Річка Синюха і рідний край у творчості Євгена Маланюка

Євген Маланюк – культурний діяч ХІХ століття, літератор, поет, філософ,  український патріот.(1 лютого 1897 – 16 лютого 1968 )

Народився 1 лютого 1897 року в місті Новоархангельськ,  Кіровоградської області,  де протікає річка Синюха.( раніше це був Архангород, Херсонської губернії.).

Життя склалося так, що Євген назавжди покинув Україну і не мав змоги повернутися на Батьківщину через засилля тоталітарного режиму, репресії. Жив у Польщі, Чехії, Німеччині, США. Але  Україна назавжди стала провідною темою всієї творчості Є. Маланюка, а ідея української державності – наскрізною ідеєю. Туга і ностальгія за рідними місцями відчувається в його поезіях. Річка Синюха, хуртовини вишневого цвіту  і рідний степ не раз згадуються митцем у віршах, пронизаних  трепетними спогадами і бажанням хоча б подумки торкнутися серцем малої батьківщини.

річка Синюха

річка Синюха

Євген Маланюк

ВІЧНЕ

1.

Досі сниться метелиця маю,

Завірюха херсонських вишень.

Золоті Тії очі впивають

Степовий необмежений день,

Що зростає у небо, у вічність…

Плине вітер крізь села, сади,

Золоті Тії очі й ритмічні

Сині хвилі річної води.

2.

Як забути? Яка ж гадюка

З серця вижерти спогад могла б:

Зір — пекучий, як мука й розлука,

Мову — мед тих пахучих силаб.

В прибережне нагріте каміння

Б’ється плюскотом зимна вода,

Незабутньо-співуча і синя,

Несмертельна й повік молода.

І на тлі її — тіло дівоче,

Заціловане сонцем… Верни!

Поверни золоті її очі,

Сині хвилі і вітер весни.

3.

А сад вирує в хуртовині цвіту,

Бушує біла хвиля пелюстків.

Крізь чари весняного ненаситу,

Мов полум’я блакитне, лине спів.

 

То ти вертаєш із Синюхи. Плине

Знайомий голос. Плине і пече…

Повік, повік не згасне й не загине

Той сніг вишень, те золото очей.

ПІД ЧУЖИМ НЕБОМ

1.

Не треба ні паризьких бруків,

Ні Праги вулиць прастарих:

Все сняться матернії руки,

Стара солома рідних стріх.

 

Все сниться гук весни і вітер,

Веселий вітер світлих літ.

А тут — молюсь, убогий митар,

Шукаю твій вогненний слід…

 

Ні, не знайти. Ніхто не знає,

Ніхто не чув твоїх плачів.

Біля всесвітнього Сипаю,

Як завше: золото й мечі.

2.

Десь сіре поле в чорних круках,

Що пророкують: кари! кар!

А я тут, на чужинних бруках,

Чужий — несу чужий тягар.

 

А я на полум’ї розлуки

Назавше спалюю роки,

І сниться степ твій, сняться луки

І на узгір’ях — вітряки.

 

Там — свист херсонського простору!

Там вітер з кришталевих хвиль!

А тут: в вікні опустиш штору —

І п’єш самотній, смертний біль.

 

ПІД ЧУЖИМ НЕБОМ (уривок)

Несу отут страшний свій іспит,

І знаю, що життя мине.

І мати, сидючи на призьбі,

Вже не вичікують мене.

 

Давно Євгена поминає

За упокій старенький піп,

За весною весна минає

Під запашне зітхання лип.

 

Все далі висиха Синюха

Й линя її весела синь,

А вітер заголосить глухо

І пролітає в далечінь.

 

Сіріє стріха під дощами,

Вже й хата стала нетривка,

І мати слухають ночами

Бронхітне гавкання Бровка.

Євген Маланюк

 

 

Підготувала Наталія Терещенко

Loading

.