Нерідко буває, що істинний задум поета відкривається читачеві не відразу. Треба пройти різні етапи життя, як власного, так і життя своєї країни, своїх співвітчизників, аби відчути прихований зміст твору, саме відчути серцем, а не вербально.
Скіфська колискова – це не просто поєднання глибокого міфологізму з космізмом, це погляд з минулого в майбутнє країни, зокрема, від витоків та першоджерел народу – до його зрілості сходження, зростання, самоусвідомлення.
З ранку, моє скіфеня,
Станеш до вечора скіфом.
І пролетиш на орлі
Кров і літа, що зрябіли…
З бабою в очі твої
Буду дивитись з могили.
Поет розуміє, що за життя не побачить зрілості свого народу, його розквіту, але висловлює сподівання, що це станеться хоча б після смерті, і він, разом зі Скіфською бабою, буде дивитися в очі своїх вільних нащадків.
Колесо котить себе,
В голосі колеса сухо.
Колесо тут втілює і язичницьке бачення Сонця, і образ Землі – колиски всього людства, і їхній космічний рух, що поза межами людського впливу.
Бог прикотив небеса
Темною хмарою з ночі.
Поет нерозривно пов’язаний з рідною землею, отже її сучасні реалії і давні вірування знаходять відображення в його творах. Це наша історія і те, що було до неї, і те, що криється за завісою майбутнього. 
У «Скіфські колисковій» на початку твору спостерігається картина приспаного степу, де все поснуло у розпеченому літі. Для авторського стилю Вінграновського характерна кадровість поезії, тут відчувається його режисерський фах. Кадр за кадром проступають картини, ніби зняті крупним планом, як у кінозйомці: даленіє степ, дихає спеченим духом, сплять жеребці і кобили, спить у траві молоко…
Друга частина колискової – то спроба пробудити сон «скіфеняти», древнього народу, котрий є ментально приспаний, ще не усвідомив себе:
Гиля, моє скіфеня,
Гиля на вичинку шкіри.
Гиля в сідло на коня —
Меч свої зуби ошкірив.
Поет закликає до бою, до меча, до «вичинки шкіри», тобто до звільнення від чужинських важких нашарувань в нашій пам’яті… Скіфеня ще мусить підрости, зміцніти, але воно мусить це робити в сідлі, з мечем у бою, в робітні з очищення свідомості. Отже, у Вінграновського, як завжди несподіваного в художніх засобах, навіть колискова закликає прокидатися, НЕ СПАТИ!
Соб, та гаття, та цабе —
Вовк одягається голий…
Зрештою, поет вірить в пробудження і у велике майбутнє свого народу, який залишить позаду сірість тоталітарної доби – «літа, що зрябіли»! Скільки крові пролито за волю! Чи знав митець, скільки ще буде пролито крові? Напевне, знав, бо написав ці віщі рядки:
З ранку, моє скіфеня,
Станеш до вечора скіфом.
І пролетиш на орлі
Кров і літа, що зрябіли…
Так, вірш, який літературознавці подекуди зараховували до списку «невинних» дитячих творів, виявляється, є справжнім дорослим епосом української історії з давніх давен до сьогодення. Тієї історії, яка нас гартує і рухає в напрямку пізнання істини, пізнання самих себе.
СКІФСЬКА КОЛИСКОВА
Колесо котить себе.
В голосі колеса сухо.
Степ даленіє в рябе,
Дихає спеченим духом.
Дим засина з колоском,
Сплять жеребці і кобили,
Спить у траві молоко.
Дихає баба з могили.
Гиля, моє скіфеня,
Гиля на вичинку шкіри.
Гиля в сідло на коня —
Меч свої зуби ошкірив.
Бринзою пахне роса,
В меду злипаються очі.
Бог прикотив небеса
Темною хмарою з ночі.
Колесо котить себе,
Голос у колеса довгий.
Соб, та гаття, та цабе —
Вовк одягається голий…
Гиля на сон, на спання,
Бавитись нічого сміхом.
З ранку, моє скіфеня,
Станеш до вечора скіфом.
І пролетиш на орлі
Кров і літа, що зрябіли…
З бабою в очі твої
Буду дивитись з могили.
Микола Вінграновський, 1970
Тут можна було б поставити крапку…, але є продовження Скіфської колискової, продовження інтерпретації теми КОЛЕСА, тільки вже не у поетичному творі, а в живопису.
Творчість Миколи Вінграновського тісно пов’язана з ім’ям земляка, народного художника України, лауреата Національної премії імені Т.Г.Шевченка, Андрія Антонюка (1943-2013). Ще з дитинства обох митців об’єднало зачарування південним степом, вірність оберегам отчого дому, близькість до народних витоків.
Цікаво, що у Андрія Антонюка є картина, епіграфом якої він обрав слова Вінграновського «Колесо котить себе, в голосі колеса сухо». Але на цьому полотні живописець окрім теми скіфського язичницького степу розкриває іншу тему – відкриття Галілео Галілея.
Колесо котить себе
В центрі картини – те ж саме колесо, яке котить себе! Те саме бачення Сонця, і втілення образу Землі – колиски всього людства. Та ж боротьба за істину і свободу думки. Адже життя Галілея — це історія допитливого розуму, що шукає відповіді на складні питання про будову Всесвіту, історія успіхів і помилок і, разом з тим, історія душі, яка відкрила для себе велич Творця, зображену в його творінні.
Андрій Антонюк, зображуючи колесо, не зраджує своєму художньому стилю і робить його близьким до Громовика. Громове колесо – давній шести-або восьмипелюстковий символ, вписаний в коло, народний оберіг слов’ян, символ Перуна – бога грому і блискавки, граду, небесного вогню і дощу..
В цім одкровенні двох великих митців, Вінграновського і Антонюка, втілюється унікальний діалог культур, і унікальність його – не лише в самобутності і геніальності творів обох творців прекрасного. Унікальність також в тому, що вони несуть світові глибокі та драматичні меседжі, пов’язані з Україною. І роблять це так, щоб питання національної самоідентифікації виникало разом з відповіддю та відчуттям просвітління.
Наталія Терещенко, голова художньої ради АртХабу Вінграновський
6,522 total views, 3 views today
