Євген Маланюк – культурний діяч ХІХ століття, літератор, поет, філософ, український патріот.(1 лютого 1897 – 16 лютого 1968 )
Народився 1 лютого 1897 року в місті Новоархангельськ, Кіровоградської області, де протікає річка Синюха.( раніше це був Архангород, Херсонської губернії.).
Життя склалося так, що Євген назавжди покинув Україну і не мав змоги повернутися на Батьківщину через засилля тоталітарного режиму, репресії. Жив у Польщі, Чехії, Німеччині, США. Але Україна назавжди стала провідною темою всієї творчості Є. Маланюка, а ідея української державності – наскрізною ідеєю. Туга і ностальгія за рідними місцями відчувається в його поезіях. Річка Синюха, хуртовини вишневого цвіту і рідний степ не раз згадуються митцем у віршах, пронизаних трепетними спогадами і бажанням хоча б подумки торкнутися серцем малої батьківщини.
Євген Маланюк
ВІЧНЕ
1.
Досі сниться метелиця маю,
Завірюха херсонських вишень.
Золоті Тії очі впивають
Степовий необмежений день,
Що зростає у небо, у вічність…
Плине вітер крізь села, сади,
Золоті Тії очі й ритмічні
Сині хвилі річної води.
2.
Як забути? Яка ж гадюка
З серця вижерти спогад могла б:
Зір — пекучий, як мука й розлука,
Мову — мед тих пахучих силаб.
В прибережне нагріте каміння
Б’ється плюскотом зимна вода,
Незабутньо-співуча і синя,
Несмертельна й повік молода.
І на тлі її — тіло дівоче,
Заціловане сонцем… Верни!
Поверни золоті її очі,
Сині хвилі і вітер весни.
3.
А сад вирує в хуртовині цвіту,
Бушує біла хвиля пелюстків.
Крізь чари весняного ненаситу,
Мов полум’я блакитне, лине спів.
То ти вертаєш із Синюхи. Плине
Знайомий голос. Плине і пече…
Повік, повік не згасне й не загине
Той сніг вишень, те золото очей.
ПІД ЧУЖИМ НЕБОМ
1.
Не треба ні паризьких бруків,
Ні Праги вулиць прастарих:
Все сняться матернії руки,
Стара солома рідних стріх.
Все сниться гук весни і вітер,
Веселий вітер світлих літ.
А тут — молюсь, убогий митар,
Шукаю твій вогненний слід…
Ні, не знайти. Ніхто не знає,
Ніхто не чув твоїх плачів.
Біля всесвітнього Сипаю,
Як завше: золото й мечі.
2.
Десь сіре поле в чорних круках,
Що пророкують: кари! кар!
А я тут, на чужинних бруках,
Чужий — несу чужий тягар.
А я на полум’ї розлуки
Назавше спалюю роки,
І сниться степ твій, сняться луки
І на узгір’ях — вітряки.
Там — свист херсонського простору!
Там вітер з кришталевих хвиль!
А тут: в вікні опустиш штору —
І п’єш самотній, смертний біль.
ПІД ЧУЖИМ НЕБОМ (уривок)
Несу отут страшний свій іспит,
І знаю, що життя мине.
І мати, сидючи на призьбі,
Вже не вичікують мене.
Давно Євгена поминає
За упокій старенький піп,
За весною весна минає
Під запашне зітхання лип.
Все далі висиха Синюха
Й линя її весела синь,
А вітер заголосить глухо
І пролітає в далечінь.
Сіріє стріха під дощами,
Вже й хата стала нетривка,
І мати слухають ночами
Бронхітне гавкання Бровка.
Євген Маланюк
Підготувала Наталія Терещенко