10  березня 162 роки тому  відійшов у вічність Тарас Шевченко – поет, художник, мислитель, духовний провідник українців. Йому ледве виповнилося  47 років, з  них 34 роки провів у неволі: 24 роки – під ярмом кріпацтва понад 10 років – у найжорсткіших умовах заслання, а решту – 13 “вільних” років перебував під невсипущим наглядом жандармів. Лише 15 років – стільки поет фізично провів в Україні за все життя. У 14 років він виїхав із України з поміщиком Енгельгардтом, якому прислужував із дитинства і потім приїжджав в Україну лише погостювати. Але Україна завжди була в його серці і їй він служив до останнього подиху.

Слово Пантелеймона Куліша над домовиною  Шевченка:

«Немає з нас ні одного достойного проректи рідне українське слово над домовиною Шевченка: уся сила і вся краса нашої мови тільки йому одному одкрилася. А все ж ми через його маємо велике й дороге нам право — оглашати рідним українським словом сю далеку землю.

Такий поет, як Шевченко, не одним українцям рідний. Де б він не вмер на великому слов’янському мирові, чи в Сербії, чи в Болгарії, чи в Чехах, — всюди він був би між своїми. Боявся єси, Тарасе, що вмреш на чужині, між чужими людьми. Отже, ні! Посеред рідної великої сім’ї спочив ти одпочинком вічним. Ні в кого з українців не було такої сім’ї, як у тебе; нікого так, як тебе, на той світ не провожали. Були в нас на Вкраїні великі воїни, були великі правителі, а ти став вище всіх їх, і сім’я рідна в тебе найбільша. Ти-бо, Тарасе, вчив нас не людей із сього світу згоняти, не городи й села опановувати: ти вчив нас правди святої животворящої. От за сю-то науку зібралися до тебе усіх язиків люди, як діти до рідного батька; через сю твою науку став ти всім їм рідний, і провожають тебе на той світ з плачем і жалем великим. Дякуємо богу святому, що живемо не в такий вік, що за слово правди людей на хрестах розпинали або на кострах палили. Не в катакомбах, не в вертепах зібралися ми славити великого чоловіка за його науку праведну: зібрались ми серед білого дня, серед столиці великої, і всею громадою складаємо йому нашу щиру дяку за його животворне слово!

Радуйся ж, Тарасе, що спочив ти не на чужині, бо немає для тебе чужини на всій Слов’янщині — і не чужі люди тебе ховають, бо всяка добра і розумна душа — тобі рідна. Бажав єси, Тарасе, щоб тебе поховали над Дніпром-славутом: ти ж бо його любив і малював і голосно прославив. Маємо в бозі надію, що й се твоє бажання виконаємо. Будеш лежати, Тарасе, на рідній Україні, на узбережжі славного Дніпра, ти ж бо його ім’я з своїм ім’ям навіки з’єдночив… Ще ж ти нам зоставив один завіт, Тарасе. Ти говорив своїй непорочній музі:

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли, — у нас нема

зерна неправди за собою…

Великий і святий завіт! Будь же, Тарасе, певен, що ми його соблюдемо і ніколи не звернемо з дороги, що ти нам проложив єси. Коли ж /327/ не стане в нас снаги твоїм слідом простувати, коли не можна буде нам, так як ти, безтрепетно святую правду глаголати, то лучче ми мовчатимем; — і нехай одні твої великі речі говорять людям во віки і віки чисту, немішану правду!

П. О. Куліш, Слова над гробом Шевченка, «Основа», 1861, березень, стор. 5 — 6.

1,314 total views, 3 views today