Пропонуємо Вашій увазі дослідження Олександра Новицького про історію заснування поселення Орлик на Синюсі. Виявляється, існує історія про  виникнення населеного пункту Орлик в Полтавській області, з такою ж  датою  заснування, географічними орієнтирами і учасниками подій (козаком Степаном Підстрельним). Виникає питання: хто у кого запозичив історію утворення поселення? Саме про це йдеться у статті, яку нам люб’язно надав краєзнавець.

Наш Орлик і його запозичений день народження

Читаючи статті дослідників нашого краю, особливо не акцентував увагу на точність написаних ними текстів, бо козацька доба мене не дуже цікавила. Є доступ до архівних документів, у вільному користуванні безліч сканів географічних мап того часу, спогадів очевидців, указів, розпоряджень, матеріальних пам’яток. Що ще невідомого можна знайти у цьому істричному періоді?

Так вважав, допоки випадково не натрапив на дослідження ентузиастів-аматорів з полтавської області про  виникнення населеного пункту з аналогічною нашому Орлику назвою.  Але зацікавило не це, а те що збігалися не лише назви поселень, а й історія  їх заснування, географічні орієнтири біля яких вони були зведені. І що саме цікаве – навіть дійові особи, що брали безпосередню участь у їх появі на українських землях були клонами аналогічними  героям оповідань наших краєзнавців.

Текст №1:

«В 1676 році гетьман Іван Самойлович направив запорізького козака Степана Підстрельного підшукати місце для будівництва укріплення з метою захисту кордонів від нападів шляхти Речі Посполитої, кримських татар і османів. Підстрельний, хоч і не мав військової освіти, проте добре справився із завданням гетьмана. Таке місце було обрано на лівому березі річки Синюхи, в урочищі Орелі, на підвищенні, захищеному зі сходу глибокою кручею. З нього було добре видно підходи ворожих сил. Того ж року козаки насипали земляні вали, землю носили з викопаних ровів, і побудували оборонне укріплення у формі правильного восьмикутника. Укріплення отримало назву Орел (від місцевого урочища Орелі)».

Текст№2:

«Поселення Орел (Оріль) засновано 1676 козаком Степаном Підстрельним, за наказом гетьмана Івана Самойловича, на місці впадіння р. Орелі в Дніпро. Первісна назва – від місцевого урочища Орелі і річки з одноіменною назвою, сучасна – від прізвища Орлика Пилипа (1672 – 1742) – генерального писаря (після смерті І. Мазепи старшина, що емігрувала з ним, проголосила Орлика гетьманом). 1694, під час походу І. Мазепи проти кримських татар, це місце було зміцнене ретраншементом. У 30-х рр. 18 століття Орлик одне з укріплень Української лінії».  https://forum.zamki-kreposti.com.ua

Дуже цікавий збіг дат заснування, назв населених пунктів, геграфічних особливостей місцевості (урочище Орелі), та імен безпосередніх учасників тих подій (гетьман Іван Самойлович направив запорозького козака Степана Підстрельного).

Виникає цілком слушне питання: хто у кого запозичив історію утворення поселення?

Архівних документів, що мають прямі докази і беззастережно дають право на дату 1676 рік, ні одна з сторін не має. Тож для розуміння ситуації, під час якої були засновані ці одноіменні поселення, звернемось до непрямих доказів на користь тої, чи іншої сторони.

1672 рік –  турецька, та татарська армії вдерлися у межі польської України. Внаслідок військових дій Річ Посполита втратила частину українських земель і змогла повернути ці території лише після укладання Карловицького миру 1699 року. У 1672 році армія султана захопила Кам’янець-Подільський. Потім – Умань. “В Умані, – писав у своєму літописі гадячський полковник Григорій Грабянка, – турки відрізали у вбитих християн голови і за кожну голову брали у паші по червінцю. А були голови, з яких здерли шкуру, набили соломою та висушили… У тих же містах, що підкорилися туркам, вони взяли викуп синами та дочками і обасурманили їх”. За словами Граб’янки, “почали задніпряни свою землю кидати і переходити до Малої Росії до гетьмана Самойловича”.

