корумпованих суддів КСУ й спільно з ними «під дахом» цієї облудної доктрини розгорнула проти українського народу безпрецедентну за цинізмом злочинну діяльність.
Протиправні діяння такого масштабу випадковими не бувають, так і ця завідомо злочинна доктрина безумовно була задумана, офіційно сформульована і цілеспрямовано впроваджена в Україні за попередньою змовою багатьох посадових осіб вищих органів влади. З президентом, головою Верховної Ради, прем’єр-міністром, головою та суддями Конституційного Суду України включно, з метою їх власного та усієї «політичної еліти» збагачення та узурпації влади.
«Доктрина свавілля» до сьогодні діє в українській державі безвідносно до зміни вищих керівників держави, складу уряду та парламенту, і ніхто не бажає від неї відмовлятися. Це неспростовно доказує, що між представниками різних злочинних кланів, які йменують себе політичними партіями, нема жодної різниці, вся українська «політична еліта» є за світоглядом і правосвідомістю однаково антинародною і корумпованою. Ця «еліта» є головною політичною проблемою України, яка породила і зберігає головну правову проблему – вищезазначену «доктрину свавілля» та розбудовану на ній систему ігнорування верховенства права.
Без вирішення цієї головної правової проблеми абсолютно неможливо усунути породжувані нею похідні проблеми, всі спрямовані на це зусилля будуть лише пустою тратою часу і коштів. Що наочно підтверджено усіма без винятку «реформами», здійснюваними в Україні протягом багатьох років за рекомендаціями західних партнерів та за участі їх представників.
Здолати вирощеного за три десятиліття корупційно-кримінального монстра, який поглинув верховенство права, та реанімувати верховенство права, можна тільки ліквідувавши монстра. А не граючись з ним у кадрові конкурси, як це робиться вже багато років.
Вирішити головну правову проблему України можна швидко і легко у правовий спосіб, але для цього потрібна політична воля Президента України. Він має необхідні для цього повноваження і зобов’язаний це зробити як гарант Конституції України.
Аркадій Корнацький, юрист, політик, народний депутат України VIII скликання
2,038 total views, 32 views today
Григір Семьонович
От Ар.Ол.-чу приймуть закончик про заброну критики влади під кримінальну відповідальність за таке порушення і шо тоді робити ?
Без власного менталітету залишитесь, як і більшість людей, зараз, навіть і без того контра-законння..