«Директорія, при всій трагічності її семимісячного існування, запишеться в історію України літерами, що їм немає ціни :… у Києві 22 січня 1919 року вона проголосила акт про возз’єднання Східної України із Західною. Це означало, що український народ знову став у свої історичні береги, що після тяжкої довговікової розлуки Київ і Львів, хоча й на кривавому не з їхньої вини полі, але нарешті зустрілися і обнялися.»
(Вінграновський М.С.; Чотирнадцять столиць України. (короткі нариси з її історії) Одеса; «Маяк»; РІНО, 1996 р.)
Цей історичний нарис від майстра слова – свідчення того, що Вінграновський, як творець, випереджав свій час. Його короткі нариси з історії України, які були написані стислою, але надзвичайно динамічною мовою, читаються на одному диханні і передають на ментальному і майже тактильному рівні героїку і трагізм історії України. Більше того, мало не кожен рядок тут звучить як пересторога і заклик – не допустити нової біди. Особливо гостро це відчувається, коли слухаєш його голос в аудіоверсії озвученої книги.
«Важко назвати країну, яка би, подібно Україні, пережила те, що пережила вона. За більше ніж півтисячолітнє своє поневолення (1340 — 1991 рр.), в тих безперервних збройних навалах на повне знищення, приниження її національної гідності, оббріхування й мордування її народу, Україна, мабуть, єдина в світі держава, яка все це витерпіла й перенесла, і не лише вижила, але й своїм іменем дала людству приклад, аби воно в доцільності свого існування не мало сумніву.» (стор. 9-10)
Письменник мріяв зняти документальну стрічку «14 столиць України» і це був геніальний задум, бо Майстер вже тоді бачив велетенську загрозу державності України збоку східного сусіда, який цю державність ніколи не хотів визнавати. Але Вінграновському відмовили у фінансуванні, з 14 задуманих фільмів йому вдалося реалізувати лише 5. Така була реакція владних «діячів», які на той момент думали про власне збагачення, а не про майбутнє держави.
Тепер, коли під час широкомасштабної збройної навали ворог вкотре показав своє цинічне обличчя, заявивши про фейковість української мови, держави, народу, – усім стали зрозумілими застереження Миколи Вінграновського, його творчі прагнення. Але, на жаль, час було згаяно.
Наталія Терещенко, голова художньої ради Артхабу «Вінграновський»
5,346 total views, 38 views today