Українське козацтво XVII століття не було єдиним, та монолітним. На Правобережній Україні правив Іван Самойлович, за підтримкою московького царя. На лівому березі Дніпра, під протекторатом Османської Порти, гетьмана Петра Дорошенка змінив Юрій Хмельницький. Низова Запорозька Січ мала нейтральний статут і сама обирала ватажків.

розподіл українських земель поміж гетьманами

Іван Самойлович отримав гетьманську булаву 17 червня 1672 року після усунення Дем’яна Многогрішного, котрого попри присягу на вірність московському царю і підписання Глухівських статтей, які ще більше обмежили автономію Гетьманщини в складі Московського царства, через три роки було звинувачено у зраді, піддано тортурам і вислано разом з родиною у Забайкалля.

Іван Самойлович

У цей час об’єднана українсько-османсько-татарська армія під проводом бея українського санджаку Петра Дорошенка вела війну проти Речі Посполитої і, завдавши ряд поразок призначеному нею правобережному гетьману Михайлу Ханенку, 27 серпня 1672 року здобула фортецю Кам’янець (Кам’янець-Подільський) і у вересні взяла в облогу Львів. Це змусило Річ Посполиту 5 жовтня 1672 року укласти з Османською імперією Бучацький мирний договір, за яким вона втрачала Подільське воєводство і визнавала владу Дорошенка на Брацлавщині і в Південній Київщині. Розбитий 18 липня 1672 року в битві під Ладижином Ханенко був змушений рятуватись втечею до Польщі, а майже всі його прибічники перейшли до Дорошенка, проголошеного під Уманню гетьманом Правобережжя.   

Петро Дорошенко

Скориставшись міжусобицею на Правоборежжі, весною 1674 року військо Іван Самойловича за підтримки армії білгородського воєводи Григорія Ромодановського розпочало похід на Чигирин, який був взятий у тривалу облогу. У цих умовах 17 березня 1674 року у Переяславі була скликана рада, на якій Михайло Ханенко склав з себе гетьманські повноваження, а козацькі старшини Правобережжя, що відійшли від Дорошенка, проголосили новим гетьманом Самойловича. Від повного розгрому Дорошенка врятувало лише турецьке військо, яке зайняло більшу частину Правобережжя. Проте він втратив підтримку низового козацтва, невдоволеного османськими залогами в містах, і під час другого походу Самойловича та Ромодановського на Чигирин був змушений здати місто і 19 вересня 1676 року на козацькій раді зректися гетьманства. Разом із 2000 козаків прибув до табору Івана Самойловича і боярина Григорія Ромодановського, де віддав лівобережному гетьману дві булави та інші клейноди, які прислав колись йому султан.

Ф6

Мехмед IV

Османський султан Мегмед IV відразу ж після отримання звістки про бажання П. Дорошенка прийняти царську протекцію, звільнив із в’язниці Юрія Хмельницького і надав йому титул «князя України і вождя Війська Запорозького». У 1677 році Ю. Хмельницький розпочав спільно з кримськими татарами та османськими підрозділами війну проти Московії.

Юрій Хмельницький

Щоб не дати Юрію Хмельницькому можливості черпати для свого війська нові людські та матеріальні ресурси, як гетьман «обох сторін Дніпра» Самойлович, за порадою воєводи Ромодановського, провів у 1678–1679 роках першу в українській історії примусову депортацію населення, що дістала назву «Великий згін». Усі вцілілі фортеці на Правобережжі нищили, а жителів міст і сіл насильно переселяли на Лівобережжя та Слобожанщину. Було переселено козаків і посполитих усіх 11 правобережних полків (загалом майже 20 тисяч сімей). Завдяки чому на Лівобережній Гетьманщині не лише виникали нові містечка, а й значно збільшувалося населення уже існуючих. Саме в цей період української історії виникли чи значно поповнили своє населення містечка Поворскля і Поорілля: Маячка, Нехвороща, Канави, Орлик, Сокілка, Царичанка, Китай-Город, Білики, Кобеляки, Старі та Нові Санжари. Про результати операції Самойлович доповідав у Москву, в Малоросійський приказ: «Все жители ржищевские, каневские, корсуньские, староборские, мошенские, драбовские, белозерские, таганьковские, черкасские на сю сторону согнаны й от неприятеля отстранены, а города й села, й местечки, й деревни их, где прежде жили в тоей стороне, все без остатку выжжены».

