Іван Миколайчук і Микола Вінграновський – спогади кінокритика. Сергій Васильович Три́мбач — український кінокритик, кінознавець, кіносценарист. Голова Національної спілки кінематографістів України(2009-2017). Лауреат Державної премії України ім. О. Довженка. Автор багатьох публікацій, присвячених історії та сучасності українського кіно. Митець згадує, як Іван Миколайчук відкрив для нього поезію Вінграновського.

У поезію Миколи  Вінграновського я закохався пізно. В студентські роки із «шістдесятників» найбільше любив Василя Симоненка та Дмитра Павличка. Потім  Ліну Костенко й Івана Драча. Отак вони й стояли непорушно в моєму особистому «рейтингові». Аж поки я не познайомився з актором і режисером (він якраз поставив «Вавилон ХХ» за романом Василя Земляка) Іваном Миколайчуком…

 

Була зима, початок 1980 року. Миколайчук з Драчем в Ірпені, у Будинку творчості письменників,  писали сценарій про Миколу Лисенка. Я їздив до нього брати велике інтерв’ю для журналу «Мистецтво кіно». Воно все не складалося.  Якось ми вийшли на прогулянку.

– А кого з українських поетів ви любите найбільше?— запитав Іван Васильович.

— Драча,— відповів я і прочитав один із його віршів.

Миколайчук подивився трохи здивовано: — Я теж люблю Драча. Але Вінграновського — більше …».

— Вінграновського?— перепитав я.— А, ну так: «Я сів не в той літак. Я думав, що я сів у той літак…».

— Це те, що знають усі. Одначе ж у нього не тільки отака екстравагантність. Він лірик  потрясаючий… Ви отакий вірш читали?

Миколайчук зупинився і проказав, постукуючи палицею по голубуватому снігу:

Ходить ніч твоя, ходить ніч моя,

Їм не велено ночувать.

Коло кола ти, коло кола я —

Велим-велено начувать,

Що то ніч твоя, що то ніч моя,

Що то ти є ти, а то я.

(Актор аж задихнувся  од зворушення, але по паузі продовжив:)

Де рука твоя, де рука моя —

Не живе там ніч золота.

Коло кола ти, коло кола я,

Заліта душа за літа…

Цей вірш мені був знайомий. Одначе в устах актора він одкрився якось по-новому. А оте «заліта душа за літа» мене буквально приголомшило. Втім, може, все разом — як Миколайчук проказував ті рядки: неголосно, виділяючи кожне слово, занурюючи його у щось інтимно прогріте, а до того миттєвий спалах сонця із-за хмар, і його золотава тінь на сніжному земному покривалі.

Миколайчук  подивився мені пильно в очі і,  помітивши в них  зворушення,  ступив крок назустріч і притишив звучання  голосу:

Воно мені, мабуть, так мало бути.

Мабуть, воно так сказано мені.

Бо так вже склалось — не забуть, не збути,

Не призабути навіть уві сні…

Це були найчарівніші вірші, які я коли-небудь чув або читав доти. І які віртуозні, які небоязкі! Бо ж не боїться поет найкострубатіших — на перший погляд — поворотів мовлення. Ну що б, здавалося, от се «аби ще в жнива — то було б іще»? А не боїться. Бо образ складається не просто зi слів — із звуків.

І коли про жінку, про любов — то акцентування «ж», «л» є цілком виправданим. І — помітили? — практично кожен рядок тут має своє осібне звучання, свою фонетичну партію! «Цю жінку я люблю, і цю любов-лелеку…». Господи, за один такий рядок можна полюбити українську мову. Повернувшись додому з Ірпеня, я дістав з полиці книги Вінграновського (вони у нашій квартирі були всі, просто я заглядав у них рідко) і заходився читати.

Тринадцять руж під вікнами цвіло.

Тринадцять руж — чотирнадцята біла.

Тринадцять дум тривожило чоло,

Тринадцять дум — чотирнадцята збігла.

Тринадцять руж під вікнами рида,

Тринадцять дум навилися на ружі…

Руда орда копиць у виднокружжі,

І сонця кров солом’яно-руда…

Це вірш 1963 року — року, коли Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Георгій Якутович знімають «Тіні забутих предків» (з Миколайчуком у головній ролі), а в Україні вибухають літературні та живописні таланти, поетичний ніж Івана Драча стромляється у саме сонце, викликавши кольки в головах ретроградів, у критиці яріє слово Івана Дзюби, відбувається багато інших речей, які насичують повітря озоном і веселою упевненістю в тому, що починаються нові, свобідні часи.

Й поезія Вінграновського сигналізувала про те ж саме. В ній — водночас — чулися традиції великого мистецтва ХХ століття, його початків. От і в «Тринадцяти ружах…» бачиш імпресіоністичний мазок, коли сонце стікає на землю солом’яно-рудою кров’ю, а разом — експресіоністський вижах словесно-чуттєвих спалахів…

Звідки йому було узятися, здавалося б, отакому передчуттю, хоча і з сліпучо-яскравими кольоровими зблисками? Одначе таким було це покоління, яке назвуть «шістдесятниками»,— вони будуть вслухатися передусім у колодязні зруби своїх душ….

Одначе найприкметніша їхня риса: вони прагнули зазирати в себе, довіряти собі. Бо їхні батьки того не хотіли, а чи, коли точніше, сталінський режим відбив у них будь-яке бажання того.

Простір мав бути єдиний — «усі, як один», з однаковою мораллю, однаковим неприйняттям однакового для всіх ворога, однаковою нетерпимістю до чужої думки і голосу… Усе мало бути однаким, чорно-білим, а чи й просто сірим.

«Шістдесятники» трималися прямо протилежного погляду: кожен має бути собою, кожен мусить мати свою мелодію і свій колір. Чи не тому музичні та кольорові образи у них часто є визначальними?

Джерело

1,689 total views, 3 views today