Рівно 64 роки тому, навесні 1958-го дружина О. Довженка, Юлія Іполитівна Солнцева приступила до екранізації «Повісті полум’яних літ» за сценарієм О. Довженка. Годі й говорити про те, який великий інтерес це викликало серед кінематографістів. Річ у тім, що це був перший фільм кінорежисера Солнцевої, доти відомої лише як актриси…
Звичайно, режисерка розуміла, як багато залежатиме від актора – виконавця головної ролі, спроможного донести до глядача всю велич і непоборність людського духу, що їх вклав Довженко в образ Івана Орлюка. Пошуки такого актора виявилися нелегкими. Більше десяти прекрасних артистів пробувалося на роль Орлюка, та не було, не відчувалося в їхній грі того духовного наповнення, яке було притаманне творчості О. Довженка.
Уже йшли зйомки батальних сцен, уже були затверджені худрадою всі актори, а виконавця головної ролі не було знайдено. І тоді Юлія Іполитівна вирішила ризикнути: запросила несподівано для всіх на роль Орлюка тоді ще нікому не відомого в кінематографічних колах двадцятирічного студента другого курсу ВДІКу Миколу Вінграновського – харизматичного красеня з українського південного степу. Ризикнула – і не помилилася.
І хоча зовні Іван Орлюк уявлявся чоловіком кремезним, на вигляд років сорока, та коли на кінопробах він прочитав відомий монолог з екрану, всім стало ясно: ОРЛЮК – Є!.. І художня рада затвердила новачка на головну роль одноголосно.
Художник Олександр Добролежа, однокурсник Миколи Вінграновського, пригадує, як отримав від нього листа . Ось що писав йому друг:
«Толя! День-у-день збираюсь тобі написати, і кожний день тривога на тривозі!
А зараз їду до тебе, на Україну: Орлюк – мій. Іван Орлюк мій, і через 5 днів починаються зйомки. Жаль, що тебе немає в дні оці поруч, і що нікого нема, хоч свисни!
Толя, дорогий мій, але ж це тільки крихта діла – попереду картина…
Скучив за піснями як! Нема з ким і поспівати, а самому сумовито…
Гей яром, яро-о-ом
За-а товаром!..
А лугами за волами
Гей-й…
Худрада затвердила, конкуренти відпали, їду на Україну, Орлюк у мені – благословіть, мамо, мої нетвердії руки…
А ти ж як? Коли побачимось, де?
Я буду 3 місяці у Ржищеві під Києвом – експедиція, як будеш їхати – сповісти, а поки що напиши мені на Київ: головпоштамт. От.
Уже не пишу тобі, як скучив, як на душі зібралося різного і хорошого, саме головне – затвердили і треба трошечки порадуватись перед зйомками.
А ти, мабуть, і намалював чимало і розумного, і натхненного, га?!
Чи бачився на студії з Ігорем Грабовським?
Сестрам твоїм привіт і найбільший привіт – тобі, бо дні летять, а бачимося ми рідко і хтозна чи будем частіше.
Та найголовніше, що ми є такі на білім світі і у землю поки що не ростемо!
Цілую. Твій Микола.
- 8. 59 р.»
Після виходу на екран картина мала величезний успіх. Наступного дня, після прем’єри в Будинку кіно, всі газети, кіножурнали хвалили фільм. Кінорежисер Рошаль порівнював гру Вінграновського в ролі Орлюка з майстерністю самого Олександра Довженка. І тут Микола, як кажуть, прокинувся знаменитим. Отож, настав «зоряний час» Миколи Вінграновського, його багатогранного таланту!
Ну, а що поезія? Микола Вінграновський, як і раніше, писав вірші. І навіть більше, ніж раніше. Але друкувався мало, та й то переважно в газетах. Одначе після виходу фільму «Повість полум’яних літ», коли пішла злива статей, рецензій, інтерв’ю, життя його змінилося. Про Миколу заговорили вже і як про поета. І сталося те, що повинно було рано чи пізно статися. Редактор харківського журналу «Прапор» Юрій Барабаш розгледів у Миколі Вінграновському майбутнього поета з великої літери.
Зі спогадів художника Добролежі, друга і колеги Миколи Степановича Вінграновського.
Джерело: Вітчизна” №9-10, 2006 р.
2,816 total views, 3 views today