Багалей Д. И. «Очерки из истории колонизации и быта степной окраины Московского государства». М., 1887. Т.1: История колонизации. С.407

«30 грудня 1675 і 4 січня 1676 рр. полтавський полковник Павло Семенович Герцик двічі повідомляє гетьмана про татарські новини, здобуті новосанжарськими козаками. Ті наприкінці 1675 року ходили під Очаків, де здобули полоненого, який на допиті розповів про наміри турецького султана та кримського хана іти з військом на лівий берег Дніпра.

Тож Іван Самойлович тримає свої війська біля Дніпра. У жовтні 1676 р., після отримання звісток про турецько-татарський наступ на Чигирин, було прийнято рішення про посилення гарнізону «тисячей» Второго Московского Выборного солдатского полка під командуванням полковника Матвія Йосиповича Кровкова, який став новим чигиринським воєводою, прибувши до міста 29 жовтня.

Про незадовільний стан фортифікаційних споруд міста він написав до Москви: «Верхней, государь, город был рублен в тарасы, и обламы и мосты огнили и опали, в приход неприятелских людей по городу и по выводам по причинным местам пушек поставить и людей розвести немочно. А Нижнего, государь, города от науголной башни от болота и от реки Тясмины по Верхний город (…) острог и замет худ, в ыных местех обвалился, а инде и нет, а как река Тясмин станет льдом и от болота и от реки никакие крепости нет и в приход неприятелских людей сидеть не в чём».

Артилерія також була в поганому стані: було 40 мідних та 11 залізних пищалей, гранатні гармати — 4 залізні та одна мідна, з цієї кількості у 18 «болших и лучших медных… запалы россечены, к стрелбе не годятца, а ко всем пушкам ядер нет», крім 400, надісланих Ромоданівським. Гарматні станки та колеса також згнили, і для ремонту не було матеріалів.

Седов П. В. «Оборона Чигирина в 1677 г. // Российское государство в XIV—XVII вв.» СПб.: Дмитрий Буланин, 2002, стор. 487-488.

Війська голодували, було багато хворих, 237 людей дезертувало. Значна кількість місцевих жителів виявляла відкриту ворожість до “москалів”, що доходила до прямих загроз розправитися з солдатами.

Седов П. В. «Оборона Чигирина в 1677 г. // Российское государство в XIV—XVII вв.» СПб.: Дмитрий Буланин, 2002, стор. 488-489.

облога Чигирина турецьким військом

В цей час турецька армія під командуванням Ібрагім «Шайтан» паші виступила з табору під Ісаччою 6 (16) червня 1677 р. За свідченнями полонених турків армія під командуванням Ібрагіма-паші (Ібрагіма-Шейтана), від переправи біля Тягині (Бендер) “шли до Чигирина к Богу реке степью семь дней, а городов, и сел, и деревень нигде не видали; и пришед к Богу стояли два дни, делали мост, и сделав мост, шли до Чигирина восемь дней, степью ж, а жилых мест нигде не видали ж  ”. Місцем дводенної переправи через Буг був відомий Піщаний брід. Грамота гетьмана Самойловича до царя, датована 3 серпня 1677 р., свідчить, що “… те неприятели болши уже недели как переправившись на Песчаном броду чрез Буг реку ”.

2. Акты ЮЗР. – Т. 13. № 64. – С.287.
3. Акты ЮЗР. – Т. 13. № 78. – С. 248–249.

З’єднавшись з «мунтянськими» (молдавськими) та волоськими військами, розпочала свій похід на Чигирин. На Дністровській переправі під Тигіном до Ібрагіма-паші приєднався кримський хан з ордою, що прийшли за наказом султана.

Witkowicz A. “Kara Mustafa nad Dnieprem. Geneza, przebieg i skutki wojny czechryńskiej 1678 r.” — Zabrze, 2017.

Всього було два походи на Чигирин. Перший похід 1677 року на Чигирин закінчився невдало, тому до походу 1678 року турки підготувались більш ретельно. Невдача під Чигирином коштувала свободи Ібрагіму-Шейтану, ув’язеному з наказу султана, і влади – кримському хану Селім-Гірею, засланому на острів Родос. Головнокомандувачем нового походу був призначений великий візир Кара-Мустафа.

