П о с в я т к и

Зима — таки найбагатша на свята пора року. До них ми готуємося заздалегідь, на них чекаємо, очищуємо тіло й душу і віримо в дива, які зазвичай дарує Різдво. А господині не забувають про традиційні для цих свят народні страви.

Адже українці кристалізували в собі найкращі традиції і обряди, які нам необхідно зберігати для своїх дітей і онуків, передати мову різдвяних символів і звичаїв, не додаючи нічого чужого, бо в нас є своє, збережене і передане нам нашими предками.

“Коли Свята наближаються до нас, а ті Свята: перше – Коляда, а друге – Яр і Красна Гора, Овсяна Велика і Мала, – йдуть ті Свята, як муж іде з города до села огнищанського. І тими землями мир гряде од нас до інших, і од інших до нас”. 

Це уривок із давнього-прадавнього слова: з Велесової книги, дощечка 37 “а”. В уривку з цієї давньої книги йдеться про древні вірування наших пращурів, саме ці свята, які ми в ці дні відзначаємо і потроху відроджуємо із забуття. Як цікаво називали їх у давнину: Коляда (бо від слова “коло” – сонце), свято Яр і Красна Гора та свято Овсяна Велика і Мала! Про них, чого гріха таїти, достеменно й не відаємо. Лише здогадуємося, з якими сучасними вони переплетені.

До нашого часу дійшла одна із старовинних колядок, у якій співається:

Ой зимо, зимо, що ти нам принесла?
Усе: і глибокі сніги, і святі вечори,
І Різдво, і колядку, і день з курячу п’ятку. 

Кульмінаційним моментом великої містерії народження нового сонця і року є Святвечір. І тепер усе більше українців святкують Різдво наприкінці року, 25 грудня, бо наприкінці грудня народжується Сонце і починає збільшуватися світловий день, а саме це первісно святкували наші предки.

Святвечір — це родинне свято, а тому чужих на вечерю не просять. Проте цього вечора не відмовляли у гостинності навіть недругові. На застелений стіл клали два колачі (коло – Сонце): щоб завше був у хаті хліб. Вони повинні були стояти до нового року . Перед вечерею до хати урочисто вносили дідуха -колядника: сніп жита (пшениці або вівса) і колядували. 

Святу вечерю починали і закінчували кутею: брали тричі. Потім кутю ставили на покуття, де стояв Дідух (сніп жита) і гілочка вишні у воді. Вишня — особливе для українців дерево: за нею визначали, яким буде рік.  У наш час зрізають лише вишневу гілку. Вишня – це ще й символ дівочої долі. Ворожачи, дівчата приказували:

Вишенько-черешенько, білі квіти раю,
Скажіть мені правдоньку, чи милий кохає.
Якщо любить – до Різдва мусите розцвісти,
А не любить – засохнете з недоброї вісти...  

Для померлих ставили кутю на вікні, по кутках розкидали боби, після вечері залишали немитими миски на столі, ложки в дідухові: аби вечеряли покійні душі, кого зазвичай згадували за столом. Так підкреслювали важливість пам’яті про предків, їхню постійну роль у житті родини й роду. Ця віра в прикмети додавала магії, неповторності свята, вселяла сподівання на краще. 

Зі святом Водохреща пов’язаний обряд “проганяння куті” (примовляли: Кутю на покутю, а сонце — у віконце”)  або вигукуючи:

Тікай, кутя, із покуття, 

А узвар — іди на базар, 

А ви, кури, — на яйця, 

Паляниці, лишайтесь на полиці, 

А Дідух — на теплий дух,

Щоб покинути кожух! 
 

Якщо залишалася ще не спожита кутя, її віддавали худобі. За повір’ям, на Водохреща душі предків уже повернулися до своїх постійних пристанищ. 

20 січня Східна Церква відзначає Собор Івана Хрестителя Господнього — Предтечі. Народна назва цього свята — Посвятки. Кажуть: “Прийшов Іван Предтеча і забрав Різдвяні свята на плечі”. Нам же залишив світлі спогади про них. 

Ось і закінчились зимові свята.

Хай же у наших оселях і в нашому спільному домі – Україні – ніякої біди від Коляди до Коляди, від Різдва до Різдва, від Новоріччя до Новоріччя, від Водохреща до Водохреща! На щастя, на здоров’я, на новий рік, щоб було краще, ніж торік!



                                                                       

Підготувала Антоніна Григоренко

Loading

.