«І квітів жовто-синя повінь біжить навшпиньках до Дніпра…». З весняної поезії Вінграновського

«Я – Микола осінній». Так казав про себе Микола Вінграновський в  інтерв’ю з поетесою Любов’ю Голотою, яке відбулося напередодні свята Миколая в грудні 2003р. і вперше було опубліковане в газеті «Слово Просвіти», а потім в книзі спогадів “Маршал Вінграновський”

І дійсно, в творах митця часто звучать осінні мотиви, а вся його творчість навіть замолоду була по-особливому зрілою, довершеною. Він не був нічиїм учнем в поезії, бо прийшов вже зрілим самобутнім автором, і заявив про себе впевнено, як новатор і бунтар. То була прикмета і риса усіх талановитих шістдесятників, котрі несли в мистецтво дух нової епохи, нової філософії творчості.

Але з-поміж осінніх настроїв і барв в поезії Миколи Вінграновського варто виокремити інші, оптимістично-весняні мотиви, які  відтворюють атмосферу природи, що прокидається й буяє повінню садів,  голосного пташиного співу… атмосферу радості життю і всьому сущому. Але найбільше – коханню, як основі основ нашого буття.

***

Не мовчи голубою тополею

Під вітрами моїх благань.

Закричи мені, тонкостволая,

Над курганами розставань.

 

Не курлич в небеса над курганами

Журавлями своїх тривог…

Закричи мені над туманами

Свої снів і своїх думок.

 

Хай надії твої не стомлені

Вип’ють днів моїх буревій.

Бо летять бомбовози споминів

На гармати моїх надій…

 

Лиш не стань мені згадкою ніжною,

Лиш минулим мені не стань.

Хоч прокляттям кричи запізненим

Над курганами розставань.

Микола Вінграновський,  квітень, 1957 рік.

***

Над гаєм грає птичий грай,

В дощі вдягаються тополі,

І квітів жовто-синя повінь

Біжить навшпиньках до Дніпра.

 

І вже по-птичому невпинню

Телята підняли хвости,

І квокчуть кури попідтинню,

І квокче сонце і хати.

 

Радіє баба, як дитина,

Що вже пішло внуча метке,

Зійшов щавель і цибулина,

Кози молозиво терпке!

 

Радіє колесо на хаті –

Лелеченятка сплять у нім.

Радіють глечики пузаті –

Корову звеселяє грім.

 

Сміється й світ мій… Тануть тіні

У вчора зимньому чолі,

І в цьому світлі-сміховинні –

Сміється й слово на столі.

Микола Вінграновський, 1963 рік

 

Наталія Терещенко

2,705 total views, 29 views today

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

code

.