“В великой пост салтан турской имал бучацкого Али агу к себе в Адрианополь и приказал ему взять с собой орды ехать и досмотрить дороги и расписать станы… И от Днестра Али ага дорогу росписывал к Чигирину и ездил на сю сторону Богу реки (лівий берег) до речки Свинухи (Синюха) подле полских городов, езду от Чигирина до той речки Свинухи 2 дни.

В статті «Маршрути Чигиринських походів османської армії 1677 і 1678 років» Дмитра Вортмана, та Тетяни Ґедзь, досить ретельно реконструйовані маршрути пересування турецько-татарських військ.

Як видно з карти-схеми, маршрути першого, та другого походів армій Османської Порти, та Кримського ханства пролягали у безпосередній близькості біля впадіння річки Синюхи у Південний Буг, тобто Орликівський шанець стояв на шляху їхнього просування.

Описавши політичну, та воєнну ситуацію яка склалась у період з 1672 по 1678 роки, постають логічні питання:

 Орлик на р.Синюсі.

Питання перше:

1.) Чи могли підлеглі гетьмана Самойловича будувати укріплення на обезлюднілій території, одна частина населення якої втекла з окупованих турками польських земель на лівий берег Дніпра (1672р.), а друга частина люду була насильно вивезена за наказом самого гетьмана (1678р.)?

Питання друге:

Чи фізично міг Іван Самойлович відрядити значний загін будівельників в глибокий тил ворога, на непідконтрольну йому територію, для зведення фортифікаційного укріплення на березі Синюхи?

Питання третє:

Яку тактичну, чи стратегічну ціль, за задумом керівництва Лівоборежжя, мав виконувати цей шанець, за відсутністю комунікацій, та людського резерва?

Питання четверте:

Починаючи з 1675 року, опираючись на дані козацької розвідки, та свідчення полонених, населені пункти по лівому березі Дніпра і столиця гетьмана Чигирин, спішно готуються до оборони, а не до освоювання нових, непідконтрольних гетьману земель.

Питання п’яте:

За свідченнями очевидців, у 1676 році, фортифікаційні споруди Чигирина мали досить незадовільний стан. Якщо столиця була не готова до облоги, що тоді говорити про зведення нових  укріплень на правому, зайнятому Османською Портою березі Дніпра?

І останнє питання, шосте:

В 1676 році, за наказом гетьмана Самойловича, була побудована фортифікація на березі Синюхи. А вже незабаром, в 1678 році, за наказом того ж гетьмана Самойловича, укріплення руйнують.

Де логіка? Права рука не відала, що творила ліва?

Орлик на р.Орелі.

Питання перше:

Чи могли підлеглі гетьмана Сагайдачного будувати укріплення за наявністю надлишку людського ресурсу на території лівого берега Дніпра, одну частину населення якої насильно привезли з Правобережжя, за наказом  гетьмана, а інший люд сам втік з окупованих турками польських земель на лівий берег?

Питання друге:

Чи фізично міг Іван Самойлович відрядити загін козаків на підконтрольну йому територію, для зведення фортифікаційного укріплення на лівому березі Дніпра?

Питання третє:

Яку тактичну, чи стратегічну ціль, за задумом керівництва Лівоборежжя, мав виконувати цей шанець, маючи достатньо комунікацій, та за наявністю надлишку людського резерва?

Питання четверте:

Починаючи з 1675 року, опираючись на дані козацької розвідки, та свідчення полонених, населені пункти по лівому березі Дніпра і столиця гетьмана Чигирин, спішно готуються до оборони. Чи стануть у нагоді нові укріплені містечка вздовж Дніпра в разі нападу ворожого війська?

На жаль всі приведені факти свідчать на користь поселення Орел, що було зведено 1676 року в місці впадіння ріки Орелі в Дніпро.

Якщо дата заснування нашого міста не є вірною і запозиченою у іншого населеного пункту, постає цілком логічне запитання про його справжній День Народження.

Але про це я напишу трохи згодом.

08.06.2022р.  О.Новицький

3,040 total views, 3 views today